Зустріч з тайфуном - Максимов Г.. Страница 9

— Хіба думки можна продати?

— Вони цінніші від золота. Зрозуміло, не всі. Нас цікавили люди одержимі, які присвятили все життя вирішенню якоїсь проблеми. Головно це були винахідники. Ми склали велику картотеку і чатували на їхні останні дні. І навіть частіше, ніж ми думали, цих одержимих в останню мить осявав геніальний здогад. Наш апарат уловлював надприродно яскравий спалах свідомості і розшифровував її. Полювання за ідеями виявилось вдалим. Тепер вони полюють за мною.

— Ви їх ошукали? Приховали їхній прибуток?

— Приховав свої думки. У мене також є основна ідея. Потаємна і могутня. Вона потрібна їм. Вони поклялись добути її за всяку ціну. Я знаю, як усе скоїться. Мене вб’ють пострілом у серце. У них чудові снайпери. Потім до кімнати вдеруться двоє або троє. Вони будуть дуже поспішати. У руках в одного буде металевий ковпак. Термоелектричним ножем вони спалять волосся у мене на голові — так швидше, ніж голити. Змастять голову смердючою електропровідною пастою і одягнуть ковпак. За цей час другий підготує апаратуру для записування.

— Так не буде. Ми зараз же вирушимо до окружного прокурора, він сховає вас.

— Сховає? Дасть притулок у тюремній камері? Тоді мене вб’є не снайпер, а каторжник, якому пообіцяють за цю крихітну послугу швидку втечу. А той, з ковпаком, примчить у камеру під виглядом тюремного лікаря.

— Мені шкода вас. Ви потрапили у власну пастку. У вас є гроші?

— Дев’ять тисяч ескудо. Якраз стільки, скільки коштує похорон на цвинтарі Алто-де-Сан-Жоан.

— Геть похорон! Слухайте уважно. У мене є друзі, студенти-медики. Ми поїдемо в центральну лікарню, у відділення для бідарів. Там вас зареєструють, знайомі студенти — вони завжди чергують уночі, собача вахта не для справжніх лікарів — знайдуть у вас смертельну хворобу і відправлять до шпиталю Святої Євлалії. Але до Святої Євлалії доїде лише реєстраційна картка. За кілька тисяч ескудо тамтешній реєстратор перекладе картку в скриньку померлих і видасть мені свідоцтво про вашу смерть. З таким свідоцтвом я зможу офіційно повідомити будь-кого про вашу наглу смерть. Коротко кажучи, вам проштемпелюють квиток на той світ, але ви відстанете від поїзда. Спритно?

— А далі?

— Почнете життя заново, під іншим іменем. Погоджуйтесь, сеньйоре. Ми вже якось вчинили так само з одним моряком, що втік з військового корабля. Тепер він придбав нові документи, плаває під чужим прапором — і щасливий.

— Нові документи? Папірці! А хто дасть мені нове життя? Всі страхіття останніх років залишаться всередині мене. Старі болячки в новому лахмітті — ось що ви мені пропонуєте… Я зовсім п’яний…

— А я спускаюсь униз, щоб подзвонити з кафе в Центральну лікарню.

У відділенні бідарів процедура огляду схожа на ліниву гру з суворими правилами. Два-три запитання, відповідей на які майже не слухають, і кивок у бік санітара. Той записує прізвище, сердиться на вайлуватість хворого і видає йому штани з куцою курткою без ґудзиків. Сьогодні більшість хворих направляють у шпиталь Святої Євлалії. Туди вони мусять прибути вже в лікарняній формі, і тому всіх купають тут у бруднуватих ваннах. А на подвір’ї на них чекає обідраний автобус. Зрештою, хто бажає, може добиратися самостійно…

— Сеньйор має кумедний вигляд у цій куртці.

— Я сам себе не впізнаю. З мене здерли щось більше, ніж костюм. І нічого не дали натомість.

— Ви дістали надію! О-ля-ля! Вона чогось варта!

— Звідкіля у вас така розкішна машина?

— Залицяльник моєї сестрички так розщедрився, що дав мені цю карету на кілька днів. Не машина, а дракон. Пожирає бензин і кілометри, наче хоче одержати перший приз на конкурсі ненажер.

— Я бачу, ви звикли тримати руль у руках.

— Можливо… Зараз у шпиталі Святої Євлалії вас реєструють як покійника. Сміх та й годі!

— Заздрю людям, яких розвеселяють дрібниці.

— Хіба ваше власне життя, сеньйоре, це дрібниця?

— Самі бачите, який я жалюгідний боягуз. Ось і чіпляюсь за життя. А заслуговую на страту.

— Ну-ну, сеньйоре, не так похмуро!

— Ви знаєте не все. Після того як мій апарат змусив розмовляти мертвих, ділки з “Пакс Романа” збожеволіли. Торгівля геніальними ідеями виявилась надто прибутковою. Вони більше не хотіли чекати природного кінця якого-небудь немічного генія. їхні агенти озброїлись безшумними револьверами і моїми апаратами. Вони навіть не порушували таємниці сповіді — я допоміг їм сповідати цих нещасних вже після смерті. Вони вбили Убіко Хорхе. Це був геніальний винахідник, І мій брат. Брат… Я винен. Але хто міг передбачити такий жах?.. Куди ви мене везете?

— Ми поїдемо вздовж Тахо до Абрантиша. Там по залізничному мосту перескочимо через річку і рушимо в долину Мондегу. Моя батьківщина, сеньйоре! В долині зараз цвіте мигдаль. Але до Абрантиша краще під’їхати вдень. Поліцаї, як сови, — вночі зіркіші…

Вони звернули з шосе і зупинили розігріту машину в тіні двох низькорослих пальм.

— Вип’ємо, сеньйоре, за квітучий мигдаль і наші успіхи.

Склянки пахли бензином

— Хотів би я знати, сеньйоре, про що ви зараз думаєте?

— Не ви один намагаєтесь залізти в чужу голову. Генерали не довіряють вченим, промисловці лише через необхідність терплять фахівців. А знаєте чому? Ніхто не знає, скільки думок виробляє твоя голова за день! Десять, сто, тисячу? Це дратує всіх, хто купує твій час. їх мучать сумніви: чи всі свої ідеї і міркування ти віддав? Чи не приховав чого? Якби вони могли просто купити фунт здогадів, тонну ідей! Постійним клієнтам скидка! Комісійних лише два відсотки! Поспішайте! Ідеї геніальні, що підтверджується клеймом окружного інспектора!.. Що ви озираєтесь? Ви когось чекаєте?

— Нікого.

— Так, те, що в голові, — це найцінніше. Тому будьте спокійні — вони примусять нас викластись повністю. Вип’ють і висмокчуть усі думки. Усі до єдиної! Тоді й електронному мозку знайдеться заняття. Машини розкладуть наші незрівнянні ідеї за класами, очистять їх від лушпиння, скомбінують. Жива думка — напівфабрикат для електронного мозку. Чудово! У мене багато таких кумедних ідей. Я обдурив “Пакс Романа”, я приховав найголовніше, найдивовижніший винахід! Я вдосконалив свій апарат. Тепер не треба нікого вбивати. Можна висмоктувати геніальні ідеї з живих. Ось за чим вони полюють! Велика здобич!

— Брудна мавпо! Отже, ти й справді утаїв від нас таку чудову річ?

— Від кого — “від нас”? Хто ти? А-а-а… Пастка! У тебе в кишені свідоцтво про мою смерть? Я вже мертвий?.. Негідник…

— Ей, що ви робите?! Віддайте револьвер! Ей!.. Прокляття, він убив себе…

У відповідь на закличний посвист спалахнули фари ще однієї машини, що ховалася до цієї миті в каштановому гаю.

— Сюди, хлопці! І заховайте свій нікчемний апарат. Тут він не знадобиться. Цей вистрілив собі в голову. Самі бачите…