Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович. Страница 13

Сперше Роговій усе це здавалося неймовірним. Досі її захоплення спортом і медициною ніколи не сягали рівня, який можна було б назвати подвигом. Крім цього, вона лікар, а не біолог. Чи впорається із завданням? Чи піде на таку самопожертву? Адже її інтереси пов’язані з іншою проблемою — серцево-судинними захворюваннями дельфінів, які збігалися з людськими і відкривали широкі простори для досліджень. Хоча, зрештою, є точки дотику її власної роботи із пропонованим експериментом. Вона не дала тоді остаточної відповіді.

…Черненко тим часом спостерігав не стільки за чоловіком, який грав на скрипці, скільки за дельфінами, що юрмилися біля берега. І не просто юрмилися. Вони ніби уважно слухали музику.

Ось мелодія змовкла. Чоловік у чорному костюмі низько схилив голову. Його скрипка безсило звисала в лівій руці. Так стоять над могилою.

Черненко і Ніна Петрівна, не змовляючись, рушили в протилежний бік. Хай їхня присутність не заважає старому чоловікові віддатися своїм почуттям.

— Сумна мелодія, — стиха мовила Рогова. — Але скільки в ній досконалості.

— Та що воно таке, досконалість? — усміхнувся Черненко.

Рогова виразно глянула на нього.

— Це коли беруть звичайну реальність, додають трохи фантазії і багато-багато почуття.

Черненко знизав плечима.

— Ви бачили, як дельфіни скупчилися біля берега під час гри на скрипці? — спитав він.

— Бачила, але, можливо, то звичайна їхня прогулянка?

— Ні. Не звичайна. Дельфіни дуже чутливі до музики, особливо до ліричної, але причини… Це ще одна загадка… А як там наш новачок?

— Нічого. Міцний, здоровий.

— Тоді готуйте його до експерименту, — сказав Черненко і попрямував до лабораторії.

…У кімнаті звукозапису панував напівморок, вікна були затемнені. Приглушено звучала мелодія. Щемлива й таємнича.

Звуки линули від дивовижної конструкції, що віддалено нагадувала телевізор, розібраний на складові частини чиєюсь невмілою рукою. На столі лежали плати, блоки, над ними там і сям стриміли гостроверхі лампи. Екран світився. В такт музиці змінювались кольори: червоний, зелений, оранжевий, голубий… А перед отим механічно-електронним споруддям, підперши рукою щоку, сидів Віктор.

— Розважаєтесь? — досить різко сказав Черненко.

Віктор здригнувся й кинувся до приладу. Мелодія стихла. Тільки спроквола шипіла магнітофонна стрічка.

— Це не забавка, — озвався Віктор. — Це кольоровомузичний комбайн.

— Кольоровомузичний? — Черненко зайшов до кімнати. — Цікаво.

Віктор, пожвавившись, почав розповідати:

— Розумієте… люблю переверти різні. Колір, скажімо, виразити в музиці, звук — у кольорі… Цікаво, хоча все досить просто — механічні коливання перетворюються в електромагнітні і навпаки… Зелена трава починає звучати, а в пісні з’являються барви… А хочете побачити свій голос? — і, не дочекавшись відповіді, Віктор увімкнув комбайн. На екрані з’явились якісь невиразні тіні.

— Ні, це не ваш, це — Олега, — Віктор натиснув на тумблер. — А оце уже ваш.

Голоси в кольоровому виконанні майже не відрізнялись один від одного, і лише Віктор помічав їхні відтінки.

— У Семена голос завжди “в крапочку”, — пояснював він. — Навіть тоді, коли кашляє. Взагалі ж голоси бліді, не те, що музика. Там одна мелодія — в голубих тонах. Інша — наче й весела, а на екрані — суцільна темрява…

Черненко мовчав, похмуро оглядаючи чудернацький прилад. Віктор це зрозумів по-своєму.

— Ви не думайте, Сергію Терентійовичу, це я у вільний від роботи час…

— У вільний час, кажете? — задумливо повторив Черненко. — Ану поставте ту, що весела, а насправді — суцільна темрява.

Віктор нахилився до комбайна, довго чаклував над ним, потім натиснув на клавіші. Заграла музика, але екран чомусь не засвічувався.

— Знову десь не контачить, — забідкався Віктор. — Розумієте, я домагаюсь максимальної чутливості. Варто підвищити її хоч трошки і таке чудо з’являється… Я новий каскад підсилення змайстрував, а ось довести до пуття не можу… — І Віктор заглибився в схему, а потім, забувши про все, почав “продзвонювати” всю мережу.

Тримаючись тіні, що падала від дерев, Данилевський поволі простував до будинку приїжджих. Раптом його увагу привернув сміх, що почувся з гурту людей, які стояли навколо невеличкого басейну. Чи то в плані культурних заходів, чи просто з цікавості відпочиваючі з навколишніх пансіонатів, що містилися на узбережжі, часто приходили дивитись на дельфінів. Багато кому з них ще ні разу не доводилось бачити цих дивовижних істот. Спостерігали за ними уважно, але наближатись до води не насмілювались. Гострозубі патоки дельфінів тримали їх на чималенькій відстані. Правда, всі вони чули, що дельфіни смирні, дружелюбні й до людини ніколи не проявляли агресивності, але такі страшні щелепи і… брала гору звичайна життєва розсудливість.

Екскурсію супроводжував лаборант Семен Поліщук. Йому подобалось бути добровільним екскурсоводом, і він проводив біля дельфінарію вільні від роботи години. Його розповіді мали успіх. Він так любив своїх підопічних, так ними пишався, що ладен був знайомити із своїми зубастими “інтелектуалами” увесь світ.

Семен виріс у дитячому будинку одного з північноуральських містечок. Скільки й пам’ятає себе, кожну вільну хвилинку віддавав тваринам. У нього було небагато товаришів серед однолітків, зате кролики, морські свинки, хом’яки, сороки й інші мешканці живого куточка були його великими друзями і вихованцями. Він годував їх, розважав, довіряв їм свої мрії і таємниці, ділився радощами, горем та невдачами. Він не міг пройти байдуже повз бродячу двірнягу чи кота, намагався їм хоч чимось допомогти.

І ще одне. Семен був дуже вразливий до холоду, завжди замерзав у суворі уральські зими і ніколи не встигав відігрітись за коротке й мінливе літо. Ось чому, відслуживши армію, він вирішив поселитися на півдні і, звісно, знайти роботу, що була б пов’язана з тваринами. Так Семен Поліщук став лаборантом четвертої лабораторії. Його сумлінність Черненко помітив одразу, але про його безмежну любов до тварин не знав, поки один випадок не переконав його в цьому.

Три роки тому, коли в басейні було лише двоє дельфінів, несподівано захворів один із них — Спритний. Він нічого не їв, майже не рухався і був дуже сумний. Одним здавалось, що дельфін отруївся, іншим — що він проковтнув якийсь предмет. На нещастя, Рогова була у відрядженні, і дельфіна намагались лікувати своїми силами: змусили прийняти порцію спеціального розчину, щоб промити шлунок, але ефекту не досягли ніякого. І тоді вирішили, що Спритний безнадійний. Так думали всі, крім Семена.

Він увесь час — вдень і вночі — був із дельфіном. Розважав його, пестив, намагався залучити до ігор, різав на тоненькі шматки свіжу рибу і змушував їсти, навіть зумів напоїти теплим молоком. Так минуло три доби. Спритний поволі одужував, веселішав, а на четвертий день уже навіть бавився із Семеном.

Після того Черненко довго розмовляв із Поліщуком і зрозумів, що означають дельфіни в житті цього юнака. Черненко порадив йому сісти за підручники й готуватись до вступу в університет. “Ти станеш справжнім біологом і, може, зробиш не одне відкриття, — сказав наостанку Черненко. — Бо велика любов народжує великі успіхи”.

Коли Данилевський, не поспішаючи, наблизився до басейну, Семен Поліщук саме вів чергову екскурсію,

— Сьогодні дельфінам приділяють велику увагу. Про них пишуть статті, брошури, книги. То що ж таке — дельфін? Дельфін — це не риба, а морська тварина. У нього немає зябер, він так само, як і ми з вами, дихає легенями, і навіть хворіє на ті самі хвороби, що й людина.

Семен змовк. Раптом хтось запитав:

— А чим пояснюється приязне ставлення дельфінів до нас?

— Ми вже запитували їх про це, і вони відповіли: “Ми не уявляємо собі іншого ставлення до наших менших братів”, — охоче пояснив Семен.

Почувся сміх, дотепи. Данилевський підійшов ближче й приєднався до гурту.

— Вигадки або дресирування, — не зрозумів хтось жарту.