День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич. Страница 5

Корабель стрімко наближався. Двигуни не працювали — судно несла поверхнева течія. Жодних ознак пожежі на борту. Усольцев із полегшенням зітхнув. Нічого лихого ще не сталося: корпус судна сидів у воді значно вище червоної ватерлінії. Але ж чому тоді мовчить рація? Якщо всього-на-всього зіпсувалися двигуни, то біостанція візьме корабель на буксир. Погода нині надзвичайно лагідна. Хоменко та Усольцев встигли раніше обговорити всі можливі варіанти рятувальних операцій. Який же з них доведеться застосовувати?

Телеекран у залі керування біостанції незрівнянно далекозоріший. Але Усольцев не мав бажання спускатися з “горища”, щоб переговорити з Хоменком.

Чий же це корабель? Суховантаж великої водотоннажності. Конструкція досить застаріла. Високий ніс, довга палуба-платформа, на кормі біла триповерхова надбудова. Вздовж борту тягнеться низка якихось рубаних літер. Але назву не прочитати…

Ось уже можна розгледіти навіть рядочки ілюмінаторів, що оперізували борт. Легенький бриз ворушив полотнище грецького національного прапора.

Та ніхто не підходив до поручнів. Жодна людина не з’явилася на палубі…

А можливо, моряки встигли залишити судно, екіпаж підібрав інший корабель?

Малоймовірно. Ніхто б не лишив напризволяще корабель, в якому вийшли з ладу лише двигуни. Найближчий атол знаходиться миль за двісті!

Біостанція підійшла майже до судна і дрейфувала разом із ним за течією. Біла фарба на металевій обшивці корпусу потріскалася. Ніби її од ватерлінії до вінця бортів затягла примхлива павутина. Мов грона сліпих очей, жовтіли ілюмінатори.

На оглядовому майданчику, ліворуч, відчинився ще один люк, з нього випоркснула ажурна драбина. Тугою струною напнулися сталеві штирі.

— Ще вище! — крикнув Усольцев у мікрофон, зійшовши на “горище”.

Драбина зачепилася гачками за вінчик бортів.

— Гей, там, на судні?! Відгукніться! — крикнув Хоменко.

— Хоч би одна жива душа, — докинув Усольцев.

А далі все відбувалося за раніше розробленим сценарієм. Магнітні присоски міцно з’єднали біостанцію і корабель. Обидва судна повільно дрейфували на захід. Першим на палубу вибрався Усольцев і відразу ж мало не спіткнувся об забруднені машинним маслом канати. Черевики прямо-таки липли до розпеченої палуби. Заглянув у капітанську рубку. І там нікого не побачив. На вузенькому алюмінієвому столику біліла карта, шаруділи списані дрібним почерком аркуші паперу. Під каблуками хруснуло скельце окулярів.

Усольцев вийшов із капітанської рубки, витер піт з чола. Що за оказія? Ніколи не сподівався, що потрапить на такий собі “Летючий голландець”. Де ж поділися люди? Адже судно ціле-цілісіньке, не помітно жодних слідів аварії, пошкоджень.

І біологові раптом стало страшно. Ніби чиїсь крижані очі втупилися йому в потилицю. Щось подібне він пережив у далекому дитинстві, коли із сусідським хлопчаком сходив опівночі на міський цвинтар. Тоді уповні стояв Місяць. Вони ходили поміж рядами пам’ятників і давніх могил. Він тоді навмисне говорив басом і рішуче розмахував руками, але ноги йому ніяк не корилися…

“А що робить Хоменко? — подумав Усольцев, неспокійно озираючись на всі боки і намагаючись відкараскатись від споминів про ту давню пригоду. — Цікаво, що ж він знайшов?”

Зійшовши на борт судна, акванавти вирішили розійтися. Усольцев мусив оглянути носову частину, а Хоменко — корму. Потім вони мали удвох обстежувати каюти трипалубної надбудови, капітанський місток, машинний зал і трюми.

— Хоменко! — закричав щосили Усольцев і раптом відчув, як тремтить його голос. І враз розгнівався сам на себе. “Ну-ну, звідки ці дикі фантазії — “Летючий голландець”, цвинтар…”

Відповіді не почув. Постояв ще трохи, поміркував: “Ні, варто розшукати начальника біостанції. Удвох буде спокійніше…”

Збіг східцями на нижню палубу. Як тихо і прохолодно у довгому критому коридорі! Через метрів тридцять з’являться ще одні східці, які й виведуть його на верхню палубу корми.

Біолог прошкував до світлої плями, що падала на підлогу від люка, і мало не наступив на чиїсь ноги. Здригнувся всім тілом і відступив назад. Хто тут?! Придивився пильніше. Під металевою стіною сиділа людина, випроставши впоперек коридора довгі ноги і розкидавши руки. Кудлата голова лежала на грудях.

Очі Усольцева призвичаїлися до пітьми, і він розгледів одяг людини; картата сорочка з широким вирізом на грудях, білі брюки, підперезані гаптованим поясом. Так одягаються моряки в цих широтах Тихого океану.

— Хелло, містер! — Усольцев подумки складав запитання англійською мовою і вже наперед смакував ту мить, коли розвіються всі таємниці, які оточували цей дивний корабель. — Пліз…

Моряк звів голову і поглянув на Усольцева широко розплющеними і ніби закам’янілими очима. У них застиг вираз незвичайного переляку, граничної розгубленості.

Біолог відсахнувся. Моряк підвівся і підійшов майже впритул до нього. Доторкнувся пальцями плеча біолога. Рухи його були повільними і невпевненими…

Тепер вони стояли лицем до лиця. І, як не дивно, ті шкарубкі пальці, що вп’ялися в плече біологові, не злякали його. Бо в тому конвульсивному потискові відчувалися цілковита безпорадність, безпомічність.

— Спік ю інгліш? — вигукнув Усольцев.

— М-м-м-мім… Бу-бу-бубу!.. І-і-і-і-і!

Промовивши кілька непевних звуків, моряк замовк і знову заблимав очима. Рука його не полишала плеча Усольцева. Вуста розтулилися, показуючи білі зуби.

Оце так зустріч! Схоже на те, що хлопчина збожеволів. Жести, мугикання… А де ж інші члени екіпажу? Невже вони залишили божевільного і втекли?

Гаряче, гаряче, ще гарячіше! Як у тій дитячій грі. Добре, що на біостанції в діагностичний апарат. Ясна річ, доведеться забрати хлопця з собою. А там видно буде.

Усольцев зітхнув з полегшенням і посадовив моряка під стіною. Хай побуде поки що тут, на палубу виводити його небезпечно, ще впаде за борт. І Хоменко неначе навмисно зник. А тут для нього такий сюрприз!

Біолог пройшов медичне стажування і вже вісім місяців виконував на борту біостанції обов’язки лікаря. Та в цю мить не міг пригадати жодне захворювання, від якого б доросла людина раптом стала безпомічною, мов мала дитина.

На палубу вийшов Хоменко. Кинувши погляд на обличчя начальника біостанції, Усольцев зрозумів: там, у каютах, є ще й інші хворі!

— І я побачив одного грека, — мовив Усольцев. — Молодий ще хлопчина, мабуть, божевільний. Його треба якось рятувати… Куди ж це ми потрапили? Якесь закляте судно! І для кожного з них потрібна нянька! Ніколи не бачив і не чув про таке. Розповіли б — не повірив!

— Що ж сталося з ними? — бідкався Хоменко. — П’ять моряків — і всі божевільні! Чому?.. Де ж інші? Хоч би знайти людину із здоровим глуздом.

— Боюся, що весь екіпаж збожеволів. Ми ж не заходили в камбуз, кубрик, не спускалися в трюм. Суховантаж такого класу обслуговують зо два десятки моряків.

— Що ж робити? Вся надія на автодіагноста.

— До нього дійде черга. Спочатку оглянемо все судно, обстежимо всі закапелки, зведемо всіх хворих у салон. Ти зазирни у рубку радиста, навідайся у кубрик. Не думаю, що хтось ховається у трюмі. Зрештою, знайдемо списки членів екіпажу й звіримо. Я беру на себе машинний зал…

— А де салон? — запитав понуро Усольцев. Він уже уявляв, скільки клопотів чекає на нього.

— А де ж влаштовують завжди салон на судні? На другій палубі. Підеш цим коридором і побачиш трап.

Усольцев вирішив оглянути радіорубку. Заглянув через ілюмінатор всередину невеличкої кімнатки. На вузенькому столику стояла чорна коробка рації. Її не встигли вимкнути — жили своїм таємничим життям зелені та червоні індикатори на панелі.

Раптом чиясь п’ятірня лягла на сіру площину стола. Вона сунулась все далі й далі, аж поки не випірнув і лікоть…

Усольцев відскочив од вікна і натиснув плечима на двері. Вони враз відчинилися, і біолог мало не впав на людину, яка, чіпляючись за стіл, силкувалася звестися па ноги. Усольцев ледве підняв її з підлоги, посадив у закутку кімнати. Новий “пацієнт” мав типово грецьку зовнішність — кучеряве волосся, масивний рівний ніс, важке підборіддя. А очі в нього були такі ж, як і в того молодого хлопця, — безпорадні, благаючі.