Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр. Страница 45

Інтерлюдія в готелі

Хольгер повернувся у готель і зайшов до ресторану пообідати. Тут він зустрів Еріка Ернфаста, з яким разом летів із Стокгольма. В залі — як і завжди о цій порі — майже нікого не було. Туристи, що зупинилися в готелі, заходили сюди звичайно на годину-дві раніше, великим гамірним гуртом розсідалися за столами. Потім зала порожніла.

Ернфаст на знак привітання махнув рукою:

— Ти де пропадав? Сідай-но та розкажи!

Судячи з усього, він почувався тут наче вдома. Не чекаючи відповіді, Ернфаст перехилив півсклянки якоїсь суміші і замовив ще.

Місце і справді було затишне. Великі вікна виходили на тиху вулицю з сірими, як земля, будинками, підстриженими кущами та квітниками. Із пащеки мармурового лева біля входу в готель пустотливо стирчав оберемок гілок. У старій вітрині навпроти красувалася реклама: “Куріть цигарки “Кінг”.

Хольгер втягнувся в розмову. Зараз він сам собі видавався першовідкривачем. Зовсім несподівано з легкою і неприємною для себе відвертістю Хольгер розповів Ернфастові про мандрівку в Інвернес, про Меггі (він так і називав її в розмові — Меггі). Потім, награно жартуючи, став говорити про фей, про старий замок, розуміючи, що інший тон буде зараз неприйнятним.

— Не розумію, — заперечував Ернфаст, — і не люблю казочок. Та й навіщо тобі ця фея, коли ти познайомився з такою дівчинкою?

— Тут є якийсь зв’язок… якась загадка.

— Загадка — це кепсько. Загадок не повинно бути.

— Авжеж, не повинно, — машинально повторив Хольгер, спостерігаючи, як Ернфаст наповнює склянку.

І раптом ясно пригадалося, як Маргарет набирала глечиком воду з вази, але тільки не з тієї, що стояла на ґанку. Вона не виходила з кімнати, лише наблизилась до люстра, в якому відбивалася ваза, простягнула глек — і той зануривсь у воду. Розійшлися кола, з глека впали прозорі краплини. Тоді він не звернув на те уваги, бо все вийшло так природно, навіть непомітно, мовби дзеркальне відображення і було справжньою вазою.

Тепер же, намагаючись переконати себе в протилежному, Хольгер знову й знову переносився уявою в той вечір, до запаморочення виразно чуючи її легку ходу. Але ні, глек знову спускався поряд з люстром, знову видзвонював у вухах, і розбивався на краплини струмочок, що падав з нього, знову Маргарет прибирала із щоки каштанове пасемко… Чаклунство.

Дивовижний, майже нісенітний здогад дедалі більше заволодівав ним. Мабуть, давалася взнаки ніч, проведена в замку. Бо інакше хіба спало б на думку, що феї можуть жити поряд. Зараз, разом з усіма. Можливо, їх лишилося зовсім мало, але ж вони завжди жили на цій землі.

Уже тисячу років тому вони вміли й знали більше, ніж треба було іншим. Вміння пізнавати, незвичайна здатність бачити істину, а не повзти до неї наосліп, лише намацуючи виступи легковажних парадоксів, повинні були помалу відмежувати їх від решти світу.

Тоді, в сиву давнину, нічого не варто було піти, розчинитися в безкраїй просторіні зеленої землі, та за кілька сотень років щезли гаї і янтарні пляжі, важкі мости обперезали річки, що стали каламутними. А сонце й далі світило так само щедро, і життя стало іншим: тим, хто прагне уникнути липкої цікавості, дріб’язкових, але нескінченних зазіхань на все суще, тепер досить було уподібнитися іншим, ні в чому не вирізнятись. Але як, напевне, важко звикнути до цього…

— Чого сумувати? — Голос Ернфаста перервав його роздуми. — Справді, що це з тобою коїться?

Хольгер не відповів. Незрозуміле сум’яття, якась досі неусвідомлювана тривога дедалі виразніше переходили в запитання: “Навіщо я тут сиджу! І навіщо про неможливе, про неповторне говорю з цим п’яним телепнем? Але чому не можна цього робити? Та тому, що хіба не потягнуться загребущі руки до таємниці, до крихкої невідомості — хай навіть не одразу, не зразу, — але потягнуться, аби зруйнувати, знівечити, розтерзати, знищити її бодай з цікавості, з прагнення випередити інших?”

— Вип’ємо, — зажадав Ернфаст. — Недаремно ж ми прилетіли в Шотландію.

— Ні. Досить.

— Не хочеш випити зі мною… Через якусь шотландку. — Тонкі губи Ернфаста склалися в саркастичному напівусміхові. — А втім, нині, здається, вважається добрим тоном ігнорувати правила доброго тону.

— Годі. — Хольгер підвівся.

— А я кажу, вип’ємо! — Ернфаст раптом загорлав на всю залу, розкинувши на столі руки-мацаки.

— Ти з глузду з’їхав, — тихо, але виразно сказав Хольгер. — Ходімо звідси.

— Ні, залишимось. Поки ми звідси не підемо, ми залишимося тут, зрозуміло?

Ернфаст спіймав його за руку і похитнувся разом із стільцем. Вирвавши лікоть, Хольгер швидко попростував до виходу, ніби йому раптом уявилося, що треба негайно, зараз же наздогнати щось таке, що вислизає від нього.

Сонячна дорога

Посадка на вертоліт уже закінчилась, але він розмахував руками і, задихаючись на ходу, кричав, щоб його теж взяли. Хтось подав руку, допоміг піднятися. Він сів у крісло і мовчки спостерігав, як зблискували сонячні монетки вікон у фермерських будинках та згущувалося повітря в долинах. Але далека земля, що пробігала внизу, була для нього лише примарною прямою світла. Потім в уяві постав нерівний ромб озера, закритий наполовину тінню і витягнутий у бік Інвернеса. У той же бік безмовно покірливими попутниками мчали хмарки диму.

Коли після повільного падіння вертоліт завис у повітрі величезною багряною бабкою, Хольгер жадібно припав до шибки, намагаючись вгадати точний напрямок до її оселі. Там, куди він дивився, стояла над обрієм видовжена хмара, і по ній опускалося вниз сонце. “Ось вона, західна дорога”,— подумав він.

Ледве вертоліт торкнувся асфальту майданчика, повернулося відчуття землі. Тіні стали великими й незграбними. Він спускався сходами, і зустрічний вітерець освіжав легені.

Хольгер попростував швидко, не оглядаючись, так, мовби сотні разів ходив тут і раніше. Примруживши очі, можна було побачити сонце-орієнтир, ледь затягнене сухим хмарним попелом. Довга хмара-айсберг посунулася вбік, з неї дедалі рідше злітали багрові промені.

Далеко попереду виникла знайома огорожа, і він заквапився до неї, розправляючи долонею волосся. Знову побачити Маргарет — зараз, за кілька хвилин… Але що таке він вигадав сьогодні? З легкою усмішкою пригадав він раптом історію, що її сам склав. Так, вона незвичайна дівчина. Але не більше.

Безперечно, якби феї жили й сьогодні — вишивання голограм було б для них старовинною забавкою бабусь, звичайно, вони багато чого навчилися б. Сотні років… І за значно коротший час усе довкола невпізнанно змінюється.

Але глечик, наповнений водою мовби від одного лиш доторкання до дзеркала, належало пояснити інакше. Просто фокус, або ж щось не встиг помітити (що, зрештою, близьке за суттю). Хто знає, можливо, фізики коли-небудь і справді винайдуть спосіб передавати зі світловим променем воду, повітря, спочатку окремі атоми, ну а згодом — по вінця наповнювати колби чи склянки за допомогою демонстраційного дзеркала, що буде встановлене десь в аудиторії перед байдужими до наукових чудес студентами? Але це коли-небудь, та й то в кращому випадку.

Загалом логічно навіть припустити, що феї зовсім не щезли. Але ж у даному випадку він мав на увазі Маргарет. Чи можна повірити? Виходить, їй нічого не варто було, наприклад, почути, як патякав він з Ернфастом? При згадці про Ернфаста Хольгерові стало соромно. Звичайно, вигадане — дурниця, не зрозуміло навіть, як таке могло спасти на думку. Але розповідати про Маргарет… Не мав він такого права, схожого на право зраджувати. Боячись вірити собі, Хольгер пригадував подробиці розмови в готелі. Та цей Ернфаст міг у будь-який день заявитися в Інвернес з ватагою таких же, як і він, молодчиків…

Ось про що думав Хольгер, простуючи по залитій світлом вечірнього сонця дорозі до знайомого будиночка.

Важко було зважити всі наслідки того, що сталося, тому й інша думка, заспокійлива, навіть райдужна, мажорним акордом прозвучала в ньому. Думка ця була продовженням неймовірного, неможливого, це була думка-мрія, що викликала то легку усмішку, то приплив тепла до скронь і долонь, вона вабила повірити у всемогутність жадання, коли легеньке, але точне доторкання діє, мов невидимий ураган, а погляд миттю проникає в суть, у саму душу речей. Хіба в ньому не може ожити, воскреснути бодай дрібочка таємниці, що була колись привілеєм багатьох?