Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 10

Трохи перепочивши, Мірек звернувся до Гелени:

— Так, вас обдурювали. Але скажи, дочко, якби ти змалечку знала, що це не справжній світ, а тільки його імітація… Скажи, чи тобі так само хотілося б його малювати?

— Ну, бачиш — малюю, — неохоче відповіла Гелена. — Знаю, що імітація, але малюю.

— Ти закінчуєш пейзаж, який почала тиждень тому… І, до речі, закінчуєш, насилуючи себе. Правду я кажу?..

Гелена пожбурила пензля в розчинене вікно. Відтак сіла за стіл і, впавши головою на руки, затряслася у мовчазному плачі. Мірек ніжно провів долонею по її спині.

— Не чіпай. Я втратила все, що мала в душі, — прошепотіла вона крізь схлипування. — Безглуздо копіювати намальоване машиною.

Мірек почав розповідати все, що досі було під забороною. Він намагався пояснити, що в житті трапляються й такі випадки, коли брехня виконує благодійну роль. Ті, хто живе у надрах астероїда (а де є їм іще жити?), не часто бачать навіть оце штучне небо. Школярів виводять групами, як на урок. Дорослих випускають під наглядом Гердових служак. Іще невідомо, хто з цих людей буде відібраний для наукової роботи. Таких мало, дуже мало. Не обов’язково всі вони здобудуть право на безсмертя (це трапляється хіба що раз на століття), але обов’язково кожен із відібраних довідається, що впродовж попереднього життя їх обдурювали, видаючи штучно створений світ за єдино сущий. І пояснять, чому обдурювали: бо тоді б людям, котрі насправді іще не люди, а лише генетичний матеріал, довелося б так багато видавати інформації, як і тому, хто стає кандидатом в академіки. Але ж навіщо? їхні знання жодним чином не будуть використані — вони тільки стануть причиною терзань і стресів. Життя для них перетвориться на пекло. Хіба це гуманно? Навпаки, це виглядало б так само, як бажання дражнити голодного куснем ковбаси. Всі не можуть стати академіками, це ясно. Отже мусять лишатися тим, чим вони є, — генофондом.

Мірек намагався підшукати аргументи, які й із його власного погляду мали б здаватися переконливими. Ось тепер він заговорив про те, що розумовий сон земного людства тривав мільйони років, а пробудження розуму і його розквіт — всього лишень кілька тисячоліть. Хіба в цьому разі не простежується правило, котре Президент обрав для академічної колонії?..

Лятошинський змушений був пошкодувати, що навів цей ризикований аргумент. Справа в тому, що у шкільній програмі не рекомендувалося широко подавати історію земного людства. Безсмертні, як правило, дітей не мали. Гелена — по суті, виняток. Або напіввиняток: її мати саме тому й не отримала права на безсмертя, що завагітніла.

— А що сталося на Землі? Чому це від нас приховують? — запитав Прокіп.

Він уже знав про дозвіл на відвідини президентського саду, але ще на знав, що йому доведеться й жити майже у цьому саду.

Мірек вирішив поступово підготувати хлопця до новини, яка круто міняла все його життя. Після тривалої паузи він відповів:

— Надалі приховувати немає сенсу. Часу в нас обмаль, але стисло можу дещо пояснити. Бачите, дорогі… Тут ось у чому справа… — Він затнувся, намагаючись пом’якшити правду, але її не можна було пом’якшити, тому заговорив суворо й чесно: — Земля вичерпала свої життєві можливості. Людство почало вимирати. Останній телеренортаж, який вдалося отримати з Землі… Йому за триста років. Ми так і не знаємо, чому припинився зв’язок із Землею. На той час ми вже відлетіли від Сонячної системи доволі далеко. Цілком можливо, що тут відіграла роль космічна відстань. На Землі енергетичні потужності дедалі зменшувались. Це також мало значення… А може, номіж нами й Землею опинився якийсь із рукавів пилової хмари. Словом, причин може бути багато. Але ж наслідок єдиний: ось уже триста років ми нічого не знаємо про Землю.

— Тату! — залебеділа Гелена так ніжно, як це вона робила завжди, коли хотіла випросити в батька щось рідкісне. — Я хочу побачити цей репортаж.

Мірек засміявся:

— Даремно вдаєшся до жіночих хитрощів. Подавитися репортаж не становить жодних труднощів. Але ж не сьогодні. Поки що з нас досить президентського саду.

— Коли ж? — лащилася до батька Гелена.

— Ну, там побачимо. Спочатку я мушу зустрітися з Іваном Кривошеєвим. Треба домовитися, коли він зможе… Кривошеєв реконструював цей репортаж на принципах панорамної голографії.

— Як це? — допитувалась Гелена.

— Сама побачиш. А тепер, даруйте, мені треба відпочити.

Мірек за звичкою уклонився й вийшов з їдальні, залишивши молодих віч-на-віч з десятками карколомних питань, котрі обступали їх звідусіль.

ЗАГИБЕЛЬ НЬЮ-ЙОРКА

В академічній колонії були дві зали, обладнані екранами Кривошеєва: загальна — нею користувалися академіки, і окрема — у президентському палаці. Такі екрани не лише дозволяли спостерігати події — вони, сказати б, перетворювали глядача на учасника подій.

Макаров і Кривошеєв сиділи у президентській залі, яку можна використовувати і для огляду неба, і для огляду будь-якого куточка їхньої колонії. Прихованих телевізійних камер усюди так багато, що Президент, не виходячи зі свого палацу, міг бути присутнім і на термоядерній електростанції, і на поверхні астероїда — всюди, куди вела його власна думка. Не треба шукати якісь важільці, перемикачі, кнопки — досить лише подумати, як екран подавав саме ті об’єкти.

Ці казкові можливості базувалися на старому спостереженні: коли людина думає, її мозок виробляє імпульси, котрі передаються м’язам. Деякі люди вміли сприймати ці імпульси, що дозволяло їм приголомшувати не втаємничених умінням читати людські думки. Проте вони мусили тримати медіума за руку вище кисті — потрібен фізичний контакт. Прилад, сконструйований Кривошеєвим, був схований у наручному годиннику й еластичному браслеті, на якому він тримався. Контакт був чіткий, імпульси передавалися комп’ютерові, який і виконував волю глядача.

Але не цим вражав екран Кривошеєва. Його, власне, ніби й не існувало. У круглій залі, схожій на приміщення цирку, височіли вибілені стіни. Густий газовий прошарок ховався за прозорою пластмасою, що невидимо стояла ближче до глядачевого ока. Це, власне, й був екран. Під дією відповідних променів частинки газу виробляли ті барви, які були необхідні саме в цю мить для об’ємного зображення. Отже, стереоефект був не обманом зору, котрий ніколи не є повним, бо екран мав власну глибину, як, скажімо, її має театральна сцена. Далечінь, що веде поза виднокіл, завжди видає нашому окові розмиті силуети — справжньої об’ємності вимагають лише близькі об’єкти. Кругова панорама довершувала майже цілковитий ефект присутності. Стільці крутилися також за бажанням глядачів кожної миті ти був там, куди тебе кликали події.

Але зараз екран був мертвий. Друзі сиділи за столом, на якому стояло дві пляшки з вином і ваза з фруктами. Нечасто, мабуть, раз на місяць вони дозволяли собі отак розважитись, пригадуючи далеке земне дитинство. Вони росли в одному селі, по сусідству, неподалік Бійська — там, де зливаються Бія і Катунь, створюючи могутню сибірську ріку Об.

Людська пам’ять володіє дивними властивостями: час звужується, коли людині доводиться переживати багато нового, незнайомого. Його стискає емоційна наснаженість інформації. І навпаки: відсутність нових вражень, життєва одноманітність кожний окремий день роблять немилосердно довгим; та коли дні складаються в роки й десятиліття, вони ніби сплющуються, лягаючи до твоєї пам’яті. І тоді як завгодно далеке, але емоційно багате, яскраве робиться дивовижно близьким.

Отож п’ятсот років мало що важили в їхніх спогадах про дитинство.

— А пригадуєш, як ми поцупили коней у старого китайця? — засміявся Іван Кривошеєв. — Через тиждень ми їх повернули. Зате у справжній тайзі побували… Пригадуєш?