Тільки мить - Савченко Віктор Васильович. Страница 24

 Мені не довелося вилазити на дерева — весь простір між ними було встелено цупким жовтуватим листям. Багато дерев повалив землетрус. Мені весь час муляло: де зараз комахи? Не виявивши їх, я подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на поверхню дивовижного застиглого океану. Гребені піщаних наносів тепер було стесано, і вони скидалися на хвилі в безвітряну погоду. Пісок, як і в прибережжі, було вщерть розписано лапами комах. Я подався в глиб пустелі, але, не зробивши й сотні кроків, помітив попереду якийсь виступ. Той виступ тягнувся вздовж кам’яного пасма, скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища прямо кишіло членистоногими. Вони настирливо дерлися на прямовисну стіну, та щоразу їх присипало, і тоді дно розщілини перетворювалося на киплячу суміш піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз засутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і розбуркала неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої їм годі вибратися… Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на Землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній дещо більший). А між ними ж пролягло 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? Може, тим, що організм цієї комахи не сприймає звичайних доз радіації і, отже, генетичний апарат її лишається неушкодженим?.. А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Звуки краплин, що розбивалися об камінь, ставали дедалі частішими. Світло блискавиць проникало навіть у печеру, вихоплюючи з темряви її склепінчасті обриси. Невдовзі краплини забубоніли об камінь густіше, після чого вода линула суцільною лавиною: здавалося, що я лежу під водоспадом. Та, незважаючи на гуркіт, я відчув дивну розслабленість у всьому тілі, і непомітно мене здолав сон… Коли я розплющив очі — був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував простір печери. Я, мружачись, вийшов назовні. Було вітряно. Віяло з суші на море. На небі й натяку на те, що вночі вирувала злива, — жодної хмаринки, а під ногами тільки вогкий пісок, зритий місцями потоками води. Я не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли терпець мені увірвався… Я ладен був стрибати й співати від щастя. На рожевому горбі, на тлі бездонної блакиті світанкового неба чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я чимдуж кинувся до неї, ніби кожної миті вона могла зникнути. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, ніби видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, метнулася назустріч. Я й не підозрював, що вона так прудко бігає. Та коли нас уже розділяли якихось півсотні метрів, вона раптом спинилася. Пізніше вона звірилась, що, побачивши ближче мою обідрану фігуру, ладна була вже дременути назад. Причини на це були вагомі: адже вона опинилася в місцевості, яка тільки віддалено нагадувала ту, про яку писалося в щоденнику. До того ж, я схуд і статурою скидався на якогось дистрофіка. Та подув вітру відхилив куделю нечесаного волосся, і вона побачила моє чоло. По цьому кинулась назустріч іще хутчіше.

— Щастя ти моє! — вигукнула така скупа на ласкаве слово Марія. — Де тебе носило?

Хоч як добре було відчувати в своїх обіймах кохану, я змушений був поступитися тим щастям, бо до нас наближався Славко. Він якось дивно поводив головою на довгій шиї, ніби очікував нападу з повітря. Як своїм видом, так і лінькуватою неквапливою ходою він давав зрозуміти, що не поділяє наших з Марією почуттів. Він роздивляв мене з голови до п’ят.

— Але ж і маскарад! — сказав замість привітання. Проте на його видовженому обличчі годі було вгадати почуття осуду: воно було непроникним, як у приймальника “Автосервісу”. — А де ж пальми, диметродонти?

— Пальми поглинула вода, а диметродонти повтікали, — відказав я весело. — 3 неба теж нічого не загрожує. Система, яка дала нам притулок, ще не має ні птахів, ні літаючих ящерів.

— А вертольоти в ній водяться? — поцікавився Славко.

— Вертольоти не водяться, а от їхній живий прототип — бабки — є.

Трохи примружені очі Славка тим часом все пильно оглядали. Його доскіпливий погляд зупинявся то на піщаних наносах у пустелі, то на окремих валунах у прибережжі, то на кам’яній гряді. Та найдовше він дивився на море. На обличчі в нього навіть з’явилося щось схоже на лагідність. Темно-синє безмежжя з білими смугами хвиль, справді, притягувало погляд.

— Каспій, — сказав Славко, не відводячи від моря погляду. — Якби не рожевий пісок, можна було б подумати, що це Адріатика. А так — Каспій.

Я на мить позаздрив Славковій обізнаності в географії. Далі Азовського моря мені бувати не доводилося. Та, на відміну від Славка, я був обізнаний з географією часу.

— ДДЗ, — сказав я.

Він нарешті відірвав погляд від моря і подивився на мене.

— Дніпрово-Донецька западина, — пояснив я. — А точніше — її західний кордон. А оце, — кивнув на скелі і пустелю, — Український кристалічний масив.

Тим часом Марія, ніби отямившись, запитала:

— Мабуть, голодний?

Учителю, я не стану описувати те, з яким апетитом накинувся на страви. На те є кілька причин: по-перше, в моєму вбогому лексиконі не знайти таких слів, які б передали відчуття від смакування борщем; по-друге, якщо такі слова і знайшлися б, то описане мною було б лише вбогим наслідуванням деяких творів сучасної літератури, герої яких так часто їдять і розмірковують про їжу, ніби ті твори писали не письменники, а кухарі; по-третє, описання такої “трапези” не додало б нічого нового до змальованої мною палеокартини пермі… Поки я снідав і чепурився, Славко десь вештався. Ймовірно, йому не терпілося дошукатися до суті мого “фокуса” і він подався збирати докази, які допомогли б йому вивести мене на чисту воду… Хоч була ще рання пора, та сонце пряжило добряче. Від пекучого проміння парував пісок, а над пустелею розлилося голубувате марево. Поки я переодягався в чисте, Марія вийшла з лабораторії і почала оглядати пустелю. Вона довго дивилася вдалечінь, а коли обернулась, то мені здалося, що в її очах з’явилась якась непевність.

— Любий, — мовила нерішуче, — ми й справді в пермській системі?

— Авжеж, — відказав я.

— Але ж усе таке звичайне… І сонце, і море, і оте марево над землею…

— А чого б тобі хотілося незвичайного? — запитав я з усміхом.

— Та оті ж страховиська, пальми… Куди воно все поділося?

— Чудовиська повтікали, хай їм біс. Перед землетрусом. А дерева і майже увесь той ліс, про який я писав, запався, і його поглинула вода.

Я розповів Марії про все, що бачив і пережив під час землетрусу. Проте її очі повнилися не здивуванням, а смутком. Вона мені не вірила. Тоді я взяв її за руку і повів у пустелю, до темної смуги розлому. Коли ми наблизились, я відзначив, що злива зробила свою справу — краї розщелини обсипались, і тепер розлом нагадував рівну і довгу, аж до обрію, траншею, в яку кладуть трубопровід.

— Що це? — запитала вона, кивнувши на розщелину.

— Наслідок землетрусу.

— Та й рівно ж! Землю наче по шворці різало… — мовила Марія, і в її голосі не вчувалося й натяку на іронію. — Скид. Крило скиду, на якому ми стоїмо, запалося не менше як на метр. Тут таки стався землетрус.

Раптом вона зойкнула і притулилася до мене. На дні урвища в мокрому піску борсалися скорпіони. Я, пригортаючи її тремтяче від страху тіло, заспокоював:

— Годі-бо, годі. Тепер вони вже не страшні.

— Який жах! Ходімо звідси!

Я повів Марію до моєї недавньої домівки. На вогкому ще піску було видно все як на долоні, проте Марія час по часі зупинялась, не випускаючи моєї руки, і пильно оглядала місцевість.