Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович. Страница 34

— Чого ви тікали? Я хлопчик смирний. Шкоди вам не заподію…

Цього разу глибунці не злякались, обізвалися:

— А чого ж ти погрожував?

Дем’янко наблизився до них упритул і пояснив:

— Я зовсім не погрожував. Люди винайшли такий прилад, що може передавати зображення на далекі відстані. А в мене ж у Непитайлівці друг — от я й хотів би показати йому, що діється на дні океану… Та ба — нема чим.

— А де ти живеш — за горами?

Вони його спитали про підводні гори, а Дем’янко згадав Карпати та й каже:

— Так, так, за горами, за лісами, ріками, озерами. Там живуть…

Чим довше він розповідав, тим більше вони запитували. Бо не розуміли анічогісінько. Що таке звірі? Хто такі люди? Дем’янко терпляче пояснював: звірі ходять на чотирьох лапах і не взуваються, люди — на двох ногах і здебільшого взуті, птахи мають крила і літають…

— Цікаво, фантастично! — послав хвилі Глибунець. — Ось ми вже закінчили свою роботу, попливемо — розкажеш Ученому-з-Учених.

— А що ви робите? — поцікавився Дем’янко Дерев’янко.

— Ми збираємо енергію, — відповіли глибунці, показуючи якісь блискучі платівки, які вони вишукували на дні річки.

Дем’янко спочатку не зрозумів — як це можна збирати енергію? Перепитав — вони знову твердять: так, збирають енергію.

Уже згодом, коли Дем’янко прожив тут кілька днів, він зрозумів, що тими платівками вистеляється усе увігнуте дно котлована і з них струмує світло, тепло і багато іншої енергії, яку засвоюють глибунці.

І ось глибунці рушили до котлована. Дем’янко за ними.

Виявилось, що попід скелями-стінами в променистому дні котлована є чимало круглих отворів-люків. Поспішаючи за своїми супутниками вниз, Дем’янко мало не застряв, — люк був завузький, а в нього ж за плечима ще й ранець із баластом. Доки вибрався, знайомі глибунці терпляче ждали. Певне, їх зацікавило небачене створіння. Але вигулькнувши на нижчий “поверх” котлована, Дем’янко завис. Вода тут була набагато щільніша, і поринати далі він уже не міг. Безпорадно дриґав ногами, а його понесло вгору й притисло до сяючого накриття. Висів, наче той краб, опустивши клешні. А скрізь, куди б не поглянув Дем’янко, снують глибунці. Наче на майдані великого міста, кожен кудись поспішає — то поодинці, то невеличкими гуртами, ті пливуть угору, ті — вниз; ондо зустрілися, мабуть, знайомі — зупинилися, точнісінько, як буває і між людьми, тільки й того, що не розмахують кінцівками.

Вдалині Дем’янко помітив щось темнувате, високе, схоже на стовбур гігантського дерева. Глибунці сказали, що там і перебуває Учений-з-Учених, якраз туди ж вони й прямують, а чого він зупинився — незрозуміло. Може, боїться? Дем’янко запевнив, що він хлопчик сміливий, не боягуз, але поринати далі він просто не може, треба поважчати. Глибунці мовчки шаснули через люк угору, а Дем’янко спокійно чекав, бо здогадався, що ці жваві істоти хочуть допомогти йому. І справді, глибунці повернулися, несучи Дем’янкові якісь осяйні камені завбільшки, як Руканів кулак. З них струмувало мінливе світло — то зелене, то сине, то червоне.

“Це дорогоцінні мінерали, — подумав Дем’янко, засовуючи камені в сумочку на поясі. — Буде як знахідка для акванавтів”.

Камені були важкі, і Дем’янко одразу ж відчув, що може опускатися вниз.

Поплив услід за глибунцями. Вони наблизились до “стовбура”, що підпирає сяючий диск. Зблизька цей утвір здавався величезним.

Всередині було повно глибунців — усі вони лежали горілиць. Ті, що привели Дем’янка, теж розташувалися так само. А що було робити нашому акванавтові? І він ліг на спину, задерши вгору свого носа. Та тільки влігся, то мало не схопився від здивування: просто перед очима стояла якась захмарена планета. І так близько, що Дем’янко уловлював навіть рух отих хмар.

— Де це так? — спитав Дем’янко у сусіда.

— Це друга планета нашого світила, — пояснив той.

— Друга планета? — замислився Дем’янко. — Невже Венера? І отак добре видно?

— Нічого дивного, — відповів глибунець, — оце середовище наближає до нас найдальші планети.

— Дивитесь через оцю товщу води, оточену скелями? — спитав Дем’янко. — І отой блискучий диск допомагає?

— Авжеж, — підтвердив глибунець. — Це величезна і дуже складна оптична система. Водяний телескоп.

— Виходить, що вода тут відіграє роль лінзи, збільшувального скла. То це ж… Океанове Око! Цим оком Океан дивиться у Всесвіт! — міркував Дем’янко.

Він був у захваті! От якби не оті хмари! Якби можна було побачити, що там криється за ними!

ДЕМ’ЯНКО І МАРСОВІ СУПУТНИКИ

Дем’янко потоваришував з глибунцями, з якими зустрівся біля глибинної річки. Бував з ними на заняттях, що звалися “Дивися, слухай і запам’ятовуй”, збирав у теплому потоці мінерали, що несли в собі енергію. На відміну від людей, глибунці не спали вночі, бо тут, на дні Океану, не було ночі. У негаснучому світлі, яке давав отой диск, над котлованом, вони весь час то працювали, то вчилися, то розважалися. Все це подобалось Дем’янкові. Він дізнався багато цікавого про “земний космос” — так наш акванавт почав називати водяну оболонку рідної планети. Дуже поповнилися його знання із астрономії. Адже в той час, як у наземні телескопи Венера здається білою горошиною, Океанове Око може показати її хмару, навіть рух їхній. Це ж все одно, що пролетіти над цією планетою поземним льотом!

А Плутон? Що знав про нього Дем’янко, засвоївши програму Непитайлівської школи? Те, що Плутон — крайня, найдальша планета нашої Сонячної системи, що про нього майже нічого невідомо. Глибунці ж відкрили аж три планети за Плутоном, часто спостерігають, як Плутон втрачає свою масу. Гігантські смерчі скубуть планету і відлітають у космос. Отак через якийсь час Плутон зникне, розвіється в міжпланетному просторі. От коли повернеться Дем’янко до Непитайлівки та скаже Голованеві!..

А скільки відкрилося невідомого, ще незнаного людям, тут, у надрах земного Океану! Не витерпів Дем’янко і спробував установити радіозв’язок з Непитайлівкою. Та, на превеликий жаль, його ждало розчарування — Андрійко не відгукувався. Тоді Дем’янко почав викликати підводного човна, і теж без наслідків. Ех, як йому хотілося, щоб Андрійко та акванавти побачили оце дивовижне місто глибунців! А Венеру — хіба не цікаво було б? Але кількакілометровий шар води поглинає електромагнітні хвилі — океан старанно приховує свої таємниці!

Після Венери, яка зайшла за обрій, в поле зору Океанового Ока потрапив Марс. Дем’янко впізнав цю планету одразу — полярні шапки, піщані пустелі, всіяні віспинами кратерів. І супутники.

Якраз через оті Марсові супутники Дем’янко і постраждав.

То сталося на заняттях глибунців “Дивися, слухай і запам’ятовуй”. Про те, що видно було, розповідав Учений-з-Учених, якого Дем’янко прозвав скорочено Узу. Цей осяяний променями глибунець лежав у самісінькому центрі Ока і мав підсилювача — його хвилі мали сягати на велику відстань.

Все, що показувало Океанове Око, він коментував, пояснював. Слухати його було цікаво, і Дем’янко мовчки занотовував у свою пам’ять все, що говорив наймудріший із глибунців. Та коли дійшло до супутників Марса…

А було це так. Перед очима глибунців, неначе на екрані, один за одним пропливали супутники далекої планети Фобос, Деймос, “Марс-2”, “Марс-3”, “Марінер-9”.

Узу коментував:

— Отже, як бачимо, ця планета має п’ять супутників — два великі і три зовсім маленькі. Природа загадала нам загадку, та ми її розгадали. Секрет у тому, що великі мають малу масу, а малі — велику…

Дем’янко не витримав і перебив:

— Секрет у тому, що два великі — то природні супутники, а три маленькі — штучні!

Узу чи не сприйняв Дем’янкових сигналів, чи не хотів зважати на них. Вів далі:

— Два великі, три маленькі — така гармонія числа п’ять.

— Та ось наші запустять ще одного — буде шість! — не вгавав Дем’янко.

Узу раптом замовк. Гнітюча пауза не віщувала нічого доброго.

— Що ти наробив? — звернувся до Дем’янка його настрашений товариш.