Тільки мить - Савченко Віктор Васильович. Страница 26

Трохи відхиливши камінь, я визирнув. Сонце ще не зійшло, але вже був день. Під застережливий шепіт Марії я вийшов з печери і роззирнувся. На піску жодного сліду, крім наших. Тим часом звук, що знову повторився, підказав мені, що небезпеку слід очікувати з пустелі… На піщаних хвилях ще сіріла тінь ночі. Я довго стояв на даху нашої домівки, вдивляючись у далечінь, яка поступово світлішала і незабаром стала рожево-матовою. Ревіння не вгавало. І тут я нарешті збагнув, що звуки долинають із розщелини. Я ще раз уважно оглянув місцевість, прикинув на око відстань до лабораторії і зробив висновок, що нам з Марією слід негайно залишити домівку диметродонтів.

…Двері лабораторії були відчинені навстіж. Славко спав на листі, підклавши під голову джинси і розкинувши худі руки й ноги. Попри вуса, в його обличчі було щось дитяче. Здавалося, це обличчя належало іншій людині — довірливій і цікавій до всього. Та щойно він розплющив очі, розбуджений нашими рухами, як воно враз перемінилося, ніби він непомітно, як це робить фокусник, накинув маску самовпевненого обивателя.

— Ще й на світ не благословилося, а вони вже товчуться, — пробурчав Славко.

Він вийшов з лабораторії. По миті я почув голос, в якому вже не було й натяку на заспаність або невдоволення. Колега прохав мене вийти на хвилинку. Він показав на пустелю. Та я й сам уже побачив, що за лінією розлому короткими перебіжками наближалася ціла флотилія диметродонтів. Рептилії, немов дивовижні вітрильники в рожевому океані, то вибігали на піщану хвилю, і тоді їх було видно, як на п’єдесталі, то зовсім ховалися за нею.

— Дивні звірі в цьому заповіднику, — озвався Славко, не відводячи погляду від пустелі. В його голосі вчувалися миролюбні нотки.

Я промовчав і зайшов до лабораторії по фотоапарат. Марія тим часом заходилася готувати сніданок…

Ми вже були за сотню кроків від розлому, як Славко, не витримавши, зауважив:

— Чи не надто ми до них наближаємось?

— Там розщелина, яка утворилася під час землетрусу… Навряд чи вони її швидко подолають, — заспокоїв я, хоча, не критимусь, мені варто було чималих зусиль, щоб іти назустріч тим істотам.

Я зупинився, коли до розлому зосталося якихось двадцять кроків. Тим часом сонце наполовину викотилося з-за моря, і в його пласких променях раптом заіскрився і ніби ожив пісок. І тут диметродонти, що короткими перебіжками наближались до розщелини, раптом спинились, ніби втратили орієнтир, а тоді почали ловити якусь живність. “Та то ж скорпіонів вони… — майнула думка. — Отже, комахи таки вибралися з пастки…”

— Що вони там ловлять? — запитав Славко.

— Комах, — сказав я, націлюючись фотоапаратом на місце бенкету.

— Не може бути таких великих комах.

— Може, — відказав я, піймавши в об’єктив найближчу до нас рептилію, яка ласувала скорпіоном, і клацнувши затвором. — Подивись…

Славко підніс до ока фотоапарат і раптом аж сіпнувся.

— Але ж і монстр! Гібрид дракона з острова Комодо і окуня! А він і справді жує якусь комаху… Стривай, та то ж скорпіон! — По цих словах колега віддав мені фотокамеру, а сам став оглядати пісок біля нас.

— Не хвилюйся, — заспокоїв я, клацаючи затвором, — усі комахи зараз по той бік розлому.

Мої слова заглушило могутнє ревіння. В розломі неподалік кричав іностранцевій. Славко зблід. Мені теж у п’яти зашпигало. Адже якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить те саме зробити великій тварині.

— Все, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси!”

“Мезозой, тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.

Дорогий, Мирославе Петровичу!

Ці рядки пишуться уже в мезозої, в тріасі. Перш за все хочу поділитися з Вами своїми сумнівами, а можливо, й тривогою. Радість від зустрічі і спілкування з Марією та Славком тимчасово заколисала мене. Я не хотів згадувати, що колись ці радісні дні скінчаться і нам доведеться повертатися до буденної інститутської роботи. Та ось мене пройняло думкою, що комусь із нас не дістатися до антропогену одним рейсом. Втім, енергії реактора може й вистачити на всіх, але якщо не робити більше зупинок. Бо саме на гальмування і зрушення витрачається найбільше пального. Я пишу “може вистачити”, бо датчик витрати пального — прилад ненадійний і про те, на який відтинок часу може вистачити енергоживлення, доводиться судити лише приблизно. На жаль, я подумав про це тільки зараз — у тріасі… Учителю, гадаю, зайве нагадувати про те, що час і простір поєднані нерозривним зв’язком. Адже кожній миті часу відповідає відрізок шляху, пройдений Землею як навколо власної осі, так і по орбіті. Мандрівка в часі — це водночас повторення всіх обертів Землі, Сонячної системи, нашої Галактики — Чумацького Шляху і хтозна-чого ще. Посадіть на глобус, скажімо, на його Північний полюс, мурашку. Покрутіть кулю, змінюючи водночас площину обертання. Ви побачите, що Північний полюс з мурашкою на ньому переміститься на південь, може дійти до екватора, а може й стати Південним полюсом. Ваша мурашка, хоч і сидить на місці, але шлях, який вона долає у часі і просторі, величезний. Подібне відбувається і з нами. Ми щораз опиняємось у тому місці історичного минулого, якому відповідає місцезнаходження Землі в Сонячній системі, Сонячної системи — в Галактиці і т. д.

Але повернімось подумки до місця пермської стоянки… Я не став очікувати, поки диметродонти втамують голод і кинуться долати розщелину. Та й завивання іностранцевія підганяло. Отож, опинившись у лабораторії, я видав Марії і Славкові по таблетці, вкинув і собі одну в рот і заходився виставляти хронореле на п’ятдесят мільйонів літ у напрямку вектора часу. Колега, який усе ще грав роль стороннього спостерігача (проте пігулку він таки проковтнув), не витримав:

— Що ти збираєшся робити?

 Я спершу зачинив двері і натис на відповідну клавішу, а тоді відказав:

— Уже зробив.

Славко прикипів поглядом до ілюмінатора, водночас прислухаючись. Так він і закляк. Ми з Марією — теж. Простір, який спочатку ніби став тужавіти, раптом скрижанів, а ми в нього неначе вмерзли. Цей стан, коли зникає відчуття часу, а простір ніби стискається і мовби матеріалізується, був мені добре знайомий. А от мої супутники з цим явищем спіткалися лише вдруге. Вони аж розгубилися. Та ось часове прискорення стало слабшати. Невдовзі ми вже почували себе так, ніби сиділи в літаку. Я схилився над щоденником, а Славко з Марією марно силкувалися розгледіти щось по той бік вікна. Та вони не могли там нічого побачити. Адже швидкість, з якою ми долали роки, десятиліття і століття, така велика, що зміна ландшафтів відбувалася швидше, ніж міняють місце спиці велосипедних коліс під час змагання на велотреку. Тоді колеса здаються суцільними. Від великої швидкості зміни “декорацій” простір за вікном перетворився на сіре марево. Тим часом я мережив рядок за рядком, сторінку за сторінкою… Чи доводилося Вам, учителю, в дитинстві переживати таке, коли в години вранішнього сну Вам здавалося, що ви проспали якихось п’ять хвилин, насправді ж минала ціла година? Щось схоже відбувається з людиною і під час подорожі в часі.

Та от в ілюмінатори вдарило сонячне проміння, до того ж, зовсім з протилежного боку — з заходу. Лабораторія стояла на одному з трьох горбів, вкритих переліском” Прямо перед вікнами ми побачили рослини, кулясті стовбури яких вкривали панцирі з черешків опалого листя. Здавалось, ми опинилися на галявині, де ростуть великі ананаси, прикрашені жмутками розкішного зеленого пір’я. А віддалік деінде бовваніли гігантські дерева. Деякі з них були схожі на пермські “сосни”. Але тільки за формою, бо вгору сягали метрів на шістдесят. Інші дерева скидалися на пальми, тільки стовбури мали гладенькі…

Славко, отямившись, кинувся до дверей, але я спинив його:

— Стривай. Де поспіх — там і дідько. Спершу давайте оглянемо місцевість.