Зустріч з тайфуном - Максимов Г.. Страница 8

— Сеньйоре, ви остерігаєтесь чоловіка у синьому плащі? Він тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березі ставка.

— Вони вимучили мене.

— Йдіть ліворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду…

— …Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.

— Я дав би перевагу провулкам.

— Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпі легко загубитись. А не доходячи до гавані два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки…

Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерії, що намагалися сховатись у рідку тінь пальм та олеандрів. І хоч подув з моря бриз і провітрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, відкритих сонцю, поліцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сірого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше під строкаті намети. Місто плавало в розтопленому маслі жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помічали спеки.

— Навіщо ви привели мене сюди? Останній поверх — це небезпечно. Вірогідність того, що заклики про допомогу почують сусіди, зменшується вдвічі. Адже над нами нікого нема, крім тих, що люблять влаштовувати засідки на горищах. І взагалі, це звучить неприємно — останній поверх, останній етап, останній шанс…

— Ви цілковитий псих. Здається, я даремно з вами зв’язався.

— Звичайно, даремно. Абсолютна істина в останній інстанції — даремно! Я даватиму вам одну пілюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пілюлька — я обікрав покійника! Як вам таке сподобається?

— Скільки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?

— Я витяг найцінніше — те, що було у нього в голові.

— Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безліччю історій. Краще я приготую повну каструльку кави, і ми побалакаємо не поспішаючи. А то ваші слова стрибають, як зубці пилки по залізному дереву. Сюди ніхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собі в голову, що я служу в таємній поліції, і боїться мене, як дідька. Зникаю, сеньйоре! Іду робити каву. Я готую її так, що потім серце вистрибує з вух..

— Дійсно, чудова кава. І портвейн із Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покійника. Він був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському університеті, хоч і на різних факультетах. Мій друг Акіліно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнім часом його цікавив новий спосіб одержання електричної енергії. Хтось здогадався черпати енергію із струменів розжарених газів. Найвидатніший винахід з часів Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?

— У нього велика фірма, сеньйоре?

— О боже мій! Ваше неуцтво спокутується тільки вашою кавою. Якщо можна, ще кухлик… Акіліно зумів отримати енергію цим новим способом. Але його прилади давали тільки постійний струм. Акіліно для якихось таємничих заходів потрібний був змінний струм. Він і мене зумів захопити своїми ідеями. Потім Акіліно важко захворів. Усі знали, що він скоро помре. Одного разу ввечері я повернувся від нього додому дуже засмучений. Тоді я не тинявся по чужих горищах, а мешкав на Руа-де-Сура в гарному старовинному будинку. В квартирі, крім мене, ні душі. Тихо, мов у склепі. Раптом я почув, як зупиняється мій годинник. Цокає все тихіше і тихіше, наче налякався власних звуків. Почулось останнє цокання, і я несподівано побачив вирішення проблеми, яка так мучила Акіліно. Здогад виник у мозку несподівано, як спалах блискавки. Я зрозумів, чому поети кажуть: “Мене осяяло натхнення!”. Дійсно, осяяння, спалах зірки, сніп іскор — все, що хочете, в такому розумінні. Я глянув на годинник, стрілки застигли на дев’ятій годині і тридцяти хвилинах. Потім я довідався, що Акіліно помер о дев’ятій чотирнадцять хвилин. Збіг? Нічого подібного! Я обікрав покійника — така правда. Бідолашний увесь час обмірковував прокляте питання, воно не давало йому спокою до останнього подиху. Передсмертна агонія — і одночасно вибух геніальних здогадів! Ви розумієте, в останньому ривку мозок спопеляє сам себе… Погляньте, погляньте, ваш годинник зупинився! Хтось помер… Вони вбили ще одного, я знаю…

— Заспокойтесь, заспокойтесь, сеньйоре. Моя неакуратність, не завів своєчасно свого будильника.

— Коли Акіліно помер, годинник зупинив ся. Чому? В цьому щось є… Налийте мені ще вина… Про що я казав? Так, передсмертні вибухи у мозку. Смолоскипи протуберанців. Полум’я від останнього спалаху спалює і чужий мозок. Зрозуміло, не всякий. Тільки той, який настроєний в унісон з мозком вмираючого. Якщо вони думають про одне і те ж саме, між ними протягується невидимий зв’язок, тонкий, як нитка з попелу. Вона тримається мить і розсипається на порох. Цієї миті досить, щоб передати найважливіше. Я піймав останню думку Акіліно і скористався з неї. Потім отримав патент на винахід, зроблений покійним, і привласнив його. Гору золота за патент ніхто не дав, але дещо я виручив. Ось так я обікрав покійника. Подобається?

— Заплутана історія. Ще вина?

— Наливайте… Потім я подумав: не може бути, щоб останній спалах свідомості не залишив сліду в самому мозку, що вмирає.

— Невже думки застряють у мертвій голові?

— Мозок живе і після смерті. Недовго, кілька хвилин. Він згасає, як гасова лампа, в якій скінчився гас. Коли в мене з’явилися гроші, я купив невеличку лабораторію. Навіть найняв двох фахівців. Нам вдалося створити апарат, який виловлював у вмираючому мозку шурхіт життя. Біохімічний підсилювач. Страшенно чутливий прилад. Реагував на найтонші хімічні реакції, що супроводжують кожну думку, аналізував іонні потоки в нервових клітинах і таке інше. Дещо вдалось підслухати через добу після смерті. А які шквали бушували в мозку під час агонії!

— Де ж ви брали покійників? Чи?.. Ні, неможливо! Ви вбивали? Ви вбивця, а я вас переховую, захищаю. Ідіот! Скількох ви вбили заради своїх мерзенних дослідів?

— Жодного. Ми уклали контракт з Національним біологічним музеєм. У моєму розпорядженні були сотні різноманітних тварин, від польової миші до мавпочки уістіті.

— Брешете! Для таких дослідів тварини не підходять. Це навіть я розумію. Що ви могли знайти у мишачому або собачому мозку? Вам потрібні були люди. Наймудріші люди для найстрахітливіших дослідів, будь я проклятий…

— Не гарячкуйте. Невже тепер треба заспокоювати вас? Зрозумійте: я не плещу, — я сповідаюсь в очікуванні останньої хвилини. Брехати безглуздо і принизливо. Каюсь, ми не жаліли тварин. Обливали їх окропом, забивали залізним пруттям до смерті, глушили струмом. Необхідно було домогтися, щоб у їхній свідомості лишились яскраві враження…

— Нічого собі — враження від залізного пруття! Недолюдки!

— Ми висловлювались м’якше — гострий дослід.

— Уявляю собі, як вони вищали…

— Жодного звуку. Особлива операція горла. Лабораторія — царина тиші, гамір дратує… Хтось підкрадається!..

— Моя сусідка. Ми називаємо її Нічничок. Вона завжди йде на роботу, коли темніє. Пробачте.

— Вона не могла підслухати?

— У неї свої турботи, сеньйоре.

— Два роки ми досліджували, що діється в головах чотириногих. Настав день, коли електронний скальпель мав був торкнутися розумного мозку…

— Ось бачите!

— Замовкніть! Я був тоді у якійсь нестямі, дослідницька лихоманка трусила мене, я був готовий офірувати своєю власною головою. Але нам потрібно було багато голів…

— О діво Маріє, і ви так спокійно розповідаєте про це! Звідки ж ви їх узяли, ці голови? Найнялися сторожем у морг?

— В морг привозять надто пізно. А ми хотіли сповідати мертвий мозок одразу ж після передсмертної сповіді його ще живого власника. Нам треба було йти слідом за священиком. Так і зробили…

— Церква не простить вам.

— Вона підтримала нас. Один із фахівців, що працював у моїй лабораторії, виявився активним діячем “Пакс Романа” — спілки католиків-інтелігентів. Ми зійшлися на тому, що “Пакс Романа” одержить сорок відсотків можливого прибутку. Вони сповідають душу, ми — тіло.