Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович. Страница 14

— Дресирування? — запитав Семен. — Ну що ж, будь ласка. — Він нахилився, поставив на парапет дельфінарію картонну коробку й, діставши з неї кілька гумових м’ячиків, кинув у воду. Ті відразу ж поплили, ніби невеличкі жовтенькі каченята.

— Спритний, поглянь! — вигукнув Семен і підняв над головою табличку з цифрою “3”.

Дельфін, кинувши погляд на табличку, швидко підхопив один м’ячик і, різко хитнувши головою, викинув його з басейну. Так само він зробив і з другим і з третім.

Але це не викликало особливого здивування. У цирку і не таке показують. Проте Семен, мабуть, сподівався саме на таку реакцію.

Він показав дельфінові табличку з одним ромбом. Дельфін відразу ж викинув із води один м’яч. Поліщук показав табличку з чотирма ромбами — з води один за одним вилетіло чотири м’ячики. Потім Семен почав демонструвати дельфінові різні фігури в найрізноманітніших кількостях — по дві, п’ять, шість, вісім — і щоразу дельфін виконував завдання безпомилково. Тепер екскурсанти дивилися із захопленням. Це вже не скидалося на циркові номери. Дії дельфіна межували із свідомістю…

— Дресирування? — знову звернувся Семен до своїх слухачів. — Прошу. — Він швидко взяв в одного екскурсанта фотоапарат, в другого — парасольку, в третього — сумочку, в четвертого — ракетку для бадмінтону й підняв ті речі над головою.

Дельфін одразу ж викинув із води чотири м’ячики. Екскурсанти зааплодували.

— А ви кажете “дресирування”, — весело примруживши очі, мовив до Данилевського якийсь чоловік у квітчастій сорочці й злегка штовхнув його ліктем.

— Я нічого не кажу, — сердито озвався Данилевський і поспіхом почав вибиратися з гурту.

З кімнати звукозапису Черненко зайшов до бункера. Тут уже все було готово до експерименту. Посеред басейну, в його найвужчому місці, що нагадувало перетин вісімки, виднілась глуха перегородка. В правому відсіку на поверхні води ледачкувато похитувався Корсар. Новачок — Вдалий — навпаки, стурбовано перетинав басейн з краю в край.

Черненко довго стежив за поведінкою тварин.

— Скільки вони були разом? — запитав нарешті Олега.

— Дві години.

— Потоваришували?

— Хто їх розбере? Поплавали разом, трохи побавились.

Несподівано Черненко відчув уже добре знайому йому роздратованість, що останнім часом завжди оволодівала ним перед експериментом. Звідки й чому з’явилася вона, він не знав. Можливо, від перевтоми, а може, від передчуття нової невдачі, усвідомлення того, що його праця схожа на гру в піжмурки з природою.

Черненко кинув погляд на Олега. Той нахилився до мікрофона:

— Вітю, почали, — сказав приглушено.

У бункері почулись якісь невиразні звуки. То Віктор увімкнув апарати.

Потім звуки стали виразніші. Дельфіни про щось між собою розмовляли. Голоси їхні звучали по-різному. З одного динаміка час від часу чути було легеньке посвистування, з другого — тривожне кректання, скреготіння, шелест і навіть звуки, що скидалися на плач дитини.

— Хвилюється Вдалий, — сказав Олег. — Голодний і, мабуть, скаржиться Корсарові або ж розпитує, як тут пообідати.

Олег, закінчивши необхідну підготовку, чекав розпорядження Черненка, але той сидів у глибокій задумі чи в нерішучості. Олегові на якусь мить здалося, що він побоюється починати експеримент. Та ось Черненко важко підвівся й несподівано наказав:

— Провадьте дослід. Я буду нагорі. Дуже зручна це позиція — спостерігати зверху, — осміхнувся він і вийшов.

— Семене, — сказав Олег після невеличкої паузи лаборантові, який сидів поруч, — а раптом у тебе щаслива рука… Вмикай!..

Семен нерішуче глянув на тумблери й кнопки.

— Ну, сміливіш!.. Сміливіш!

Семен обережно перевів один, а потім і другий важелі.

І тієї ж миті в обох відсіках дельфінарію спалахнули яскраві ліхтарики, освітивши апарати з жетонами та автомати-годівниці.

Корсар одразу ж кинувся до приладу й почав виконувати добре відомі йому операції: добував жетон, кидав його в отвір й одержував рибку. З його динаміка чулося тільки тихе посвистування. Може, правило “коли їсиш — мовчи й не диш” було у вжитку і в дельфінів. Зате Вдалий, як і раніше, стурбовано метався в басейні, пронизливо скрипів і свистів.

Тим часом Корсар ніби й не помічав стурбованості свого сусіди. Він уже добре поснідав і зараз не їв рибок, а весело бавився з ними, мов кішка з мишею. Ось він підплив до жетонного апарата й, вибивши кілька жетонів, не кинув їх в автомат, а склав на дні басейну.

— Жаднюга, — не витримав Олег. — Про запас дбає.

Він вимкнув установку.

Червоні лампочки в басейні Корсара згасли, і з його динаміка долинули голосні свисти. Вони тривали хвилину чи й більше. Потім Корсар замовк, ніби прислухався до чогось, і почав свистіти знову — швидко, безперервно, з різними інтонаціями. Що ж було в тих звуках? До кого він звертався? До людей — з проханням продовжити цікаву гру? Чи, може, до Вдалого? Адже за планом досліду Корсар повинен був розповісти йому про “секрет” добування їжі: натисни, мовляв, друже, на педальку, — одержиш жетон, кинеш в отвір автомата, що висить у басейні, — матимеш їжу. І якщо Вдалий “зі слів” свого невидимого зараз родича навчиться користуватися приладами, яких він ніколи не бачив, це буде крок у невідоме, відкриття, доказ того, що в дельфінів існує дуже розвинена система інформації.

Час тягнувся повільно. Нарешті Олег знову ввімкнув апаратуру. Спалахнули червоні лампочки в басейні, і Корсар, заспокоївшись, продовжував далі складати жетони, а Вдалий, як і раніше, стривожено кружляв у своєму відсіку, щоправда, вже не хаотично, а ніби щось розшукуючи.

— Автомат! Він шукає автомат! — вигукнув Олег.

Дослідники завмерли.

— Розказав-таки йому Корсар!.. — зрадів Семен.

Черненко спостерігав цю картину нагорі.

Вдалий зробив ще коло по відсіку, підплив до жетонного апарата й зупинився.

“Ну, давай же, давай! Натискуй!” — подумки заохочував його Черненко.

Але дельфін… торкнувся головою педалі й завмер. Потім поплив, знову повернувся, постояв “свічкою”, енергійно працюючи хвостом, і нарешті подався у найдальший закуток дельфінарію, ніби протестуючи проти голодної дієти і самотності.

Після повторення досліду в журналі лабораторії з’явився короткий запис: “Експеримент № 580. Результат негативний”.

Черненко торкнувся скроні, де швидко-швидко пульсувала жилка. Довго стояв, задумавшись. Він уже напевне знав: невдача неминуча. Точніше, не знав, а відчував. Він давно помітив за собою, що ніколи не міг передбачити успіх, зате невдачу відчував безпомилково. Ще звідтоді, як у каюті другого класу пасажирського пароплава перетинав Атлантичний океан, прямуючи в Кадіс.

…Черненко розплющив очі й застогнав. Не стільки від болю, скільки від того, що величезні обручі, які стискали його скроні і груди, ослабли — дихати стало вільно і легко… Він живий! Це вразило його найбільше.

Океан був спокійний, тихий. Над головою срібний місяць уповні. Густого чорного кольору небо з яскравими південними зірками, наче стара, з’їдена міллю портьєра, за якою горить світло. А вдалині — величезна громада пароплава. Він невмолимо віддалявся — єдиний рятівний острівець серед безмежного водяного простору. Разом з ним танула і будь-яка надія.

Черненко був сам один серед водяного безмежжя. Костюм здавався свинцевим і тягнув донизу. У вухах дзвеніло так, наче там працювала велетенська кузня, дихати було важко, боліла від удару голова.

Він злегка ворухнув руками. Вони були важкі, неслухняні. “За бортом… Я за бортом… — зринула думка. — За бортом, але живий. Правильніше, поки що живий. А раз живий, будемо боротись.

Думки ніби відокремились від тіла, стали спокійніші й логічніші. Здавалось, що розмірковував не він, а хтось інший, сторонній.

Було холодно, й Черненко спробував плисти, щоб зігрітись. “Але чому холодно? Океан у липні теплий, як парне молоко. А ось одяг… Одяг треба скидати. Документи, гроші — все це тепер ні до чого. І пістолет також зайвий вантаж”.