Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 53

— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав на диво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав “демократію”.

Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в’янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:

— Твоя взяла, Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйоре, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, докторе!

Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.

Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.

— Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештуємо вас, полковнику Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І, глянувши кудись убік, гукнув: — Фернандос! Марселгао! Візьміть під арешт цього птаха. Ви відповідаєте за нього головою!

Доктор Коельо заклопотано оглядає велику галявину: темні від дощу намети, рушниці в козлах, ящики з патронами… Сонце, ледь визирнувши з-за хмари, розіслало по траві свої яскраві, чисті стяги. Галявина парує, вся земля, зморена грозовицею, спочиває у солодкій дрімоті.

І доктор спочиває. Він спочиває очима, загубленими в зморшках, напівприкритих набряклими віями, він спочиває всім своїм старечим, сухеньким тілом, що теж парує на сонці.

Тільки серце його тоскно болить, не вгамується ніяк. Немає Ернестіни. Зник у пущі відчайдушний Орнандо. Уся земля зранена, полита кров’ю… Він так хотів, щоб було без крові, без убивства. Він вірив у добрі слова. Але потім зрозумів, що той здоровань із шрамом на тілі, отой задумливий Філіппе Россаріо говорив правду. Якщо тебе б’ють — не підставляй катові другу щоку, жорстокий кат все одно не схаменеться, у нього нема серця, його душа навіки скам’яніла. Тільки кулею можна приборкати жорстокість…

Звичайно, доктор Коельо, в усьому погоджувався з Філіппе. Він був надто обережний поміркований в діях, та й погляди комуністів на соціальні проблеми не дуже подобалися старому адвокатові, який звик до здавна усталеного порядку речей. Може, він ще не знає всієї правди? Може, й він колись потисне руку Філіппе і зрозуміє його круте, непоступливе серце?

Але зараз вони мусять боротися разом. Філіппе казав правду: доки силою зброї вони не виженуть запроданців, доки не наступлять на пальці латифундістам, доки не вкажуть на двері своєму ненажерливому “американському братові”, республіка гибітиме в злиднях. Свободу не купують за долари. Свободу виборюють…

— Сеньйоре доктор!

Короткі хрипкі слова виривають з задуми Коельо, гасять на мить полум’я в розтривоженій душі. Юнак-партизан, виструнчившись перед своїм командиром, готовий доповідати. Доктор Коельо робить йому знак головою, і партизан, ще більше випнувши груди, ще більше осяявшись молодечим завзяттям, вигукує:

— Сеньйоре! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Ми спинили його біля головного посту. Він прийшов з двома провідниками і каже, що має до вас діло.

— Проведіть його.

Незнайомець уже крокує через галявину. Сухий, цибатий, в солом’яному капелюсі, з великою дорожною сумкою при боці, він ще здалеку усміхається до доктора.

— Вітаю вас, сеньйоре! — Підходить до худенького Коельо, обпалює його своїм іскристо-відвертим поглядом і раптом рвучко обнімає. — Радий бачити вас, сеньйоре Коельо! Щасливий бачити вас на вільній землі!

— Моє шанування! — пробує обережно визволитися з могутніх обіймів доктор Коельо.

Велетень опускає руки-жердини, поправляє на носі масивні окуляри і невідривно дивиться на командира. І така щирість, така закоханість світиться в його погляді, і весь він такий добродушно-ясний, привітний, милий, що доктор Коельо мимоволі й собі усміхається. Серце йому підказує, що перед ним…

— До ваших послуг, академік Ван-Саунгейнлер. Що, не схоже? Надто непрезентабельний вигляд у академіка? — регоче він розкотисто, лунко, полохаючи своїм голосом птахів на вершечках дерев і привертаючи до себе увагу мало не всього табору. Показує кощавими руками на своє пошматоване вбрання, на кумедну полотняну сорочку, на гумові чоботи. Чудовий вигляд! Він повезе цю одіж до себе в Голландію і, не соромлячись, з’явиться в ній на вулицях рідного Гронінгена.

Навкруги поволі збираються командири і бійці загону, з неприхованою повагою оглядають добродушного здорованя, перекидаються жартами.

— Це той, що оголосив на весь світ…

— За яким ганявся сам сеньйор Олів’єро…

— Невловимий дух сельви…

Доктор Коельо бере свого гостя під лікоть і веде вздовж галявини, м’яко й обережно ступаючи по мокрій траві.

— Тепер ви більше належите нам, аніж Голландії, — каже він, і рука його, суха, цупка, гаряча, злегка стискує лікоть мандрівника.

— Я хотів би, сеньйоре Коельо, негайно вирушити з вашими людьми до гори Комо, — каже загрубілим голосом Ван-Саунгейнлер, і в тому голосі виразно прохоплюються нотки заклопотаності. — Якщо світ дізнається про останній злочин тиранії Батіса, це додасть сили вашому рухові в країні і на всьому континенті.

Доктор Коельо уповільнює крок. Про який злочин говорить голландець? Викарбуване зморшками обличчя старого креола звертається до Ван-Саунгейнлера. І враз він згадує слова радіограми.

— Що ви знайшли на останній стежці інків? Невже лихо минулого так стурбувало вас?

— Не минулого, сеньйоре, — відповідає голландець. — Сьогодні ще є люди, гірші за святих отців інквізиції.

Коельо підкликає до себе вістового. Зараз він накаже виділити загін, який вирушить в дорогу з сеньйором Ван-Саунгейнлером…

Раптом клинцювата борідка доктора дивно підскакує вгору, жовті руки судорожно повзуть до горла, стискують його, потім зціплюються в кулаки і аж відтак падають донизу. Все тіло поволі, наче гіпнотизоване, повертається кудись вбік. В очах його стоїть яскраве сонце, і те сонце вже прокралося в груди, в серце, в кожну клітину його тіла. Ціла повінь золота, щедрості, щастя заповнює старечі груди, витискуючи з них радісний вигук:

— Орнандо!

Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.

Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!

— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!

Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість в присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання і повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.

В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.

Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.

— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев’яним голосом професор. Його обличчя, скам’яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. їм не до тріумфу.

— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни… — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.

— Ви?.. — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.