Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр. Страница 42

Крик великої сови розбудив хлопчика, він заплакав. У матері-феї защеміло серце (нічого незвичайного в цьому немає: феї чують навіть найтихіше слово, хоч як би далеко мовлене воно було), вона заквапилася до сина, прикрила його зеленим покривалом і, коли немовля заснуло, зникла.

За хвилину няня побачила це тонке, наче весняна травиця, покривало, вишите особливим мереживом — цяточками ельфів. Зіткане покривало було так майстерно, що дівчина одразу здогадалася, звідки воно тут узялося. Проте дівчина не надто довіряла феям. Багатьом було відомо: феї здатні й підмінити дитя. Хоча цього разу все обійшлося. Можливо, фея справді безмежно любила Малколма або ж трохи жаліла його…

Відтоді дарунок феї і зберігається в замку Данвеган, — закінчив свою розповідь служитель.

Хольгер ступив до столика, торкнувся покривала. На ньому добре було видно цяточки, що утворювали якийсь незбагненний рисунок.

— Вона сюди навідується, — сказав служитель.

— Хто — вона? — не зрозумів Хольгер.

— Фея. Якось я довго шукав удома люльку, а потім подумав, що забув її тут, у вежі. Вернувся. Світло засвічується поверхом нижче, але я забув це зробити, а спускатись униз не хотілося. Світив місяць. Скринька з покривалом стояла в тіні. Я помацав рукою на столі, потім повісив покривало біля вікна й почав шукати в скриньці. А коли підвів голову, побачив біля вікна жінку.

— Я читав про фей, але зустрічатися з ними не випадало, — сказав Хольгер серйозно.

— Думаю, вони такі ж люди, як і ми, тільки наділені хистом значно більшим. Я чув, що десь на півночі зовсім недавно жила справжня фея. Здається, в Інвернесі. А з феєю з нашого замку поки що тільки поговорити не вдалося.

Хольгерові було двадцять п’ять, і він ладен був повірити.

— Можливо, і мені вдасться подивитись на неї? — запитав він.

— Що ж… Правду кажучи, мою розповідь ніхто не сприймає всерйоз. Та й кого у наш час подивуєш таким? Але якщо в один з найближчих місячних вечорів ви захочете перевірити, чи не забув я замкнути двері у вежу, то це може обернутися для вас невеличкою пригодою.

Хольгер опустив руку в кишеню, однак англієць його зупинив:

— Не треба, сер. Ви повірили мені — цього досить.

Маргарет, Меггі, Мег

З вертольота Шотландське узгір’я схоже на схвильоване море: його гребені та вершини — наче прибій, що раптово застиг. А впадини поміж хвилями — це незліченні вузькі долини, глени з гігантськими валунами, що їх полишив льодовик, схилами, порослими вересом, та голубими свічадами озер. І серед цієї пишноти навіть звичайні берези виглядають зовсім інакше, ніж звичайно, — ніби на полотнах давніх майстрів. Хольгер летів заради одного — побачити все це, і коли вертоліт сів, він, приплющивши очі, ще міг уявити Шотландію саме такою, якою вона постала перед ним цього сонячного дня.

Двогодинна повітряна мандрівка завершилась у містечку, схожому на десятки інших, і знайому вивіску серед будинків з акуратними квітниками Хольгер знайшов за якихось дві хвилини. У бар він зайшов услід за дівчиною, що поставила своє авто потойбіч вулиці, і сів за її столик.

У цій дівчині йому сподобалося усе: і її коротке каштанове волосся, і очі, й усмішка, ледь-ледь помітна, скупа. “А може, просто сьогодні такий день” — подумалося йому, і тут же спіймав себе на тому, що роздивляється комірець її сукні — навіть цей округлий комірець був навдивовижу гарний.

Зустріч з нею видавалася природною, і якби вони не зустрілися сьогодні, завтра, післязавтра, Хольгер, сам того не усвідомлюючи, мабуть, сподівався б на такий же сонячний день, коли хочеться вдвох дивитись на промінь, що впав через вікно в фіалкову порожнечу повітря.

Їй подобалось, як він говорить англійською — ковтаючи звуки, трохи перекручуючи фрази. Хольгер сказав щось шведською, і — неймовірно — вона його зрозуміла. Обом стало весело.

Та чи можна сміятися надто довго, не боячись, що веселощі обернуться на смуток?

— Дан Андерсон, — і Хольгер прибрав нарочито трагічного вигляду. — Колись читав…

— Давно? — жваво запитала дівчина.

— Так, дуже. Ще в школі…

— Ще в школі, — з жартівливим розчаруванням повторила вона. — А я гадала, ви молодший. А вірші вам дуже личать.

— Ми ще не познайомились…

— Маргарет.

— Хольгер.

Її дім стояв біля західної дороги неподалік від міста. Коли вони вийшли з машини, Хольгер подумав, що вечір буде місячний, і згадав про замок Данвеган.

Хвіртка зачинилась, і шум, що долинав з шосе, розтанув, змішався з тихим передзвоном жорсткої високої трави пообіч доріжки, посиланої круглими зернами жужелиці. Свіжим і ясним було тут повітря, пахло воно оновленим після дощу гаєм, і небо над головою висіло зовсім інше — прозоріше, глибше.

Вони рушили до будинку. Одну з стін наполовину закривало оранжеве, зелене та голубувате листя, що дивно сусідувало на спільних стеблах. Біля низенького ґанку стояла велика череп’яна ваза з вишуканим зеленим візерунком по вінцях, згори в неї спадав струмінь води, спадав і витікав на землю в тому місці, де від вази було відбито шматок з малюнком.

Вилом був ще такий свіжий, що Хольгер мимоволі пошукав очима черепок. Піднімаючись на ґанок, він навіть зазирнув у вазу, але дна її не побачив. І чомусь стало ясно, що на дні черепка теж немає.

З незбагненною легкістю лише від доторку її пальців прочинились двері — кімната мала такий вигляд, ніби сад продовжувався в ній. Листя тих самих відтінків було накидане неяскравими барвами на рожевуватій кам’яній стіні, у кутку стояла така ж ваза, що і в садку. І точно так само їй бракувало шматочка кераміки зверху, де по вінцях ішов поясок орнаменту.

Хольгер підійшов до вази і простягнув руку, аби вловити водяний струмінь, що збігав униз, не лишаючи сліду.

— Дзеркало, — усміхнулася дівчина.

Авжеж, він уже й сам здогадався, що це було дзеркало, відображення в якому майже не відрізнялося від реальної вази, і тому так легко створювалась ілюзія об’ємності. На долоні мовби осіли невидимі росинки — теж, звичайно, ілюзія.

— Це ви придумали? — запитав він.

— Що ж у цьому особливого? У кожній домівці має бути гарне дзеркало, а де його краще прилаштувати — видно одразу. Справжнє люстро повинно стояти там, де воно непомітне, невидиме.

У кімнаті ще були і книжкова шафа, і стіл, і телевізор, і легкі крісла, але ці звичні речі водночас поєднувалися з ледь вловною новизною, незвичайністю.

Електричне світло не спалахнуло матовими плямами — просто повітря довкола засяяло, і було неможливо збагнути, як виникло це сяйво. Скоряючись пальцям, пересунулось крісло, а сама кімната, здавалося, змінювалась у розмірах, мовби хтось творив нечутні заклинання. Зображення не вміщалося в тісному квадраті телеекрана — лінії замикалися вже у просторі, окреслюючи своєрідний об’єм.

Книжки… їх сторінки пахли яблуками, як і вікна, що виходили в сад. І мовилося в них про блакитні луги, де хлюпочеться хвилями трава, про перлинні поля достиглого вівса, про лісові гриби, про дощі,— дарунок літніх гроз, про все таємниче і неповторно прекрасне. І на кожній сторінці мовби оселявся день, що вже відійшов, один день, що вже ніби й забувся, розтанув і ось раптом знову оживав у пам’яті гілочкою весняної берізки чи гірської сосни, що вклечалася під тонку оправу із запахом дозрілих яблук.

— Ви любите про це? — Голос її прозвучав зовсім поруч, але Хольгер запитання прочитав швидше по тому, як ворухнулися її вуста.

— Так. У вас гарні книжки, де ви їх тільки роздобули?

— Ці книжки про добро. Але є й інші. Погляньте. — Довгими пальцями вона доторкнулась до ядучо-зеленої обкладинки. Книжка розгорнулась. Постали правдиві, жовчні слова: “Чи є туризм екологічним фактором того ж самого гатунку, що і землетрус, пожежа чи повінь? Ні, явище це — методичне, хронічне, а не випадкове, як усі стихійні лиха, і скидається більше на недугу. Автостоянки на альпійських перевалах витісняють луги, на туристських маршрутах в Англії та ФРН торік збито десятки тисяч зайців і косуль…”