У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 25

Восьминоги, що були готові кинутися на людей, застигли мов заворожені. Очевидно, їх паралізували панічні сигнали з мозку Мудреця.

Водолази вже заходилися прив’язувати трос до контейнера. Кілька чоловік рушило далі, в інші печери. Незабаром вони притягли ще два контейнери…

Вервечка людей у скафандрах повернула назад, прихопивши з собою контейнери і труп Мудреця…

24

Водолази завалили входи в печери й залили їх спеціальною швидкотвердіючою масою. Для страховки в різних місцях залишили контрольні автомати. Відтак підводний човен почав спливати на поверхню.

У центральному відсіку кілька чоловік зібралося навколо Валерія. Він розповідав, що сталося у “дзвоні” й печері.

— Я певен, що дія восьминогів на психіку людини залежала від того, як вона чинила цій дії опір. Важливо було розгадати суть дії, природу її, вгадати, звідки загрожує небезпека, настроїтись на неї. Але я тут, як кажуть, дилетант і випадково став піддослідним кроликом. Може, нам Славко розтлумачить, що і як, він усе ж таки спец…

Славко усміхнувся:

— Ми першовідкривачі октопуса сапієнса. Знавці, які могли б розповісти про нього, ще не народилися… Їх немає в цілому світі. Та й чи будуть…

Він глянув на друга і зразу ж опустив очі. Тривога за Валерія не кидала його. Добре пам’ятав, скільки пробув той у зоні високої радіації. Чи досить надійною була прокладка у скафандрі? А може, документальна повість про восьминогів, яку писав Валерій, залишиться останнім і незакінченим твором молодого автора?

— А взагалі ти маєш рацію, — відповів після паузи Славко. — Сила впливу залежала від настройки людського мозку. Але, очевидно, мали значення й інші фактори: стан мозку і всього організму спрута, стан оточення, побічні шуми. Особливе значення, напевно, мала, також індивідуальність людини: один піддавався впливу легше, інший — важче. Ми довідаємося більше, коли вивчимо плівки з осцилографів та реєстраторів біострумів…

— Що ж тепер буде з восьминогами? — замислено мовив Валерій.

В уяві кожного з’явились замуровані печери, і ніби спрути знову почали впливати на людей своїми псі-хвилями.

— Цього самі ми не вирішимо, — озвався Аркадій Пилипович. — Збереться Президія Академії, потім — сесія ООН…

— А може, не слід було замуровувати печери? — сказав Олег.

У голосі Аркадія Пилиповича задзвенів метал:

— Іншого виходу немає.

— Якби люди вступили з ними в спілку, то зробили б фатальну помилку, — втрутився знову Славко. — Адже річ не тільки в тому, що для існування спрутів потрібна висока радіація. Згадайте, з якою швидкістю вони розмножуються… — На мить у його пам’яті зринули сірі грудочки, що вкривали стіни, стелю, підлогу печери, і він мовив далі: — Ці восьминоги неминуче стануть немилосердними хижаками, безжальними навіть один до одного. Згадайте про щук. Так ось, вони — найхижіші та найзажерливіші з риб. Завжди голодні і завжди готові до вбивства, вони поїдають величезну кількість риби — мальків і дорослих, чужих і своїх, — якщо свої старі та безсилі. Кожної весни щука відкладає сто тисяч ікринок. Для гарантій виживання такому виду не потрібні моральні перепони на зразок любові або турботи про дітей. Щуки можуть поїдати своїх мальків — усе одно хто-небудь та залишиться, і вид виживе. Ви самі бачили, як здатні розмножуватися і ці восьминоги. А тепер уявіть, якими небезпечними хижаками вони будуть для інших створінь, котрими живитимуться. Зважте, що вони озброєні краще за будь-яких інших тварин. У них є вісім рук з присосками й пазурами, хижий дзьоб і отрута, реактивний “двигун” і вміння перелітати на десятки метрів, запас води для подорожі по суші, димова, а точніше, чорнильна завіса. Їхні здібності маскування не мають рівних у світі. У них є вогнемети, інфрачервоний зір і, нарешті, найголовніше — здатність телепатичного впливу, яку вони можуть вдосконалювати. Колись учений Джільберт Клінджел стверджував, що якби восьминоги зуміли вийти на сушу, то стали б господарями на ній і заселили б землю безліччю дивовижних форм. А він же говорив про звичайних восьминогів, не здатних до телепатії… — Голос Славка став так само холодним, як і голос Аркадія Пилиповича. — Я вірю, що їх долю вирішуватимуть справжні гуманісти…

Валерій зрозумів, що він хоче сказати. Адже гуманізм означає зовсім не любов до першого-ліпшого живого створіння, а любов у першу чергу до гомо сапіенс, до людини.

Він запитав, звертаючись до всіх:

— Думаєте, їх не залишилося ніде, крім печер? Згадайте, скільки контейнерів з відходами необачно кинуто в глибини океанів, скільки зарито… Коли їх кидають у безодні, то сподіваються, що океан поховає надійно. Але як мало ми ще вивчили океанські течії! Скільки сотень кілометрів може нести течія такий контейнер від якихось далеких берегів, аж поки він опиниться в бухті? І скільки таких контейнерів є по різних бухтах?..

— Сподіваємось, що в інших місцях такого не станеться, — поспіхом сказав Славко.

Але Валерій з ним не згодився:

— Сподіватися мало…

* * *

— І це називається документальною повістю? — обурився Нечипір Арсенович Тукало, повертаючись то до Славка, то до Валерія. — Та ви ж усюди перебрали міру, а деякі події зовсім перекрутили. Але основна нісенітниця в тому, що ви намагаєтесь довести, ніби восьминоги загрожують людству.

— Мене неправильно зрозуміли, — почав виправдовуватись Валерій. — Я нічого не хочу довести, я тільки роблю припущення. Це ж художній прийом, гіпербола. Якби допустити, що наші октопуси розмножувалися б так інтенсивно, як я показую в повісті…

— Якби та якби! Тоді б і побачили, — скавав Нечипір Арсенович. — А поки що ми не замуровуватимемо їх, а вивчатимемо, зберігатимемо кожен екземпляр, як дивовижу, як феномен. Та й узагалі…

— А взагалі він правильно ставить проблему, — заступився за друга Славко. — Звичайно, в повісті багато вигадки, надто в кінці. Тут він дав, так би мовити, повну свободу авторській уяві.

— “Авторській!” — усміхнувся Нечипір Арсенович. — Скажіть краще — невтримній. А як він мене змалював! От і вийшла не документальна повість, а якась фантастика.

— Правильно! — вигукнув Славко і повернувся до Валерія. — Ось тобі моя порада: назви свою повість фантастичною.

ЦІНА ЗОЛОТА

ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

Ми навантажили каное камінням, щоб човен осів і менше стирчав над водою, завели у маленьку бухту під кручу і старанно замаскували. Вілен весь час був насторожений, дослухався до плюскоту річки. А втім, небезпека могла прийти зовсім не звідти. І це найпевніше… Вона підстерігала нас буквально на кожному кроці.

Ми вривалися в таємницю Золотих ідолів, у таємницю жерців туа-ні, ми порушували заборону бога Ітамни, а це, за переказом, не могло обійтися безкарно. Уже не раз Вілен запитливо позирав на мене, а я докладав зусиль, щоб видаватися несхибним, певним у своїх намірах.

Хоч би як там було, а я перевірю свою гіпотезу! Звичайно, Вілен не повинен страждати через мене, але ж я не кликав його сюди. Я ладен був іти сам, та він пристав до мене, і довелося просити для нього дозволу в головного лікаря. Іван Олександрович знизав плечима:

— Гаразд. Самого вас я не відпустив би. А коли Вілен — то й Вілен…

Перші три дні мій помічник стійко зносив спеку й укуси москітів, терпляче згрібав із себе легіони кліщів. На четвертий, коли у мене стався приступ лихоманки, почав бурчати:

— Врешті-решт ми знайдемо ще одне плем’я золотопоклонників. Ну й що з того? Мільйони людей поклоняються цьому “всесвітньому еквіваленту”…

— Але форми поклоніння різні, — заперечував я.

— Та суть одна, — стояв на своєму він. — Одні вбачають у ньому символ влади, інші…