У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 11

— Так.

Валерій подумав: “Вона розумниця. Якщо він справді повернеться, можна буде зробити все, чого не змогли зробити дельфіни. І навіть більше. Але шанси на успіх мізерні. Їх майже немає”.

Він почав готувати “вікно” для виходу восьминога. Мудрець пірнув у люк, крізь прозору пластмасу було видно, як він змінював забарвлення, реагуючи на зміну тиску. Як тільки відчинилася остання заслінка, склав щупальці виступами-стабілізаторами назовні і шугнув уперед, одразу розтанувши в пітьмі.

Вони увімкнули прожектори. Промені освітили табунець строкатих рибок, схожих на метеликів. Подібно до казкового однорога пропливла зовсім близько кузовок-риба, було добре видно, як вона по черзі гребла плавцями, ледь ворушила хвостом. Але далі п’яти-семи метрів промені не сягали.

— Чи повернеться він? — вихопилося у Людмили Миколаївни.

Валерій поглянув на її змарніле обличчя й подумав: “Скільки сили їй треба, щоб тримати себе в руках і не думати про трупи дельфінів отут, поряд”. Раптом він одсахнувся від стіни. В коло світла, налякавши риб, влетіла темна торпеда, розвернулася й помчала просто на нього. Перед самісіньким ілюмінатором вона загальмувала, і Валерій побачив величезне восьминогове око, що підморгувало йому. Почулося: “Раз!”

“Ось тобі й причина слухової галюцинації. Адже це я подумки відзначив, що Мудрець зробив перше коло, а здалося, ніби він вимовив це слово. Галюцинація була така яскрава, що я міг би легко помилитися, якби мікрофони не були вимкнуті, якби нас не відділяли від моря звуконепроникні стіни…”

Він подався до пульта й увімкнув систему мікрофонів, у якій були й ультразвукові перетворювачі. Ззовні долинуло риб’яче базікання: хрюкання, свистіння, мукання, схоже на коров’яче, цмокання креветок. А ось і самі креветки випливли з темноти, ворушачи вусами-шаблями, з осторогою дивлячись на стіну “дзвона”. Слабке освітлення привабило підводних жителів, і сюди зібралися риби з яскравими плавцями, риби голубі, сліпучо-сині, сріблясто-червоні. Справжнісінький парад жінок, які вийшли похизуватися вбранням на проспект. Та Валерій знав, що серед цих чепурух є досить отруйні створіння. Одна риба мала привабливу зовнішність, а була запеклим хижаком, іншу природа наділила страхітливою головою і величезною пащею, а насправді вона смирна істота. Кожне створіння маскувалося як могло, аби тільки вижити.

Та ось риби кинулися врозтіч. В освітлену зону знову влетіла жива торпеда і почулося: “Два!”

“Я чи він?” — питав себе Валерій, намагаючись зрозуміти, хто ж лічив цього разу.

Щось заважало йому докопатися до істини, щось гнітило його мозок. Він був знайомий з таким відчуттям і боявся його…

Сяйнула нова думка, ніби рибка в промені. Валерій спробував утримати її і швидко запитав:

— Ви нічого не чули?

— Чому ні, він лічить кола.

“А першого разу? Теж він? Але як же я міг його тоді чути, коли мікрофони були вимкнені? Хіба може звук пробитися звідти крізь оці стіни? Нісенітниця! Треба промовити “нісенітниця” сто або тисячу разів і таким чином позбутися цієї мани. Якщо я втрачу здатність розрізняти можливе від неможливого — мені кінець”.

Людмила Миколаївна стискала голову руками.

— Ой, не можу більше, не витримаю, — застогнала вона.

“А чим я можу зарадити? їх не воскресиш”, — подумав він і сказав:

— Мудрець повертається.

Жінка затулила очі руками і думала: “Що зі мною діється? Краще повернулася б туга. А зараз нічого немає, порожньо на душі. Ні смутку, ні горя. Лише оцей тупий безжальний тиск на мозок. Чи хочеться мені помститися за них? Але кому? Вороги, негідники, підлота… Стій! Про що ж я думала? Чому так важко зв’язати слова докупи?.. Я думала про ворогів, про вбивць. Вони хочуть знищити нас, спочатку наш мозок. Ось звідки цей непереборний тиск. Тварини тут не винні… Ворогів знищують. Але щоб знищити, їх треба знайти. І в цьому нам допомагає восьминіг. Знову тварина. Ми, люди, завжди втягуємо їх у свою орбіту, в свою боротьбу… Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшла… А ось і Мудрець повертається…”

Темне ядро в колі світла рвучко загальмувало.

“Зараз усе вирішиться, — думав Валерій. — Він іще може попливти в море. Навіщо йому ми? Як би я вчинив на його місці?.. Восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші… Це найважливіша думка, до якої я дійшов…”

Він був би дуже здивований, коли б йому сказали, що точнісінько так, навіть тими самими словами, тієї ж самої миті думає і Людмила Миколаївна.

Мудрець підплив до зовнішньої заслінки, простяг щупальце, спробував її відчинити. Валерій увімкнув механізми, відсік з шумом став наповнюватися стисненим повітрям, видно було, як вібрує і вигинається лист пластмаси. Почав дужчати пронизливий свист. Потім автомат опустив заслінку на одну мить — поки фотоелементи “помітили” сплющену масу, що промайнула повз них. Білого, наче посипаного борошном, восьминога подано в камеру, а за кілька секунд — червоний, напівживий — він опинився у “дзвоні”. Валерій і Людмила Миколаївна відчули полегшення, голови їх проясніли. Та всього на кілька хвилин.

Тим часом восьминіг отямився. Валерій запитав у нього:

— Ти нічого не помітив, коли кружляв навколо будинку?

— Риби. Різні… — відповів Мудрець. Валерій здивувався: “Адже він знає, що його питають не про це”.

— Мене цікавлять не риби. А люди?

— Далеко, — промовив спрут.

— А ти їх бачив?

— Ні. Не знаю.

— Послухайте, — сказала Людмила Миколаївна. — А якщо вони випустять на нас торпеду або який-небудь снаряд…

І вона, і Валерій, не підозрюючи того, одночасно уявили, як під страшенним тиском крізь пробоїну б’є струмінь води — твердий і гострий, мов спис. Він пробиває наскрізь метал… У жінки з грудей вихопився хрипкий зойк, а Валерій притисся до стіни і застиглими очима стежив, як уявна вода підіймається дедалі вище й вище…

Він, нарешті, отямився, відігнав жахливе видиво, але страх не минав, зростав.

“Ми втрачаємо розум, — думав Валерій. — Причина, мабуть, у тому, що припинився зв’язок з поверхнею, з людьми, і ми відчули себе самотніми і безпорадними. Ми не можемо не думати про тонни води, які тиснуть на “дзвін”. Це вони давлять на мозок, і нам ввижається хтозна-що… Може, і смерть дельфінів ми придумали. А вони там, у басейні, — живі, здорові й голодні? Ну, звичайно! Так воно й мусить бути!”

Йому вчувся закличний свист Пілота. Валерій рвучко розчинив двері й побіг у дельфінарій. Відчинив другі, треті — в ніс ударив густий сморід.

На кілька хвилин повернулася певність. Валерій запустив механізми зливу, і вода винесла трупи дельфінів у море.

“Можна буде поселити в басейні Мудреця, а з часом — і кількох його родичів. Але насамперед треба спробувати з його допомогою налагодити зв’язок. Чому з його допомогою? Хіба я боюся вийти з “дзвона” і подивитися, де обірвалася лінія?..”

Він згадав про Людмилу Миколаївну і поспішив до неї.

Жінка не дивилася на нього, вона, як і раніше, закривала обличчя долонями, стояла нерухомо, прихилившись до стіни. Здалося, не дихає.

“Мертва?”

Підбіг, схопив її за плечі.

Людмила Миколаївна злякано скрикнула, і він полегшено подумав:

“Мені примарилося. Мені весь час щось мариться. Чому? Ага, я зовсім забув про тиск…”

Валерій перебігав очима з одного апарата на інший, на столик, крісла. Їх створювали дбайливі люди — конструктори, інженери, біологи. Тут застосована багатошарова обшивка з прокладками.

“Вона досить надійна, захищає від неймовірного тиску моє тіло, мої плечі, ноги, череп. Але ці тонни тиснуть на мозок, і тут обшивка не зарадить”.

Він знав, що тиск води на п’єзокристали весь час заряджає акумулятори, прилади, які очищають морську воду і перетворюють її на питну. А інші добувають з морської води кисень, необхідний для дихання. Працює автономна життєзахисна система, тож хай би навіть скінчилися запаси харчів на складі, люди могли б споживати водорості з харчових акваріумів і чекати на допомогу. Він та Людмила Миколаївна не помруть ні від задухи, ні від голоду, ні від спраги. Все передбачено.