Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 9

— Ага, добре… Іди вмийся з дороги, та будемо снідати.

За півгодини, які Курт пробув у ванній батько поголився, причепурився і заспокоївся. Справді, йому зараз ніхто б не закинув розладу психіки. Він був, як завжди, витриманий і уважний, розпитував у Курта про життя в Америці, але справ не торкався. Це теж був закон — про серйозні речі за їжею не говорять.

Аж коли поснідали та викурили по сигарі за кавою, він сказав:

— Ходімо до лабораторії, Курт. Нам треба погомоніти.

Лабораторія, — а власне, крихітна фабричка високоякісного оптичного скла, яка й була джерелом добробуту родини Гешке, — містилася в кінці садиби, на березі Хафелю. Курт звернув увагу: її донедавна великі вікна тепер наполовину замуровано і обладнано важкими ґратами, дерев’яну браму замінила металева. Що і від кого намагається захистити батько?.. Чи все це тільки результат психозу?.. Але квапити події не слід, зараз усе з’ясується.

Завівши Курта до свого крихітного кабінету, батько довго мовчав, мабуть, не знаючи, з чого почати. Потім сказав:

— Мати, певно, вже наскаржилася тобі на мене, так?.. Не зважай на її вигадки, в мене зовсім не манія переслідування, а… Ні, треба розповісти все детально, тоді ти зрозумієш… Але перед тим я скажу тобі ще одну дуже неприємну річ: чи знаєш ти, що Отто Фрейгофер на порозі банкрутства?

— Та невже?! — вражено вигукнув Курт. — А що сталося? Лізхен мені нічого не написала, її листи незмінно сповнені рожевого оптимізму.

— Незабаром вони сповняться найчорнішого песимізму: фірму “Фрейгофер Гляс” повільно й невблаганно розчавлює концерн “Сен-Гобен”!.. Ти звернув увагу, їдучи сюди, скільки хмаросягів побудовано за рік твоєї відсутності? То знай: дев’ять десятих усього скла постачив будівельним фірмам “Сен-Гобен”, і набагато дешевше, аніж постачає “Фрейгофер Гляс”. Отто Фрейгофер ще тримається на довір’ї своїх постійних клієнтів, але він уже заборгував значно більше, аніж може заробити до кінця життя. А борги треба сплачувати! Фінал — відомий… Лізхен ще не квапить з весіллям?

— Домовилися на осінь цього року.

— Я б радив тобі не поспішати.

Курт промовчав, хоч і подумав, що, мабуть, отак і розв’яжеться питання про взаємини з Лізхен. Хай з нею одружується хтось інший.

— Шкода Фрейгофера, він був порядний чоловік. Але мені загрожує ще страшніша небезпека… Як ти гадаєш, що це таке? — батько витяг з кишені і простяг Куртові деформований шматочок металу.

— Скидається на кулю.

— І не тільки скидається. Два місяці тому вона дзьобнула ось сюди, — показав він на вищербину в стіні. — Коли б на дециметр лівіше — влучила б мені в голову.

— А може, це просто дурна випадковість?

— Тільки-но я підняв першу кулю, як продзижчала друга. Ось вона!

— Не розумію… Ти начеб нікому не став на дорозі, нікому нічого не завинив…

— Не знаю, Курт, не знаю… — видно було, що батько починає нервувати. — Цілком можливо, що я став на дорозі того ж “Сен-Гобена”. Бачиш, я мав необережність завершити свої дослідження, початі ще чверть віку тому…

— То честь тобі й хвала за це!

— Не поспішай з висновками, краще познайомся з наслідками моєї праці! — він похапливо відімкнув сейф, витяг звідти кілька тонких скляних трубочок. — Бачиш?

— Бачу: лабораторне скло. А що в ньому особливого?

— А ось що! — батько креснув запальничкою, підставив сизуватий вогник під кінець трубочки. Той миттю розжарився… і раптом збігся в кульку. — Тепер розумієш?

Так, Курт зрозумів: його батько зробив відкриття, якому не скласти ціни! До шестисот, а то й більше градусів треба нагрівати звичайне скло, щоб воно тільки-тільки почало м’якшати, а ще вдвічі вищу температуру повинна мати скляна маса, аби з неї можна було формувати вироби. А батькове скло стає плинним чи не при трьохстах градусах; це означає, що витрати на опалення, побудову і ремонт скловарних печей скоротяться в десятки разів; таке скло буде надзвичайно дешеве… і негайно витіснить те, яким користуються нині.

Стоп!.. “Витіснить”?.. Ось саме в цьому й криється небезпека, якої так боїться батько. О, Курт уже трошки почав розбиратися в стратегії і тактиці монополій! Вони запроваджують у виробництво не те, що прогресивне, а те, що дає зиск. “Пітсбург флейт гласс К°” охоче купила патент на даймонсит доктора Гешке… і сховала в сейф — до часу, а може, й назавжди. Яка їм вигода продавати майже вічні тиглі з дорогого даймонситу, якщо ринок можна завалити дешевими й неміцними графітними!.. Але ж то — тиглі, які потрібні лише кому-не-кому. А скло, без якого немислиме сучасне життя? Та не дешевшає воно, хоч технологія його виробництва удосконалюється з кожним днем, а тільки дорожчає, бо ціну диктує Міжнародний скляний картель!

— Так, батьку, — зітхнув Курт, — оце вже і я не знаю, чи вітати тебе з величезним успіхом, чи висловлювати співчуття. А ти що — почав відповідні переговори з “Сен-Гобеном”?

— Боронь боже! В кращому разі вони заткнули б мені рот сотнею тисяч марок, У гіршому ж… Ну, та ти розумієш.

— То чого ж ти боїшся?

— Боюся Карла. Я вже давненько почав помічати, що він надто зацікавився моїми дослідженнями.

— В цьому немає нічого дивного: він працює в тебе двадцять років.

— Працював… Два місяці тому я застукав його тут, у кабінеті, з подібною трубочкою в руках. Я йому тоді нічого не сказав, а через два дні заявив, що через неконкурентоспроможність закриваю свою фабричку скла, а отже, не зможу тримати майстра-скловара.

— А він?

— Засмутився. І начеб навіть щиро… А втім, хто його знає? Попрощався й пішов… І того ні вечора пролунали оті два постріли.

— Е, ні, батьку, тут щось не те! Мені здається, що Карл надто порядна людина, щоб стати на такий шлях… А чи немає в тебе якогось страшнішого, потаємного ворога?

Курт побачив: батько пополотнів, ляк-лк-зо позирнув на запнуте фіранкою вікно.

— Гм, я саме збирався розповісти… Хоч їдені дуже неприємні спогади про ту давню історію, ти повинен знати все. Про всяк випадок. Щоб орієнтуватися в разі чого…

Тремтячими руками він витяг з сейфа дерев’яну скриньку, розкрив її. Там на чорному оксамиті лежав непоказний уламок зеленкуватого скла, завбільшки з дитячий кулак.

— На цьому склі — кров двох людей, Курт! І саме з його аналізу я й почав дослідження чверть віку тому… Але гаразд, треба послідовно… Так от: ти знаєш, що мене мобілізували в перші дні війни з Росією?

— Звичайно.

— Як людину вже немолоду, мене спочатку тримали в тилу. Призначили комендантом містечка Лестшінофка. Кілька тижнів там було непогано — тихо, спокійно. А потім об’явилися партизани… Вбивства, пожежі… Ну, та ти уявляєш… І ось одного разу до мене привели ще нестарого бородатого чоловіка. Він прикидався малописьменним мужиком, але я враз побачив, що це людина освічена. Найдужче його зрадив оцей ось аж ніяк не потрібний мужикові шматок скла в кишені. Не знаю, чому мені спало на думку, але я запитав його, чи він часом не фахівець-силікатник? Після деякого вагання бородатий відповів ствердно. Щоб перевірити його, я завів розмову про технологію виробництва оптичного скла, і він охоче її підхопив. Виявилося, що він неодноразово бував у нас на заводі і навіть знайомий з моєю монографією про флінтглас… Гм, так… Його звали Тшеботарьоф. Професор Тшеботарьоф.

— Ти його… розстріляв? — неголосно запитав Курт.

— Як ти можеш таке припустити?! — батьків голос зірвався. — Я його відпустив!

— А оцей уламок скла?

— Слухай далі. Оцей уламок скла дав мені мій так званий “друг” і підлеглий, обер-єфрейтор Фріц Бітнер аж восени тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, в Карпатах. Тоді вже було ясно, що війну ми програли, і наш героїчний опір нікому не потрібний. На правах мого давнього приятеля Фріц Бітнер давненько натякав мені, що слід здатися в полон росіянам. Я теж подумував про це, але… Та що там критися: я боявся… І ось вночі на п’ятнадцяте листопада, напередодні нашого наміченого і заздалегідь приреченого на невдачу наступу, до мене в бліндаж зайшов Фріц. Він сказав, що востаннє пропонує перейти лінію фронту і здатися в полон, що це майже безпечно, бо сапери розмінують передній край, а рельєф місцевості дозволить переповзти нейтральну зону непомітно… Коли я відмовився — він простяг мені документи й фотографії, — повернеш, мовляв, якщо вціліємо обидва, — а потім і оцей уламок скла. Я зразу впізнав його. І пригадав, що Фріц Бітнер був присутній при моїй розмові з професором Тшеботарьоф; що саме Фріцові доручив я провести росіянина до застави і відпустити. Страшна підозра закралася мені в душу. “Ти що — застрелив того бородатого?” — запитав я Фріца. “Атож!” —відповів він байдуже. “За що?” — “Почав агітувати мене”. — “А якщо й тебе ось через годину не візьмуть у полон, а розстріляють та й годі?” — “Росіяни не розстрілюють! — посміхнувся він зневажливо. А потім сказав погрозливо: — Ой, Руді, щось ти мені не подобаєшся! Не здумай мене зрадити, бо якщо вцілію — тобі не жити! Ти мене знаєш!.. І оцей шматок скла бережи, як власне життя. Я прийду по нього, якщо не загину”.