Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко". Страница 9

У Мірека поповзли мурашки поза спиною. Йому стало холодно. Передовсім Лятошинського обурювало те, що людина, вельми далека від уявлень про Бога, з такою холодною жорстокістю промовляла від його імені. А може, Макаров дозволив собі отакі пасажі саме тому, що вважав Богом себе? І все ж зараз не це було головним у переживаннях професора, а те, що випливало з розумувань Макарова.

Лі Чунь від хвилювання був схожий на розжарену пічку-буржуйку, як вона запам’яталася з періоду земних катастроф. І тільки вродлива масажистка зі смоляним волоссям дуже мило посміхалася. Макаров відчув, що лише від неї має беззастережну підтримку — підійшов до дівчини (будемо так її називати), грубуватим жестом підняв її підборіддя й поплескав по щоці.

— Знаєш, Сільвіє? Вони нас з тобою ненавидять. Але нам байдуже. Правда, Сільвіє? Вони не розуміють, що ми — творці: ліпимо, творимо. Щоб витворити образ людський і Божий, треба небагато: всього лишень відкинути геть зайву глину. Ось ми її й відкидаємо. А вони нас за це ненавидять. Нікчемні чистоплюї! Мабуть, змалку боялися кошеняті хвоста припалити. Поцілуй мене, Сільвіє.

Тоненька (стан можна схопити двома чоловічими п’ястуками), вона зіскочила з крісла й повисла у нього на шиї.

— Ти — мій Бог, Степанку. Я для тебе на все готова.

— Ну, сядь, сядь, — поплескавши по сідниці, відніс її до крісла Макаров,

Лятошинський пригадав: останній раз це сталося тридцять років тому. У складі комісії був також він, Мірек. Йому доводилось визначати генетичну вартісність індивідуума. Генетика — його фах, отож цього обов’язку не можне було спекатись. Що відбувалося далі з людьми, яких Лятошинський вважав генетично безвартісними, він нічого не знав, та й не прагнув знати.

А чи справді не знав? Чи, може, тільки вдавав, що не знає? Генетично безвартісних тоді набралося 315 осіб. Вони не здогадувалися, що на них чекає. Великим ліфтом Сільвія підіймала їх (по 15 осіб) кудись догори. У її супроводі люди поводилися цілком спокійно: що може загрожувати громаді, котру супроводжує такий янгол? Та більше їх ніхто ніколи не бачив.

Лише одного разу до самої сфери, що захищає президентський сад від космічної холоднечі, наблизилося викинуте у космос людське тіло. Воно застигло в позі боротьби зі смертю: голова задерта догори, права рука піднята, пальці розчепірені, ліва рука відкинута назад, ноги напівзігнуті й розведені так, наче людина бігла по дорозі, вимощеній зірками…

Наступного ранку Мірек прийшов до президентського саду, як убивця приходить на місце злочину. Але тіла вже не було: мабуть, Герд наказав відкинути його геть — для цієї справи використовувались потужні струмені газу.

Років десять опісля ввижався Мірекові цей небіжчик. Лятошинський поклявся ніколи більше не брати участі в комісії, що вибраковувала генетично нездорову частину генофонду. Але ж були й у нього вагання: як інакше можна вирішувати цю надзвичайно болісну проблему? Справді: як, як? Альтернативного рішення він не знаходив — і тоді моральне самокатування набувало приблизно таких форм: ти лишень безсоромний ханжа, пане Міреку. Ханжа і шмаркатий хлюпик. Твоя логіка не відрізняється від логіки м’ясоїдів, котрі засуджують різників за їхню жорстокість. Але що ж можна вдіяти, коли природа така немилосердна? Хіба це люди вигадали смерть? Там, на Землі, якось можна розмістити генетично неповноцінних, а тут куди їх дівати? Адже ж від них народяться нові неповноцінні — і тоді Академія взагалі втратить будь-який сенс…

Ні, вони не мали права висадити на далекій планеті генетично недосконалий матеріал. У цьому Степан Макаров був бездоганно чесний. Та й не можна збільшувати населення колонії понад міру. З цим також належало погодитись. І все ж… І все ж Макаров — бездушний деспот. А проте Мірек йому цього ніколи не скаже. Так само, як і Лі Чунь, якому, бач, жити набридло. Ніби тільки йому…

— Ну, давайте, кажіть, що там у вас? — невдоволено буркнув Макаров. — Я ще сьогодні не брав масажу.

Лі Чунь якомога стисліше пояснив, що дослідження Галактичної Монади додали чимало роботи, з якою йому одному не впоратися. Він дуже вдячний панові Мірекові, що той підшукав йому здібного юнака.

— Цей молодець на якому поверсі у вас поселився? — глумливо кинув Президент Лятошинському, даючи зрозуміти, що йому все відомо.

— Я протестую проти витівок Герда, — підвівся з крісла Мірек. — Всі академіки на нього скаржаться. Він скоро й нам повісить на вуха пластмасові сережки.

— Але ж цей молодий нахаба перейшов канал! Вам це відомо?

— Так, відомо. — Мірек зробив добре виважену паузу, підшукуючи слова. — Його повів туди інстинкт дослідника. Нам потрібні саме такі люди. Такі, що в будь-який момент готові померти за істину. Якщо людина не володіє цими якостями, з неї справжнього науковця не вийде.

— Він скоїв злочин, — не вгавав Макаров, який попри всі свої вади, таки був справжнім ученим, отже розумів, що Лятошинський має рацію.

Тим часом пан Мірек вдався до дипломатії:

— Цей юнак успішно витримав екзамен, який Ваша мудрість призначила для добору майбутніх академіків.

Президент вдоволено посміхнувся:

— Що я чую? Ви ж нещодавно нарікали на мою систему освіти. Вважали її убогою й непослідовною. Хе!.. А що скаже Сільвія?

— Будь великодушним, — поклала Сільвія свої крихітні пальчики на його волосату руку. — Чим же можна вимірювати твої досягнення, як не появою талановитих екземплярів із надр генофонду?

Мірек внутрішньо посміхнувся: не проминуло й двох століть, як це вродливе мавпеня засвоїло особливості мови свого володаря. Цікаво, що вона тут побачила для себе? Безкорисливою Сільвію уявити важко.

— Що ж, дозволяю розпити з цього приводу пляшку шампанського, — лукаво примружившись, мовив Президент і повернув голову до дівчини: — А тобі, дитино, раджу не вельми цікавитись астрономією.

Як видно, Макаров добре знав Сільвію — він здогадався, що вона вже бачила юнака, про якого йшлося, і не залишилась до нього байдужою. Так воно, власне, й було: Сільвія за допомогою таємних відеокамер стежила за донькою віце-президента, бо вважала її потенціальною суперницею. Прокопа вона запримітила одразу ж, тільки-но той з’явився на фермі.

— Боже мій! — похопилася Сільвія, заворушивши ямочками на щоках так, ніби їй кинули в рот цукерку. — Навіщо ти це кажеш? На світі немає мужчини, який…

Макаров напівжартівливо увірвав її щебетання:

— Годі, годі. Роби своє… — Потім звернувся до академіків: — У вас до мене більше нічого немає?.. Ну й чудово! — Він дав зрозуміти, що розмова закінчена. — Сільвіє! Роби своє, крихітко.

Не встигли Мірек і Лі Чунь наблизитись до виходу, як Макаров, відкинувши геть халат, опинився в одязі Адама. Сільвія взялась масажувати його сильне, пружне, без жирових надмірностей тіло.

Коли академіки вийшли на садову алею, Мірек не стримався і виголосив небезпечну фразу:

— Він поводиться з нами так, ніби ми — тільки меблі, не люди.

Лі Чунь зиркнув на нього промовисто. Загнуздавши непокірного язика, Лятошинський попрощався з астрономом. Вони умовились, що Мірек приведе дітей увечері. Ге-лена й раніше мала дозвіл на відвідини президентського саду. Лятошинський не приводив її сюди лише через те, що все ще не вирішив, як спрямувати дочку від обмежених, деформованих уявлень про світ до розуміння Всесвіту в тому вигляді, у якому він справді існує. Тепер пан Мірек приведе молодят під справжнє небо разом. Самозрозуміло, що Прокіп, ставши помічником Лі Чуня, матиме право відвідувати сад коли завгодно. А це не так уже й мало!

Повернувшись додому, Мірек застав дочку й Прокопа у їдальні. Широко порозчинявши вікна, Гелена стояла біля мольберта з пензлем в руці. На полотні підсихали фарби незавершеного пейзажу. На стінах також висіло чимало її картин: корови на пасовиську, соняшники під ранковим сонцем, пшеничне поле на тлі блакитного неба. На столі лежав чималий альбом з малюнками деяких тварин і птахів, які водилися під кам’яним небом: зайця, козулі, горобця та її улюбленого соловейка. Мало, дуже мало. Але без них цей обмежений світ був би схожий на тіло без душі.