ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 27

І доктор Гальванеску ще раз заперечливо повів головою.

— Ні, любий професоре, я не допоможу вам…

Професор Трембовський, здавалося, зрозумів думки свого пацієнта. Він присунув ближче свого стільця і стукнув доктора Гальванеску по коліну.

— Послухайте, колего, — сказав він так, немовби готувався побалакати з ним на якісь свої, суто фахові, теми, — справа, розумієте, ось у чому…

Але тут його перебила Сахно. Вона скривила губи в іронічну посмішку і з лихим викликом кинула Гальванеску:

— Ви, пане Гальванеску, — вона особливо наголосила слово “пане”, - подумали б краще про те, що ви вже колишній пан Гальванеску і що повороту до цього “колишнього” для вас уже нема. Ні маєтку, ні господарства, ні ваших ідей “неокапіталізму”, ні ваших муштрованих механічних робітників — нічого нема. Ви самі, ви один. Ви опинилися в новому житті. Треба якось собі в ньому раду дати. Може, ви волієте мати деякий час на роздумування. То ми вам можемо дати тільки кілька хвилин. Після цього…

— Не треба, не треба так! — спинив її професор. — г Дозвольте мені. Одну хвилинку!

Сахно знизала плечима і відійшла до вікна. Там вона сперлася чолом на холодне скло і глянула на вулицю. Інститут містився в колишній тихій частині міста, на колишній околиці. Ще коли виїздила Сахно за кордон, два роки тому, вона пригадує, ця вулиця була тільки одностороння. По той бік був пустир, толока. Там пасли свої кози пригородні міщани. Тепер пустиря не було. Він був порізаний ровами, поритий котлованами. Довгі низькі бараки обступили цей колишній пустир по обрію і розбіглися радіусними вулицями до горизонтів. Раз, два, три, чотири радіуси. Щонайменше по десять бараків у кожному. Сюди ближче, в пункті, де перехрещуються радіуси, — червоні, ще не викінчені, мури величезних цегляних споруд. По півкілометра вздовж по радіусах. Це майбутні заводські корпуси. На кінець цього року тут буде завод. Він вироблятиме машини. Двадцять тисяч робітників робитимуть на цьому заводі. Головний інститут експериментальної хірургії, от цей самий, ставить вздовж по вулиці на своїй території нові корпуси. Там буде поліклініка і клініка. Він обслуговуватиме цих двадцять тисяч робітників своєю медичною службою. А от там, далі, колом, між заводськими корпусами і тимчасовими бараками будівників, червоніють менші цегляні корпуси. Ціле місто менших, три-чотириповерхових будинків. То житловий комбінат. Там житимуть робітники. Дружини робітників — ті, які не будуть самі працювати на виробництві, раз на тиждень приходитимуть сюди до конференц-залу слухати доповіді професорів інституту. Крім того, вони візьмуть над інститутом шефство і дбатимуть за нормальну організацію його робіт. А інститут візьме шефство над культурно-санітарною роботою на заводі. Він дбатиме за нормальну організацію на заводі і в житловому комбінаті санітарії, гігієни, медичного обслуговування.

Професор знову стукнув по коліну пацієнта і привітно посміхнувся:

— Так от, послухайте, колего. Одну хвилинку уваги. Уявіть собі, що цього “колишнього”, про яке оце, мабуть, згадує агроном Сахно, зовсім і не було. Уявіть собі, ви ніколи не були ніяким поміщиком, фабрикантом, капіталістом, господарем, — чорт батька знає ще там чим! Ви були хірургом. Уявіть собі, ви були тільки хірургом і нічого більше. Вам, колего, це не важко уявити, бо ж ви й справді чудовий, блискучий, надзвичайний хірург! Чорт вас забирай, але ваш експеримент геніальний.

Професор говорив цілком щиро. Він був захоплений з наукової ідеї, з хірургічних досягнень, з ефекту надзвичайної операції доктора Гальванеску. І він висловлював свій захват з юнацькою експансивністю. Доктор Гальванеску, подоланий цією безпосередністю, мимоволі посміхнувся назустріч юній професоровій посмішці. Певно ж, він був хірург, і щире захоплення видатного співбрата не могло не зворушити його. Він посміхнувся теж весело і привітно.

Зустріч цих посмішок відразу ж розрядила напружену атмосферу. Всі полегшено зітхнули. Коломієць з дитячою вразливістю заусміхався й собі. Професор підхопив посмішку Гальванеску і поніс її на своїх устах, як гасло, як лозунг, як знак товариської довірливості. Він ухопив обидва пацієнтові коліна й міцно, по-дружньому їх потрусив.

— А що треба хірургові, дорогий колего? Справжньому хірургові, який закоханий в своє мистецтво, який прагне його розвитку і розквіту? йому треба мало, дорогий колего! Адже так? йому треба тільки мати умови для роботи й бачити її перспективи. Все. Більше нічого. Ах, дорогий колего, якби ви знали, які умови й які надзвичайні перспективи маємо ми, радянські хірурги! У вас там, на Заході, в капіталістичних країнах, ви не маєте таких умов і перспектив!

Сердешний професор надто захопився і, треба признатися, передав куті меду. Він надто повірив собі самому, що переконав доктора Гальванеску, що він є тільки хірург, і нічого більше. Але ж доктор Гальванеску не тільки не був “тільки хірург”, а й взагалі не був хірургом-фахівцем і, мабуть, зовсім мало цікавився умовами, розвитком і перспективами хірургії у себе на Заході. І, звісно, з цього погляду він не то що не хотів, а просто й не міг зрозуміти, про які умови, перспективи для радянського хірурга говорить професор Трембовський. Це й ствердилося. Доктор Гальванеску спинив професора рухом руки.

— О, ви не знаєте, колего! В моєму маєтку я маю прекрасну хірургічну кімнату, прекрасні інструменти, прекрасні матеріали. Я можу собі робити які мені завгодно експерименти…

— Колего! — пристрасно перебив його професор. — Хіба наука може жити тільки сама собою? Наука викохується потребами життя! Саме життя повинно ставити науці завдання. І тільки ті завдання цікаво розв’язувати, які мають широкі перспективи в життьовій практиці. Ваш, скажімо, експеримент з перетворенням живої людини на мертву ляльку, перетворенням живого організму на механізм — блискучий анатомічно, але непотрібний робітникові, бо самого робітника ви вбиваєте!..

— О! Вони прекрасно працювали! Робітникові не треба від організму нічого живого, крім тих функцій, що виконують його роботу. Все інше тільки заважає йому, відвертає його увагу, виводить його з-під влади господаря, дає йому самостійність…

Професор Трембовський і доктор Гальванеску говорили різними мовами. Це починало дратувати Сахно. Вона надто добре знала Гальванеску, щоб повірити, що професорові пощастить таким способом його переконати. Вона знову знизала плечима і ще тісніше притислася гарячим чолом до холодного скла вікна.

Там, за вікном, навпроти, на колишньому пустирі, кипіла робота. Кілька тисяч робітників мурашіли на будівництві. Як жваво йшла робота! Сновигали вантажники, трактори волокли платформи, підіймав і опускав свій хобот екскаватор, транспортери несли свої нескінченні розвої.

Шість днів як ходить Сахно щодня сюди і дивиться крізь вікно інституту на це будівництво. Шість днів — це величезний строк. Шість днів тому ще не було’ ні такого темпу, ні такого ладу в роботі. Вони наростають і кріпнуть. Ніщо не спинить їх. Бо це робітники будують свій завод для себе… І мимоволі в пам’яті Сахно спливли інші образи. Роботи в маєтку доктора Гальванеску. Робітники рили буджацькому поміщикові канал. То були спотворені механізовані робітники… Холодом війнуло Сахно по спині, і вона відійшла од вікна.

Але професор тим часом не здавався. Він нритис долоні рук до грудей, як це робить дитина, коли хоче довести свою непричетність до виявленого бешкетництва:

— Ах, колего! Ви не хочете забути того, що я просив вас забути, колего! Ви — хірург, і тільки! Вас цікавить тільки хірургія. На її поступ ви поклали все своє життя. Отже, ви повинні допомогти нам відживити і цих двох ваших… пацієнтів.

Доктор Гальванеску вже не сміявся. Колючими очима він кинув на професора, а потім і на всіх присутніх:

— Я не можу допомогти вам, панове. Це неможливо. Ці люди мертві, панове…

Це були ті слова, що їх найбільше боявся почути прот. фесор Трембовський. Мертві. Неможливо. Все. Далі говорити нічого. Він одразу підозрівав це, але він не насмілювався собі в цьому признатися. Він не хотів розчаровувати інших. Але ж він одразу поставив такий прогноз.