Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 6

— Що потрібно синові тьми?

Оам обурився: замість “ваша добрість”, як то належить по закону, — “син тьми”! Але мусив угамувати свої емоції, ковтнути гірку пілюлю.

— Я даю можливість вам добровільно повернутися. І відпустіть Онол. Це останній шанс.

— Доведеться вам трохи почекати — аж поки ми не закінчимо своєї роботи, а потім ще трішки.

— Що ж ви робите?

— О, це дуже складне для ваших розумових здібностей, та коли вас цікавить…

“Він знущається з мене! — подумав Оам, стискуючи пірамідку. — Ну, зажди, піймаєшся ти мені, живцем замурую…”

— …можу повідомити. Ми готуємось до космічного польоту.

— Що?! — від подиву, обурення і гніву в Оама заколихався живіт. — Це тяжкий злочин, хіба ви забули постанову Вершини Мудрості? Як ви смієте навіть думати про це?!

— На жаль, цього ви ніколи не збагнете. Це вічне поривання духу, вічне прагнення до пізнання. І це таки у нас останній шанс, бо ви відібрали більшу частину мого життя, і якщо я не встигну підготувати молодь… Але ми впораємось, і на Третю планету таки прибудуть гості! І Онол у тому числі.

Голос змовк. Тюремник з хвилину оторопіло дивився на пірамідку, а потім спересердя жбурнув її у бік причаєного космодрому. Зблиснувши на сонці, пірамідка зробила петлю і, відлетівши назад, вдарила Оама в живіт. Проте йому не заболіло, він тільки погладив місце удару.

Довго ще сидів наглядач на піску, марно силкуючись збагнути суть того, що почув од Конструктора Ру: “Поривання духу, прагнення до пізнання…”

Почало вечоріти, коли Оам, сердито сопучи, втиснувся до своєї кабіни. Тринога звелася і, розбризкуючи пісок, рушила в пустелю. Час від часу тюремник озирався назад, і від люті його аж судомило: там, за гірським валом, здіймалося до неба срібне марево.

Володимир Михановський

ІДУ НА ВОГОНЬ

емля, прекрасна Земля, Голуба планета!

Вона летіла звичною орбітою, і люди, вільні й щасливі, радісно трудились на всіх її континентах. Вони вирощували сади і споруджували чудові будівлі, штурмували атомне ядро (бо воно безконечно глибоке, так само як і Всесвіт безконечно широкий), запускали зоряні кораблі.

І не відала ще Голуба планета, що їй загрожує небезпека, страшнішої від якої, мабуть, не було за весь час існування Землі. Ні смертоносний хвіст шаленої комети Лючіано, що виринула невідомо звідки в січні двохтисячного року, ні знаменитий “зорепад”, що трапився того ж таки року, ні старовинний Тунгуський болід (який виявився набагато грізнішим, ніж люди думали спочатку) — ніщо не загрожувало такою бідою, як та, що нечутно насувалася нині.

Заходи сонця в помірних широтах Землі ставали яскравішими, і навіть удень деяким людям здавалось, що синява неба має якийсь червонуватий відтінок. Астростанції запруджував потік листів, а відеофони виклику не згасали бодай на хвилину ні вдень ні вночі.

Заспокійливі звістки, зроблені координаційною радою Землі, трохи розвіяли невизначену тривогу, але нова обставина знову викликала її. Тварини все більше почали виявляти неспокій. Причому цей неспокій був незвичайний. Голуби втратили свою лагідність і відважно кидалися на хижих птахів. Як повідомляли газети, один натураліст спостерігав жорстокий двобій між сизарем і орлом-стерв’ят-ником (це трапилось у заповідному урочищі на березі Волги). А на одній біостанції розлючена кішка (що до цього вважалась найбезневиннішим створінням на всю округу) кинулась на лаборантку, так що тій ледве вдалося відбитись. З кожним днем подібні випадки частішали.

Стрімкі ліфти один за одним підходили до круглого майданчика, від якого у всі боки розбігалися світлові промені радіальних кори-, дорів. Але люди йшли лише по одному з них. Вони поспішали, і обличчя їхні були похмурі. Аквамаринові стіни світились і мерехтіли. А ліфти все прибували, й потік людей здавався нескінченним.

— Ми не запізнюємось, Сашо? — стурбовано запитав засмаглий бородань у свого супутника, що вийшов услід за ним із пластикової кабіни, яка доставила їх сюди, на вісімнадцятий поверх грандіозного Купола Континентів.

— До початку ще десять хвилин — ціла вічність, — зауважив його юний супутник, поглянувши на годинник.

Зліва і справа їх обганяли, вітались на ходу. Різнобарвний одяг — переважно туніки — розвівався, ніби крила, від швидкої ходи.

— Добридень, докторе Рамо! Вітаю вас, Братцев! — велетень з жовтою гривою волосся міцно потис руки Чіммелю й Олександру.

— Здрастуйте, Ольсен.

- Є що-небудь новеньке? — світлі очі Ольсена дивилися з надією.

— Нічого втішного, — нервово пробурмотів Рамо Чіммель, поправляючи окуляри.

— Все те ж саме, навіть гірше, — додав Олександр Братцев.

…Строкатий людський потік переповнив амфітеатр майже вщерть, а люди все прибували.

Ось увійшли й повсідалися групою ті, що допіру прибули з Марса, всі як один у гермо-стюмах піщаного кольору. За ними вмостився рядочок відважних першопрохідців, які освоювали небезпечний пояс астероїдів. Представник венеріанської астростанції побіжно проглядав якісь аркушики, й лише прикушена губа його виказувала хвилювання. Всіх їх зібрало сюди, в сферозалу Великого Купола, одне — неспокій за долю Голубої красуні, квітучої Землі, поки що квітучої…

Олександр поправив навушники: голос людини, що походжала по кафедрі далеко внизу, був тихий, але вчувалось у ньому ледве стримуване хвилювання.

— …Таким чином, можна вважати остаточно визначеним, що до Сонячної системи наближається невідоме космічне утворення значних розмірів. Незвичайна радіація, якої останнім часом зазнає Земля, — це передові гінці тієї хмари, що на нас насувається. Розміри її ще не уточнено, та про це детально розкажуть інші доповідачі… В усякому разі поперечник хмари — не менше півмільярда кілометрів…

Рамо Чіммель слухав, заплющивши очі. Здавалось, обличчя його нічого не виказувало, але Олександр, який добре знав Учителя, помітив невеличку жилку, що напружено пульсувала на коричневій засмаглій скроні. Не розплющуючи очей, Рамо міцно стулив уста, ніби від внутрішнього болю. А голос людини на кафедрі розтікався по тисячах навушників, і кращі вчені планети — її Великий Мозок — напружено вбирали інформацію. Одночасно доповідь фіксувалася іншим Великим Мозком — електронним. Це був вірний, надійний помічник.

— Поки що туманність далеко… Але лазерні детектори супутників спостереження щогодини повідомляють про її наближення. Якщо туманність не змінить траєкторії, то…

— Де мої діаграми, Олександре? — запитав Рамо Чіммель, несподівано розплющивши очі. — Зараз моя доповідь. — І він швидкою ходою, ледь пританцьовуючи, рушив униз широким проходом.

Минув усього місяць, і те, що з хвилюванням обговорювалось лише в невеликому колі вчених, вихлюпнулось тепер на безкраї зелені майданчики й проспекти міст.

Неспокій рішуче охопив усіх. Люди з тривогою вдивлялись у небо, а воно було все таке ж блакитне й ласкаве, що не вірилось, ніби з кожною хвилиною виростає в ньому незрима грізна небезпека…

Величезний шестиосьовий автобус сріблястою пантерою пронісся вологим бітумом радіальної дороги, що вела до космодрому. Він зупинився біля високих глухих воріт, за які в’їзд було заборонено. Дверцята автомашини відчинились, зачепивши кленову гілочку, і кілька жовтих листочків, повільно кружляючи, опустилось на землю.

Першим з автобуса вискочив червонощокий парубок у широкому сірому реглані. Він посковзнувся, розсміявся й упевнено закрокував до бокового ходу, над яким горіли червоні літери, що час від часу мінялися. Слідом за ним рушили інші пасажири. Останнім з автобуса вийшов Олександр Братцев. Застебнувши плаща (знову став накрапати нудний вересневий дощик), він глянув на літери, що повідомляли про ракети, готові до старту, задоволено кивнув і штовхнув пластикову вертушку.