»Головний полудень» - Мірер Олександр. Страница 13

Штуковина пищала голосом Нелли з універмагу — манірним і нерозумно-кокетливим. Я пробурмотів:

— Ей, Нелко, це ти? (Знайома все-таки!)

Голос утретє спитав, як мене звати. За правилами їхньої гри слід було назвати ім’я. Гаразд. Я навмання сказав: “Трикутник одинадцять”. Голос відчепиться, і я встану. Я все одно підведуся й розшукаю Сура.

— Трикутник одинадцятий, — грайливо повторив голос і змовк.

Коли він говорив, у роті ставало лоскотно. Я звівся й пішов. Промінь гойдався у мене на грудях, як медаль. Дивна споруда виблискувала маківкою, тримаючи мене у промені. Вона стояла на дні яру. Вежа, схожа на велетенську пробку від графина із зеленого, тьмяного, непрозорого скла. Заввишки вона була метрів п’ять, із широкою пласкою основою. Куля вгорі — аспідно-чорна, з гранями, як наконечник бластера. Я почав пробиратися яром, тримаючись якомога далі від зеленої вежі, і раптом грані сипнули вогнями по гіллю й траві, по моєму обличчю. Мене засліпило, я спіткнувся, упав на руки. Світло було таке сильне, що майже обпікало, але в моїх очах, під червоними плямами, лишилося відчуття, ніби я бачив біля підніжжя вежі людську постать, напівзатулену гіллям. Не розплющуючи очей, я поповз через кущі. Якщо туди пішов Сур, я піду теж. Піду, піду…

— Дев’ятикутник в зоні корабля! — заговорив Нелчин голос. — Дозвольте глянути на дитинча. Всюди довкола спокійно.

Кілька секунд мовчання: Нелка вислухувала відповідь.

Знову її голос:

— Дев’ятикутник іде в зону.

Уявляєте, я ще здивувався, що пришельці возять із собою дитинчат. І дозволяють нашим — загіпнотизованим, звичайно, — дивитися на своїх дитинчат. Звівшись, я обережно розплющив очі — куля не блищала. Листя поряд із нею було жовте й скручене. І дитинчати я не побачив, та чоловік, що сидів на плоскій опорі корабля, підняв руку і крикнув:

— Альошо, годі ховатися, йди сюди! Я тебе чекаю.

Я пішов як уві сні, чіпляючись носками черевиків за пісок, дивлячись, як Сурен Давидович сидить на цій штуковині у своїй звичній, спокійній позі, і куртка на ньому застебнута, як завжди, до горла, на лобі сині цятки — сліди пороху, а пальці жовті від астматолу. Я підійшов упритул. Товстий заєць підскакав і сів поряд із Суреном Давидовичем.

ЧАСТИНА II

ПОЛУДЕНЬ

Навідники і “посередники”

Коли Сурен Давидович вигнав нас із підвалу, Стьопка заліз на старий голубник. Він був у відчаї: Сурен Давидович зостався в тирі сам — хворий, обпалений. Як він одіб’ється від Кисельова з його бандитами? А Стьопка міг відстрілюватися не гірше за дорослого, він із пістолета вибивав на другий розряд. І його витурили!

Степан сидів у запиленому ящику голубника і гриз нігті. У дворі, на купі піску, бавилася малеча. Потім примчав Валерка — тільки його тут бракувало… Він утік від бабусі, з-за столу. Рот увесь у яєчні. Стьопці довелося свиснути, і Валерка, вельми вдоволений, теж виліз на голубник. Наближався полудень, млявий вітерець гнав пилюку на вікна підвалу. Там Сур чекав ворогів, і під третім вікном від дверей лежав на вузькому ліжку Павло Остапович. Дивлячись на ці помутнілі, вкриті тьмяним шаром пилу, райдужні від старості вікна, Степан зрозумів: настає його головний полудень, про який мовилося в улюблених віршах Сура: “Це неправда, ніби промайнув він — головний наш полудень в житті!..”

— Ти на кота схожий! — раптом чмихнув Валерка.

— Помовч, замазура, — сказав Степан.

— А дядю Павла вже закопали? Стьопка дав йому по потилиці.

І тоді у підворітті пролунали кроки. Весь у чорному, підтягнутий, спокійний, Кисельов спустився до дверей підвалу — чекав, поки відчинять. Він навіть не оглядався — стояв і дивився на двері. Потім трохи нахилився і заговорив у щілину біля одвірка. “Бу-бу-бу…” — долинуло до голубника. Поговоривши, він витяг із кишені плоску зелену коробочку і приклав до замкової шпарини. До ручки дверей гітарист не доторкався, її повернули зсередини: він штовхнув двері коліном і зник у темряві коридора. Стрілянини, шуму — нічого цього не було. Зайшов як до себе в дім.

Валерка запхикав:

— Я теж хочу до дяді Сурена!.. — Стьопка пригрозив, що відведе його додому, до бабусі.

Це було о дванадцятій. Тітка з балкона третього поверху кричала на весь двір: “Льоню, Льо-оню, йди-но полуднувати!” По ній можна звіряти годинник. Стьопка роздратовано озирнувся на крик. Він знав, що Сурен Давидович не дасть гітаристові вистрілити. Навіть кашель не завадить Суру вистрілити першим, його знати треба… Та Сур поки що не стріляв. А Кисельов… Бластер б’є безшумно. При світлі сонця та ще крізь скло спалаху не помітиш…

“Чортівня! Що ж там сталося? Сур не міг спізнитися з пострілом, — думав Стьопка. — Він тримає Кпсельова під прицілом, і я саме потрібен — зв’язати гітариста абощо. А двері в підвал не замкнені. Цей гад не здогадався зачинити на замок”.

— Ану вниз, Валерко!

Вони злізли. Валерці було наказано посидіти з малюками — він заскиглив. Степан посварився на нього кулаком, прошмигнув у прохолодний, напівтемний коридор і відразу почув через перегородку голос Кисельова:

— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!

Сурен Давидович спокійно відповів:

— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.

Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?

Втрутився слабкий голос:

— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?

— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.

— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?

— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…

— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?

— Поки що сліпий.

— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.

Голос Сурена Давидовича відповів:

— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.

— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.

Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.

— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!

Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.

Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.

От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.

— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.

Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.

А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”

Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”

У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.