Великий день iнкiв - Бедзик Юрий Дмитриевич. Страница 49

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому неодмінно вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу й ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми перервав Тумаяуа:

— Білий брат! Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індіян.

— Вернись! — злякано зашепотів Олесь. У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і зразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індіяни, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук’ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук’ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель арекунів.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся б селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми арекунів. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремно. Отой несподіваний злам у його душі тоді розладнав усю справу.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем’я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний. Йому ясно, що Олів’єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими. Вони об’єднують свої зусилля і чинять відчайдушний опір. За останній час плем’я апіака втратило чимало своїх найкращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів’єро не хоче сказати, хто такий П’єтро? Яке має відношення до нього це ім’я?..

Ганкаур насторожено підняв брови, обличчя його сіпнулося, в очах загорілись тривожні вогники. Були то вогники болю й гіркоти, сумніву й відчаю. Дивлячись на полонених хлопців, Ганкаур подумав, що саме небо нагадує йому про людей, які живуть іншим життям, для яких вбивство й жорстокість давно перестали бути законом існування. Ось цей худенький юний чужинець, мабуть, мав справу тільки з книжками, жив у спокої, достатку, бачив далекі, казкові землі. І ніхто не вчив його скрадатися глухими стежками сельви, ніхто не наказував йому переслідувати інших, ненавидіти інших, боятися інших.

Всі ці дні Ганкаур не міг позбутися почуття розгубленості, яке опанувало ним ще на далекій, сліпучо-яскравій річці, коли він почув з вуст чорнявої креолки приголомшливі слова: “Ти не звір, ти — П’єтро…”, почуття, з яким він ходив тепер, немов з болючою і водночас солодкою раною, тому що це було почуття пробудження і відкриття в собі нового, незнаного раніше бажання протесту, його серце, замулене, розчавлене дикунською жорстокістю, гонитвами, екзекуціями, несподівано вирвалося з чорного отупіння. Він мимоволі почав згадувати прожиті роки, згадувати окремі епізоди з минулого, і в ньому ворухнулося щось подібне до каяття. “Коли мені було двадцять років, — думав він, — я вперше пішов палити коралі бідняків на Вентуарі. Потім мене примусили вбити молодого матроса, який привіз із столиці подарунки для дітей арекуни… Потім мене зробили вождем племені, і знову я пішов і вбив усіх жінок із ранчо Гуаякалі… Мені платили, і я вбивав. Мені погрожували, і я палив… Мені обіцяли ще більшу владу, і я йшов туди, куди наказував сеньйор Олів’єро…”

Ганкаур глянув з цікавістю на Олеся. Той стояв перед ним вимучений, в розірваній одежі, страх паралізував його тіло, погасив йому очі. Якби там, на рівнині, Ганкаур не повернув своїх людей, цього хлопця давно не було б у живих. І не було б його батька, і тих інших сеньйорів, які чомусь так вперто пробиралися сельвою.

Незнане раніше почуття душевної теплоти охопило Ганкаура.

Звичайно, він міг убити хлопця одним ударом ножа. Але він не вбив. Рука його потягнулася до Олеся, лягла на його худеньке плече. Хлопець нажахано сахнувся.

Ще більше вдоволення пройняло Ганкаура. Страх — це не смерть. Добре, що хлопець боїться. Краще боятися, ніж лежати розтоптаним у степу, під байдужим місяцем, доки твоє тіло не розтягнуть койоти, і мурашва не об’їсть твоїх кісток.

Як дивно тоді сталося. Ганкаур пригадав ніч, прозору й тиху, гарячу землю під ногами, тупіт сотень ніг. Він біг з своїми воїнами, знаючи, що росіяни далеко не втечуть від них. У нього був наказ сеньйора Олів’є-ро: догнати непроханих чужинців і знищити їх! Він думав спочатку зробити це в сельві, недалеко від селища каучеро: кілька влучних ударів сокирами і кінець.

Але потім йому захотілося відволікти розправу надалі, він уявив собі, як розлютиться сеньйор Олів’єро, дізнавшись про невиконання наказу, і це його ще більше розпалило. Вбити він завжди встигне. Ні, ні, вбивати він не буде. Хай їдуть собі, хай залишиться все так, як було досі.

Вночі він підіслав до білих чужинців лазутчика із “стрілою війни”. Він навмисне хотів налякати естрангейро, примусити їх тікати далі, на рівнину, рятуватися від переслідування. Його воїни вже оточили табір росіян і тільки чекали сигналу до нападу. Але Ганкаурові знову пригадався нахабний, зарозумілий сеньйор Олів’єро, скрипучий голос, пожадливі руки, що так неохоче віддавали Ганкаурові зароблені ним пезети. Ганкаур уже встиг розвідати, що росіяни приїхали сюди розшукувати якогось сміливого мадрівника, що вони скрізь по селищах роздавали індіянам білий порошок від лихоманки, не вимагаючи за це ні людських голів, ні золотого піску, ні дорогих шкур пуми. І він, наполохавши естрангейро, дав їм змогу вирватися з пастки.

Потім знову почалось переслідування. Білі чужинці з своїми провідниками їхали на конях сухою, випаленою рівниною. Їх було добре видно під місяцем. Ганкаурові вояки скрадалися улоговинами, бігли нагинці, нюшили, як дикі шакали, непомітні й невідступні. І Ганкаур біг серед них, і він ніс у грудях злість, але це була дивна злість. Він все дужче й дужче ненавидів сеньйора Олів’єро і все менше хотів смерті російським естрангейро.

Потім раптово в ньому стався злам. Десь збоку завив койот, за ним обізвався другий, і враз все навкруги розляглося тоскним виттям. Ганкаур побачив тіні тварин, які теж бігли степом. І він згадав слова чорнявої сеньйори: “Ти не звір… ти — П’єтро…”

В його запамороченій, примітивній душі з неймовірною силою прокинулось почуття жалю.

Він спинився. Раптово, задиханий, гарячий. І вмить спинились усі апіака. Тупіт ніг розсіявся по сухій землі і згас. Бронзові тіла завмерли в нерішучості.

Воїни втомлено, бездумно дивилися на свого вождя. їм було байдуже, куди бігти, що робити.