Вбивці на борту - Продель Гюнтер. Страница 27
Сирагуза особисто допитував Берка. І після тижневих виснажливих допитів той почав вибовкувати важливі речі. Та зовсім не тому, що в нього заговорила совість: у такий спосіб Берк жадав уникнути ув'язнення. Коли ж Сирагуза запропонував йому виступити свідком обвинувачення (за американськими звичаями, у цьому випадку злочинець вважається невинним), гангстер відразу ж погодився і виказав організаторів останньої авантюри: то були знов-таки Лючано в Неаполі та Дженовезе в Нью-Йорку.
Після того, як Берк підписав протокол останнього допиту, його мали випустити на волю. Проте він відхилив цю пропозицію і благав залишити його до процесу у тюрмі. Що ж, він мав цілковиту рацію: убога камера значно краща за домовину, придбану казною; в тому ж, що він опиниться саме в домовині, у Берка не було жодного сумніву, оскільки суворі закони синдикату були йому добре відомі.
Здавалося, цього разу декому з «вершків» доведеться змінити розкішну домівку на похмурий тюремний каземат. Проте, коли поліцейські агенти видобули Віто Дженовезе — людину, про яку всій Америці було відомо, що вона не заробила у житті й шеляга, однак володіє тридцятьма мільйонами доларів, — і повели його до автомашини, він життєрадісно вітав репортерів:
— Дрібна формальність, хлопці. Невдовзі повернуся!
Дійсно, Дженовезе мав усі підстави для подібної заяви: вже одинадцять разів його ув'язнювали, одинадцять разів сидів він на лаві підсудних — і кожного разу вивільняли за браком доказів, бо завжди бракувало свідка, який би підтвердив перед судом, що Дженовезе справді здійснив інкриміновані йому злочини. Щоправда, одного разу така людина знайшлася — Гаррі Уестен, дрібний гангстер. Та коли поліцейський ескорт віз Уестена до суду, з-за якогось рогу виринула вантажна машина і перекинула чорний лімузин. Коли ескорт очуняв, Уестена вже не було, але численні перехожі — все це трапилось опівдні, у самому центрі Нью-Йорка — одноголосно твердили, що бачили, як свідка обвинувачення схопили двоє здорованів, вкинули у машину і миттю зникли. Через два місяці поліції пощастило спіймати гангстерів, які вкрали, а потім вбили Гаррі Уестена. Це були професійні вбивці, ладні за гроші відправити на той світ рідного батька. Вони визнали, що дістали доручення від одного з поплічників Дженовезе, проте, не від нього самого, а це відбирало в їхнього свідчення обвинувальну силу. Отже, і того разу Дженовезе вийшов сухим із води. Чого ж було лякатися тепер?
Окрім Дженовезе, в цій справі було заарештовано ще сімох членів синдикату — посередників у торгівлі наркотиками. Та то були вкрай скромні добродії: вони запевняли, ніби ніколи не чули чи то про Лючано, чи то про Дженовезе, та й взагалі прагнули відмовчуватися, і не було жодної надії перетворити їх на свідків обвинувачення. Отже, в Сирагузи лишався єдиний козир — Елмер Берк.
За кілька днів до суду Берк, що й досі за власним бажанням перебував у в'язниці Канзас-Сіті, раптом одержав повідомлення з прокуратури: Берка сповіщали, який адвокат захищатиме його на процесі. Звісно, гангстер розхвилювався, бо ж цілком слушно гадав, що, як свідка обвинувачення, його звільнено від кримінальної відповідальності. Навіщо ж йому тоді адвокат? Щоб з'ясувати це непорозуміння, Берк зажадав негайної зустрічі з прокурором.
Наступного ранку Берка вилучили з камери і повели до адміністративного корпусу в'язниці, безсумнівно, як гадав гангстер, на побачення з прокурором. Швидкісний ліфт підняв його та двох дужих наглядачів на шістнадцятий поверх; супроводжувачі постукали у двері кімнати 384 (до речі, однієї з небагатьох, на вікнах якої не було ґрат). Двері відчинилися, на порозі з'явився якийсь енергійний пан; Берк бачив його вперше. Він на мить розгорнув перед наглядачами своє посвідчення, зауважив, що має балакати з в'язнем віч-на-віч. Після цього двері зачинилися, наглядачі посідали на лаву і почали чекати. Через кілька хвилин вони почули придушений скрик, проте не взяли це до уваги, бо в'язні тільки те й роблять, що кричать, ревуть або стогнуть. Та ще за кілька хвилин пролунав сигнал тривоги, і тоді наглядачі вдерлися до кімнати. Вона була порожньою, лише попід стіною височіли малярські козли: кімнату щойно відремонтували. Вікно було широко розчинене. Визирнувши з нього, наглядачі побачили тринадцятьма поверхами нижче, на галереї, розпластане тіло Берка. Енергійного пана, який викликав Берка ніби для бесіди, не знайшли, хоч іншого виходу з кімнати не було, втекти ж через вікно з шістнадцятого поверху було просто неможливо. Газети, що жваво обговорювали це загадкове вбивство, дійшли одностайного висновку: ніякого чиновника взагалі не існувало, просто підкуплені синдикатом наглядачі самі викинули Берка з вікна.
Так зник єдиний дорогоцінний свідок Сирагузи. Втім, не один. Наступного дня у каплиці центральної нью-йоркської в'язниці було знайдено труп П'єтро Муньяні — людини, що передала на борту «Індепенденс» статую апостола Елмеру Берку. Муньяні, зарізали. Однак і тут, так само, як і в Канзас-Сіті, поліції не вдалося знайти й сліду вбивць.
Сирагуза зазнав нищівної поразки. Що ж, недарма весело всміхався репортерам Віто Дженовезе, бо знав: і цього разу дбайливо налагоджений, вивірений, як годинник, гангстерський апарат його синдикату не схибить.
Біографія Дженовезе — суцільна низка злочинів. 15-річним хлопцем він разом з батьками-бідняками прибув до Штатів. Саме бідність, яку Дженовезе зненавидів ще на батьківщині, штовхнула юнака на шлях злочинів. Цей шлях вів через нью-йоркський порт — одвічне гангстерське кубло, де Дженовезе швидко порозумівся з бандитами, а вони, в свою чергу, також швидко оцінили здібності новачка. Злодій, грабіжник, вимагатель, контрабандист, зрештою, торговець наркотиками — ось щаблини його подальшої кар'єри.
Вже на початку тридцятих років молодий Дженовезе — значуща фігура в синдикаті: керівник відділу, що займався імпортом наркотиків, довірена особа «вершків» — Лакі Лючано, Френка Кастелло, Альберто Анастазіа. Трохи згодом він підіймається ще вище, стає ад'ютантом самого Лючано. Але невдовзі потрапляє в халепу.
На одному з своїх засідань верхівка мафії ухвалила «усунути» гангстера Бокка за зраду: той вирішив діяти самостійно, поза синдикатом. На ті часи Дженовезе за своїм «службовим становищем» уже не міг власноруч здійснювати подібні доручення. Отже, він довірив операцію найманцеві Еміліо Галло, який заробляв «хліб насущний» у такий кривавий спосіб. Однак, щоб усе було гаразд, іншому найманцеві, Ернесто Руполо, було доручено «усунути» самого Галло. Перший вбивця вправно впорався із завданням, але другий схибив: після нападу Галло вижив. Він збагнув, що до чого, пішов до поліції і виказав Дженовезе.
Аби не потрапити на електричний стілець, Дженовезе довелося тікати до рідної Італії. Тут він швидко акліматизувався, налагодив зв'язки і продовжив «справу свого життя», тобто торгівлю наркотиками. Невдовзі у нього з'явилися добрі знайомі у вищому світі, бо королівська аристократія і фашистська верхівка були найголовнішими клієнтами Дженовезе. Дійшло до того, що король Віктор-Емануїл пожалував злочинцеві почесний титул «комендаторе».
Коли почалася друга світова війна, Дженовезе, як американського громадянина, було інтерновано. Два роки провів він за колючим дротом концтабору в Абруцьких горах; потім його друзі глузували з цього приводу: мовляв, за все життя Дженовезе так довго не сидів за гратами. Проте знайомства з впливовими особами й популярність Дженовезе серед гангстерів врешті-решт зацікавили фашистську таємну поліцію, і «комендаторе» був звільнений. Звичайно, не безкоштовно.
На той час в Нью-Йорку жив відомий демократ-антифашист, італійський емігрант Карло Треска. Він видав щотижневик «Іль Мартелло», на сторінках якого гнівно таврував злочинну коричневу банду та її ватажків — дуче і фюрера. Звісно, італійські фашисти намагалися будь-що «розрахуватися» з Треска, проте зусилля агентів не досягали мети.
За волю та «скромну винагороду» — 500 тисяч доларів — Дженовезе погодився «владнати справу». Він не вихвалявся, адже під час війни гангстерський апарат синдиката діяв так само злагоджено й інтенсивно, як у мирні часи.