Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 3

Потьмянів і згас екран. Згасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній примусив здригнутись найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Увімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять… вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного з присутніх. Що?.. Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, як пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб засвітити світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів?.. Ні, тут щось не те… Не те…

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З ним робилося щось дивне: він усвідомлював, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!”

Чухрай схаменувся, оволодів собою. Обвів очима апаратну.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька де-сяткіз чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа, що заливає чашу радіотелескопа… в якому вже давним-давно немає ні ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, отой пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа, — зовсім не радіохвилі… Але що, в такому разі?

“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!

“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”

— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув із себе дивне оціпеніння.

Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…

І професор зрозумів: ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи простягнули руку своїм молодшим братам.

— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..

І, наче відчувши благання професора Чухрая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.

А у мозкові кожного з людей в апаратній ще довго бриніло:

— Будуйте гравітаційний приймач!.. Хай щастить вам, люди!

Василь Бережний

ОСТАННІЙ ШАНС

оли юні зухвальці вивели старого Конструктора з підземелля, він мало не захлинувся свіжим повітрям. Дихав судорожно, часто, запалі груди заходили ходуном.

— Стійте… Заждіть…

Він учепився в міцні юначі руки, і хлопцям здалося, що в старого не пальці, а пазури.

Зупинилися. На сході заходив Фобос, і невідомо було, чи оте бліде сяйво від нього, чи, можливо, уже сходить Деймос. Юнаки, блукаючи у підземеллі, перестали орієнтуватися в часі. А з Конструктором вони ледве просувались — в’язень виснажений до краю. Можлива погоня — та напевне ж наглядачі спохватяться! — а він стоїть, повертаючи башточку своєї голови, немов націлює телескопи.

— Зорі…

Старий Конструктор щось шепоче ще, жадібно обмацує очима темно-синю півсферу неба. По його висохлому обличчю течуть сльози, та хлопці не помічають їх, сторожко прислухаються до мороку ночі. Хоча б устигнути до ранку сховатися в горах! Апарат хоч і швидкохідний, але…

А старий ніяк не може намилуватися небом. Вбирає, п’є його далеке сяйво, його синьо-срібну імлу. П’ятдесят вісім років — п’ятдесят вісім довгих років! — над ним було важке кам’яне склепіння. Але його ніколи не залишала надія, що він колись побачить, відчує над собою небо, ніколи — з першого ж дня, коли за велінням Вершини Мудрості його запроторили в катакомби. І ось він таки діждався! Небо! Зорі! Легенький повів вітру і подих космосу…

— Пора, шановний Ру…

Їх троє, сміливих юнаків. Квапляться. Конструктор добре розуміє їх, а от вони його — чи розуміють?

Хлопці обережно рушають, тримаючи старого під руки. Якби він не заперечував — ухопили б та й понесли. Але ж не хоче! Поволі переставляє свої сухі ноги, наче боїться, що вони хруснуть і переламаються. Шурхотить пісок, немов дихає, зітхає пустеля.

Один подався наперед, і постать його ледве бовваніє в нічному мороці. Ті, що ведуть Конструктора, теж трохи пришвидшили крок.

Нарешті дійшли до апарата. Округла кабіна лежала просто на піску, розкинувши в боки свої три ноги. Як тільки всі зайшли, дверцята зачинилися, задзижчав мотор. Кабіна почала плавно здійматися вгору. Ось вона стала на своїх шарнірних опорах. Мотор загув трохи дужче, одна нога викинулася вперед, за нею — дві… По мовчазній пустелі наче побіг великий павук на трьох довгих ногах.

Старий Конструктор сидів біля вікна і дивився, як танцюють на небі зорі.

Він не впізнав космодрому. Службові приміщення, корпуси майстерень — все лежало в руїнах, тонуло в бурому піску. Стартова естакада, на якій темнів циліндр останньої ракети, помітно похилилася. Навіть кільце вивітрених гір, що відділяє космодром од пустелі, неначе понижчало, осіло.

Старий безпорадно позирнув на своїх юних друзів.

— Хіба тут можна щось зробити?.. Потрібні зусилля сотень або й тисяч…

— Нас четверо. І ми мусимо. Бо інакше — минуть століття…

Безброве лице старого скривилося, сизі перетинки затягнулися на очах. Це означало крайній ступінь сумніву.

— На той час, коли космічні польоти були заборонені, готовність ракети дорівнювала шістдесяти…

— То невже ж ми… Зважте, шановний Ру, — це останній шанс!

— Діти, ви навіть не уявляєте, що таке монтаж космічної ракети.

Звичайно, де ж їм уявляти? Це покоління зросло після космічної ери, яка почалася з великих сподівань і закінчилася так безславно… Коли перша експедиція загинула, зіткнувшись з астероїдом, незабаром спорядили нову — дослідити Третю планету. Космічний корабель звався “Око”. Він мусив облетіти навколо голубої Третьої, оглянути зблизька, потім заснувати базу на великому її супутнику. Спочатку все йшло добре. Космічний центр одержав багатющу інформацію про Третю планету. Але зрештою і цей екіпаж зазнав невдачі. Посадка на супутник Третьої була невдала — корабель “Око” упав набік і не міг стартувати. Доки спорядили рятувальну ракету — екіпаж загинув. Сама рятувальна занадто наблизилась до Третьої і впала на її південну полярну шапку…