У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович. Страница 27

— Там золоті ідоли, — висловив я здогад. — Зараз їх кидатимуть у воду…

— А замість них з озера вийдуть воїни, — з неприхованою іронією відгукнувся Вілен.

— Може, й так, — цілком серйозно відповів я.

— Ще б пак! За вашою теорією все можливе.

Ми, певно, ще сперечалися б, та в цей час процесія вийшла до пристані. Тепер уже було добре видно, що на ношах — золоті ідоли. Обережно воїни опустили ноші в човни.

Я налічив вісімнадцять ідолів, по два в кожному човні. Веслярі взялися за весла. Човни попливли до середини озера й тут зупинилися. Припинився й спів. Один із жерців подав знак — і воїни скинули ідолів у воду.

— Дивіться! — вигукнув Вілен.

Над водою з’явилася одна голова, потім друга, третя… Рівно стільки ж, як ідолів, — вісімнадцять юнаків випірнуло з води й попливло до човнів.

Уперше я бачив Білена таким розгубленим і наляканим. Його погляд бігав, ніби прагнув уникнути видива, що суперечило здоровому глузду.

— Заспокойтеся, — сказав я. — Ми спробуємо знайти всьому цьому пояснення…

Але стан мого помічника погіршувався. Він приставив рушницю до дерева, руки його тремтіли.

— Вони вийшли з озера… Статуї перетворилися на людей… — бубонів Вілен.

Його чоло вкрилося краплями поту.

— Ну що ви, статуї не перетворюються на людей. Не поспішайте, ми ще дізнаємося про справжню суть цього дива…

Але він не слухав мене. Джунглі з душними випарами, пума з золотим ланцюгом, напружена нічна вахта, очікування небезпеки і — найголовніше — видовище вкрай збудили його уяву. Це було схоже, ніби земля роз-верзлася під ним, а схопитися не було за що. Я ж не міг йому допомогти, бо поки що не знав, як пояснити побачене.

Напружено дивився на озеро і намагався бодай за щось зачепитися, знайти логічну ланку, яка допомогла б розкрити істину.

— Дивіться, Білене! — майже закричав я. — Он в отого “новонародженого” у волоссі блищить золото! Дивіться ж!

Він глянув широко розплющеними очима, але вони не ставали осмисленішими. Вілен мимрив:

— Статуї перетворилися на людей…

— Так, перетворилися, але як? Хіба ви не бачите, що в їхньому волоссі золото? Не розумієте, що це означає?

Вілен не розумів. Заперечливо крутив головою й дивився удалину невидючими очима. Раптом схопив рушницю й вискочив з-за кущів. Я кинувся за ним, схопив за плечі, потяг назад. Він не чинив опору, але нас, очевидно, запримітили. Один із човнів повернув у наш бік. Вілен злякано дивився на нього.

У човні було двоє. Один сидів на веслах, другий стояв і вдивлявся з-під долоні вперед. Він був високий, стрункий, а його голову вінчав гребінь з пір’я фламінго. Сумніву не було — це Агіре!

Я покликав його, і він одразу ж помахав рукою у відповідь. Човен причалив до берега.

— Агіре радий бачити свого друга й друга свого друга, — з гідністю промовив туані, торкаючись грудей рукою. — Я чекав на вас учора й уже подумав, що ви не прийдете. Як ваше здоров’я?

Агіре вдавав, що не помічав стану мого супутника. Ми обмінялися вітаннями згідно з етикетом.

— Як поживає доктор Іван Олександрович?

Агіре добре знав, що Іван Олександрович не просто “доктор”, а “головний доктор”, проте ніколи не називав його так при інших лікарях, щоб не принизити їх.

— Іван Олександрович почуває себе добре. А твої рубці не болять?

Агіре замість відповіді розстебнув плаща. Тільки добре придивившись, я побачив бліді, майже невидимі рубці. Ця велична струнка людина анітрохи не схожа на того бідолаху, якого ми підібрали в джунглях, — понівеченого в сутичці з тигром-людоїдом. У нього тоді були потрощені ребра, ключиця. Його вилікували в нашому госпіталі, але на тілі лишилися великі рубці. Та зараз їх не було…

— Тебе після госпіталю лікували жерці? — спитав я.

Агіре зам’явся. Він побоювався, що ствердну відповідь я можу сприйняти як образу, але брехати не міг.

— Жерці завершили те, що почав ти. Агіре пам’ятає, хто його врятував.

Я змушений був визнати, що він уміє бути чемним.

Дружелюбна поведінка й слова туані подіяли на Білена цілюще. Він потроху приходив до тямку: м’язи його розслабилися, обличчя набувало спокійного виразу.

Агіре величним жестом запросив нас до човна. Я не без остраху ступив у вутле суденце, але воно виявилося досить стійким.

— Ми прибудемо на закінчення свята? — спитав я.

Агіре одразу ж зрозумів прихований зміст запитання.

— Не турбуйся. Зараз інші жерці готують нових золотих людей. Ти все побачиш, друже.

Я дуже зрадів і за себе, і за Білена. Отже, в мене буде змога спостерігати, як “виготовляють” золотих ідолів, перевірити свій здогад, а Вілен… Мабуть, те що ми побачимо, для нього буде ще кориснішим, ніж для мене.

Ледве наш човен причалив до пристані, як до нього підбігло кілька підлітків. Вони допомогли нам вийти. Наша поява ні в кого не викликала особливої цікавості, очевидно, Агіре попередив своїх про гостей, на яких він чекав.

Агіре щось спитав у літнього жерця, який був тут, на пристані, й звернувся до нас.

— Ходімо скоріше, поки приготування не закінчено.

Ми підійшли до будинку, складеного з гранітних плит. З вікон долинав розмірений шум, ніби там, за стінами, крутилися жорна. Виявилося, що це справді було так. Жорна перемелювали золото — розтирали золотий пісок і невеличкі самородки на порошок.

Варто мені було побачити це, і я переконався в правильності своїх здогадів.

На відполірованій кам’яній плиті лежав молодий воїн, а біля нього клопоталися четверо жерців. Один натирав його тіло мастилом, а троє інших з тростин обдували воїна золотим пилом. Юнак поступово перетворювався на “золотого ідола”.

Я зиркнув на Білена. Його лице пашіло багряним рум’янцем.

Особливо ретельно жерці змащували і наносили шар золотого пилу на ті місця, де у юнака траплявся рубець.

— Так вони виводили і твої шрами? — тихо спитав я Агіре.

Він кивнув у відповідь.

Я подумав, що треба буде взнати склад мастила, яким натирали тіло воїна. Очевидно, воно в суміші з золотим пилом виявляє сильнішу дію, ніж сполуки золота, які застосовуються у сучасній медицині.

Тим часом жерці подали воїнові у великій чаші напій золотистого кольору. Я майже не сумнівався, який там домішок.

— В озері він залишить свою золоту шкіру й народиться заново — здоровий, як немовля. Він почне жити вдруге, потім — утретє, вчетверте, — Агіре, рахуючи, загинав пальці. — Золото рятує нас від хвороб, як рятувало наших предків.

Воїн звівся зі свого ложа, спираючись на лікті. Обличчя його жовтаво заблищало, і я мимохіть подумав про “благородний” і “проклятий”, “рятівний” і “згубний” метал, про “всесвітній еквівалент”, який має тисячі різновидів і тисячі цін. Ціна зростала, коли золоту монету брав до рук раб — останню монету для викупу. Ціна падала, коли монету недбало кидав на зелений столик картяр. Золото бідняків і золото багатіїв, золото для свободи, і золото для розбою, золото для того, щоб нагодувати голодних дітей, і золото для закріпачення тих, хто його не мав…

Проте у золота залишилася ще одна ціна, про яку забували тирани, багатії, загарбники, але пам’ятали лікарі й мудреці. Одні купували за золото дорогі ліки, виписували з далеких країн тямущих лікарів, інші вживали саме золото як ліки. В цій парадоксальності розкривалася різниця між людьми — тими, хто прагнув до влади й могутності, й “диваками”, які вперто збирали крупинки знань.

Почувся дріб барабанів. Жерці допомогли “золотому ідолові” всістися на ноші.

Агіре подав мені чашу із залишками напою. Напій був гіркуватий, нагадував смаком препарати з кризолганом, які ми іноді використовували для лікування туберкульозу. Я попросив дозволу відлити трохи напою у флягу.

— Можна дізнатися, як його готують?

Один із жерців, який, певно, почув моє запитання, різко обернувся. Я подумав, що він розсердився, але жрець тільки усміхнувся:

— Білій людині золото потрібне зовсім на інше…