День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич. Страница 2

На значно менших глибинах — до чотирьохсот—п’ятисот метрів — кожен вихід на дно був для Олега справжнім святом, небуденною екскурсією. Незрівнянно багатше і різноманітніше там життя. Хлопець безперестанку милувався граціозними рибами, вишуканими кольорами актиній, багатобарвними розсипами морських зірок, химерними кониками та їжаками, хижими муренами, вельможними окунями-меру.

А ще вище, ближче до сонця, дно було схоже на справжнісінькі джунглі. Хащі зелених, синіх, червоних, жовтих водоростей населяли армади блискучих рибок, поміж довгими лапатими стеблами, мов повітряні кулі, плавали рожеві та фіолетові медузи, веселково виблискували мушлі…

Та чим глибше спускалась біостанція, тим більший ентузіазм охоплював Хоменка та Усольцева. В їхніх очах з’являвся гарячковий блиск, рухи ставали різкими, нетерплячими. Безперебійно працювали кінокамери. Учені, завзято сперечаючись, розглядали принесені драгою прозорі створіння, що конвульсивно ворушили щупальцями та тонюсінькими ніжками. Найцікавіші зразки несли в лабораторію. А там вченим підсобляв Олег, препарував донних мешканців…

Хоменко та Усольцев довго й старанно вивчали зняту за допомогою ехолокації карту дна. Олег нервував, тупцюючи на місці. Чому ж вони зволікають? Через десять хвилин він має вийти на дно. Нарешті начальник біостанції заговорив:

— Пройдеш тисячу триста метрів од біостанції на південний схід. Зупинишся біля скелі, схожої на зламаний дуб. За нею вже піде рівна місцевість. Завдання ми тобі змінюємо. Братимеш проби грунту. Нас цікавлять черви, донні бактерії. Зрозумів?

— Я вже виконував таке завдання.

— Не забудь, що рівно через годину маєш повернутися. Не барися на дні, не порушуй графіка.

— Не турбуйтеся, Іване Макаровичу, я ж не вперше виходжу на дно, пам’ятаю інструкцію…

— Не зайве ще раз нагадати. Воронцов у камері катапультування. Викличеш його! Він тобі допоможе.

Олег зайшов у відсік акватронів. Тут під велетенськими ковпаками з армованого скла стояли триметрові апарати, схожі на обладунки середньовічних рицарів. Вони мали “руки” — гнучкі конструкції із пальцями-клешнями, потужні “ноги” — комбінації куль та призм, “голову”— низько зрізаний циліндр. Акватрони — надзвичайно вдосконалені скафандри — давали людині змогу виходити під воду навіть на десятикілометровій глибині.

Олег підступив до невеличкого пульта, вмонтованого в броньовану стінку, і натиснув на важіль. Прозорі стіни ковпака розсунулися, і на пересувній платформі із заглибини виїхав акватрон. Тепер хлопець не міг уже обійтися без допомоги Воронцова. Він подзвонив у камеру катапультування. Через кілька секунд з’явився Воронцов.

— Допоможіть мені, будь ласка!

На “спині” акватрона піднявся вгору один із сегментів. Олег прослизнув у щілину. В капсулі було тісно, довелося підібгати трохи ноги. Правда, сидіння м’яке й зручне. Перед очима — овальний екранчик. Якщо всі системи акватрона працюють злагоджено, спалахне лампочка на контрольній шкалі, розташованій якраз навпроти грудей.

Хлопець одягнув на голову шолом, наклав на руки, ноги, груди фіксатори біострумів. Тепер його організм і ця надміцна шкарлупа, начинена електронікою, — єдине ціле. Акватрон виконуватиме найменше бажання людини, подумки сформульований наказ. Біоелектричні струми шкіри, м’язів акванавта, підсилившись, керуватимуть ходовими механізмами та робочими органами. Звичайно, для повного “приборкання” акватрона потрібне тренування. І як не дивно, Олег опанував цим мистецтвом краще, ніж інші.

На контрольній шкалі зажевріла зелена цяточка. Що ж, чудово! Виходимо на дно! Завирувала навкруг вода, затоплюючи камеру, розійшлися зубці шлюзу. Хлопець пірнув у чорну безодню. Нагромадженої в акумуляторах енергії вистачить для кількагодинної роботи.

Телекамера з інфрачервоним випромінюванням оглядала місцевість лише в радіусі кільканадцяти метрів. Далі починалися сірі сутінки. Апарат гідроакустичного зв’язку давав акванавту змогу перемовлятися із залом керування біостанції. Увімкнувши водно-реактивний двигун, людина могла навіть літати над поверхнею океанського дна. Повітря для дихання добували з води спеціальні жабра.

Нарешті Олег добрів до трикутної скелі. Тут він мав зупинитися і повідомити Хоменка про своє самопочуття.

— “Садко”, “Садко”! Я — “Форвард”, я — “Форвард”! Дійшов до місця призначення, — гукнув у мікрофон.

— “Форвард”, “Форвард”! Я — “Садко”, я — “Садко”! Розпочати дослідження! — долинув із слухавки голос Хоменка.

Ноги акватрона чавили густий намул. Внизу, на дні, петляв слід якоїсь тварини. Телекамери сфокусувались на чорній зигзагоподібній лінії. Ого, ширина сягає сантиметрів п’яти. Ніби велетенський черв’як проповз. І рубчики видно…

Таких слідів Олег ще ніколи не бачив на дні. Мов відбиток двох велосипедних протекторів, стулених до купи. Чи не молюск пересував тут свою мушлю, відштовхуючись од дна м’язистою “ногою”? Треба помізкувати. Тоді б у намулі відбилася б низка заглибин, а не суцільна стрічка з вузесеньких рубчиків.

Хлопець уявив, як він принесе у відсік акватронів невідому науці тварину, велику, небачену раніше. Вкине її в акваріум. Потім викличе Усольцева із залу керування чи лабораторії. Біолог відчинить двері і одразу здивується. Всі поздоровлятимуть, дякуватимуть. Він зробить внесок у науку. Хіба не звучить: “Школяр Олег Яковенко відкрив невідомий вид донної тварини?” Отже, навздогін за здобиччю!..

Ноги акватрона ступали обабіч зигзагоподібної лінії. Олег забув про все на світі, окрім цього чорного мережива на сірому тлі намулу. Слід виписував петлі навколо плескатих кам’яних брил і тягнувся в далечінь. Врешті-решт він почав здаватися Олегові безкінечним. Хлопця охоплював азарт. І акватрон відповідно прискорював ходу. Якби чиєсь розумне око могло бачити в суцільному мороці, воно б уздріло металевого велетня, що хутко крокував підводною рівниною.

Чудернацька зубата риба вдарила об металеві “груди”. її спинний плавник завершувався довгим гнучким виростком — блимаючою цяткою. Вони ж тут усі сліпі! У намулі копошились багатоногі рачки. Над хвилястою рівниною, немов м’яч, вистрибував невеличкий чорний кальмар. Але хлопець не звертав уваги на цю дрібноту, не увімкнув навіть кінокамери. Гонитва продовжувалася. Та чи буде коли-небудь кінець цьому сліду?!

Величезні ноги вже не ступали, а бігли. Але так відлагоджена була амортизаційна система акватрона, що хлопець лише злегка погойдувався у своїй капсулі.

Раптом сполохом промайнула думка: “Де ж це я? А як же програма, інструкція?.. Та це ж божевілля! Бігти невідомо куди. Треба зупинитися, прийти до тями…”

Акватрон зробив ще кілька кроків і різко зупинився. Олег поглянув на контрольну шкалу. Виявляється, він одійшов на північ од скелі-орієнтира аж на вісім кілометрів. Гонитва тривала півгодини. Вихід із цієї ситуації один-однісінький — повернутися на біостанцію і щиро в усьому зізнатися. Виконати завдання він уже не встигне.

Ось так несподівано Олег порушив інструкцію. Що буде?.. Може, заборонять виходити на дно. Кодекс акванавтів дуже суворий. Так добре починався цей день і так погано він скінчився!

Олег, визначивши напрям, пішов до біостанції. Одна розпачлива думка змінювала іншу. Хлопець картав себе, шукав якихось пояснень своїй гарячковості, обмірковував, що саме слід сказати Хоменку, як себе вести під час розмови. І акватрон, збурений хаотичними біоімпульсами, не йшов, а шкутильгав. А тим часом місцевість навколо юного акванавта змінилася, з’явилися невисокі пагорби, розгалужені заглибини, під ногами акватрона розсипалося груддя конкрецій. Хлопця вів до біостанції гідроакустичний маяк, та ця шарпанина між дрібними, але надокучливими перешкодами нервувала його і забирала час. Доцільніше було б або ж увімкнути водно-реактивний двигун і “полетіти”, або ж повернутися до сліду невідомої тварини і йти рівниною.

Хлопець нерішуче зупинився оглянути місцевість… Телеперископ повільно поплив убік… Олегові перехопило подих, бо з сірої каламуті раптом випірнув корабель. Довгий корпус судна лежав у долині поміж двома пагорбами, над палубою здіймалися потрощені щогли, із закоркованих намулом отворів стирчали весла.