»Головний полудень» - Мірер Олександр. Страница 12

Знахідка і пропажа

У лісі стояла тиша. Тут, за дорогою, навіть синиці мовчали. Задушливе повітря пахло пилюгою, що вже встигла осісти на землю після машини. Сліди шин на м’якій дорозі звивалися узорчастими зміями. Метрів за сто п’ятдесят від шосе звернули вліво. Я здивувався: галявина “посередника” була справа. Але машина петляла між деревами, впевнено тримаючись одного напрямку. Іноді буксувала, продираючи траву до землі… Шусть! Із-під моїх ніг метнувся заєць. Це було здорово! Це було б здорово, якби заєць тікав від мене як і годиться. А він, перш ніж сховатися за кущем, зупинився і кілька секунд сидів і крутив лівим оком угору-вниз — роздивлявся мене, розумієте?

І тоді я помітив, що “Волга” йшла по колії іншої машини. Такої самої ширини колія, але колеса іншого малюнка…

Я навіть позадкував і пошепки спитав у зайця: “А твоє яке діло?” Виходило, що він показав мені другі сліди: довгі відбитки його задніх лап тяглися акуратно по слідах невідомої машини.

Це було досить далеко від дороги. Я стояв і розглядав сліди, коли захурчав мотор. Я відступив, сховався за ялиною. Чорна машина пливла між деревами назустріч мені. Водій сидів сам і дивився на дорогу, витягнувши шию. Виявляється, обидві машини зупинялися зовсім близько: ось два півкола слідів, де вони розверталися і поїхали назад. А довкола стоптано підборами — густо і не одною людиною. Та людей не видно. Ні кроків, ні голосів — тихо. І птахи мовчали, ніби вони риби, а не птахи.

Я пошукав очима, чи хоч заєць тут?

Він був тут. Сидів перед ялівцевим кущем, задерши товсту морду над купкою хмизу. Коли я тупнув на нього ногою, заєць стріпнув вухами й ліниво стрибнув за кущ. Я змусив себе не зважати на нього й заходився шукати сліди Сурена Давидовича.

Прямо переді мною була торішня стежка до яру, вона тьмяно блищала під густою ліщиною — ще не висохла. Здалеку здавалося, що після снігу по ній не ходили. Я кинувся туди— на узбіччі сліди… Кроків за десять далі, просто посередині стежки, відбиток лівого черевика Сура. Тупоносий, з рифленою плоскою підошвою, так звана танкетка.

Я для чогось зважив на руці бластер і рушив до яру.

Тепер послухайте. Я йшов цією стежкою всоте за останні два роки і добре знав, що вона виводить до глибокої ями в ручаї, що на дні яру. Я ногами — не головою — знав, що від місця, де розвернулася “Волга”, і до яру метрів п’ятдесят. Перший поворот наліво, біля сухої сосни, а ще через двадцять метрів, де кінчається ліщина, другий поворот і відразу спуск у яр. Так от, я проминув перший поворот, не втрачаючи слідів Сура, але після другого повороту стежка зникла. Разом із слідами вона неначе розчинилася в землі, а попереду, замість кручі, ріс рівний, густий осичняк.

Спершу я подумав, що проскочив другий поворот. Повернувся до сухої сосни… Знову те саме! Проминувши ліщину, стежка зникла разом із слідами. Ну гаразд. Стежку навесні могло змити. Я рушив навпростець через осичняк і вийшов до яру, але не до ями, а далеко лівіше. Дивна річ… Я пішов направо, тримаючись над яром, і загубив його. Я аж завив — заплутався, як останній міський хлюст! А плутатися ж нема де, яр увесь час був праворуч від мене. Звичайно, я звернув ще крутіше вправо, щоб вернутися до кручі, й опинився знаєте де? На тому самому місці, звідки починав, — на повороті стежки. Вкрай розлютившись, я продерся крізь кущі вниз по схилу і пішов понад ручаєм, ледве витягаючи ноги з багнюки. І через двадцять метрів побачив схил. Яр, що мав тягтися ще на кілометр, раптом скінчився. Лаючись, ледве не плачучи, я видряпався нагору й опинився знову біля другого повороту стежки! Неподалік, під кущем глоду, сидів заєць — стовпчиком — вдавав, що мої муки його аж ніяк не цікавлять…

Я зголоднів і стомився. З черевиків текла грязюка. Футляр із бластером був увесь заляпаний болотом. Я ніяк не міг уторопати, що діється, поки не виникла одна думка. Під кришкою футляра був підмотаний папір, а в кишені у мене лежала Стьопчина авторучка. Я дістав і те й друге і намалював план місцевості, як я пам’ятав її, до всіх цих зсувів. Ось він, цей план.

Маршрут І — я пішов від хрестика, із стежки, прямо і мав вийти до ями, а опинився бачите де? Далеко справа. Маршрут II — від хрестика звернув лівіше й опинився зліва від ями. Маршрут III — коли я йшов низом, понад ручаєм, наштовхнувся на схил і виліз до хрестика, хоч уявляв, іцо лізу прямо, нікуди пе звертаючи. Розумієте? Великого шматка яру — разом із піщаною ямою, заростями малинника, чортовими пальцями на дні ручая, таволгою, пташиними гніздами, чудовим лижним спуском не існувало. Частина яру щезла, і нічого не лишалося натомість. Як би вам пояснити? Якщо ви візьмете простирадло і посередині ножицями виріжете дірку, то шматка тканини не буде. Але залишиться дірка. Якби яр провалився в одному місці, то лишалося б щось схоже на діру. А тут виходило, ніби навколо вирізаного місця пропустили нитку й затягли її, так що зовсім нічого не було — ні вирізаної тканини, ні дірки. Збожеволіти можна! Мені здавалося, що треба спробувати ще раз, іще і ще. Я весь подряпався об кущі й ліз до неіснуючої ями, як черепаха на стінку ящика. А заєць мелькав то тут, то там і нахабно вмощувався віддалік, коли в мене опускалися руки.

Потім він показав мені цукерку. Чи приніс— я так і не знаю досі. Він перестрибнув через дорогу, задер морду — одне вухо сторчма — і зник, а за метр від кінця стежки, під листком подорожника, блиснула на сонці паперова обгортка. Та сама, з рожевим котом у чоботях-недомірках.

Я підняв кота. В ньому було щось загорнуто-не цукерка, інше за формою… “Слимак”! Зелена штуковина, що говорить!

Розгортаючи її і роздивляючись, я мимохіть ішов уперед. І, підвівши очі, побачив, що стою на зниклому шматку стежки, за другим поворотом. Піді мною був схил, стоптаний підборами, зліва світився обідраний стовбур сухого дерева, за яке всі хапаються, видираючись угору, а внизу, на піску ями, виднілася свіжа стежина…

Стривай, де ж футляр із бластером? Я поклав його на землю, коли піднімав “слимака”.

Озирнувшись, я побачив, що позаду немає ліщини, з якої я щойно вийшов. Що немає стежки, немає слідів і, звичайно ж, немає чохла із бластером. Я попав усередину “діри”. Її краї стулилися, немовби невидима рука акуратно й нечутно затягла нитку.

Зона корабля

Чесно кажучи, мені кортіло втекти. Та я лишився. Я не хотів бігати по колу, як оса, затулена в банці від варення. Про те, що “слимак” править за перепустку і на вхід і на вихід, я просто не подумав, і взагалі не міг же я кинути Сурена Давидовича!

Ось сліди його черевиків — негусті й глибокі. Певно, він біг униз крутим схилом. Я, посковзуючись підошвами, йшов по слідах. На середині сухого русла, на мокрому, темно-рудому піску їх можна було читати, як на папері. Сліди танкеток Сурена Давидовича, і поряд розгонистий слід вузьких, гладеньких підошов. Потім ще якісь сліди, дуже великі й тупоносі.

Я опустився на повалений стовбур верби. По моєму коліні метушливо пробіг рудий павучок. Свої очі він ніс окремо, на цілий міліметр попереду голови. Поряд зі мною по схилу ходила кругла сонячна пляма — пересувалася в листя ліщини над головою і знову поверталася до ніг. Я глянув угору. Там не було сонця — дивний зелений туман із жовтими смугами.

Пам’ятаю, я закліпав очима, покрутив у пальцях “слимака”, лизнув його і засунув у рот. Я не знав, яке там тверде чи м’яке піднебіння, і приліпив штуковину над серединою язика. Вона прилипла й заговорила в ту мить, коли я зрозумів, що круглий промінь шукає мене, схованого за схилом. Я не здивувався. З чого вже тут дивуватися…

Всередині голови лунав тонкий голосок, знайомо розтягуючи закінчення слів: “Ти увімкнений, назви своє ім’я”. Я помацав штуковину язиком — вона замовкла. Відпустив — знову: “Ти увімкнений”.