ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 28

“Мертві”. “Неможливо”.

Ці слова впали між присутніх, немов важкі удари сокири. І цими двома ударами відрубано все, всі надії. Мертві. Неможливо. Кінець.

В кімнаті запала цілковита тиша. Всі закам’яніли. Доктор Івановський покинув мацати пацієнтові пульс, Коломієць страшно зблід. Сахно теж зблідла і так і застигла на півповороті од вікна.

Професор також змовк. Умовляти далі було ні до чого. Мертві. Неможливо. Професор так і не встиг висловити Гальванеску все те, що він хотів би йому сказати. А хотів він ще сказати про те, чим різниться самий сенс наукової роботи там, на Заході, і сенс наукової роботи тут, у соціалістичній країні. Він, старий учений, ще дореволюційного виховання і дореволюційної формації, людина поглядів цілком лояльних, але не надто активних політично, — він хотів сказати докторові Гальванеску про те, що, на його переконання, наукова робота тут має сенс встановлення життя, творення” його нових форм, а там — заперечення, руйнації, там це життя тільки стоїть на місці чи йде назад. Він хотів ще сказати про те, що буржуазний учений змушений ховатися від усіх із своїми науковими роботами, щоб паморочити потім буржуазний світ сенсаційними відкриттями. Як буржуазний спортсмен із своїм тренажем перед змаганням за нові рекорди. Інакше їхні відкриття, їхні рекорди пройдуть марно, непомічені. І він хотів порівняти це з роботою радянського вченого, який у самому процесі роботи зв’язується з іншими вченими, цілими науковими закладами, інформує про свою роботу найширші громадські кола, втягує і їх в роботу, спирається на них. Професор Трембовський хотів ще розповісти докторові Гальванеску про величезні масштаби роботи радянських вчених, зокрема, хоч би й хірургії. Величезні масштаби — і на глибочінь, і на широчінь самого процесу. Лабораторії, клініки, інститути, кафедри — десятками й сотнями — це глибочінь процесу. Але яка широчінь! Практична хірургія вже давно вийшла за межі лікарні та лікарського кабінетного прийому. Вона вже пішла до кожного заводу, до кожного села. Вона вже ввійшла своїми пунктами меддопомоги в кожний цех, на саме виробництво, на поле в час польових робіт колгоспу. Вона забезпечила цю допомогу кожній трудящій людині. Хай би доктор Гальванеску уявив собі, що буде, що може бути далі, коли зараз уже досягнено такого. А наукова медицина? Та наукова медицина, що в буржуазних країнах захована по приватних кабінетах і приватних клініках окремих віртуозів-лікарів, які науку медицини обертають на шаманство й чародійство. Ця наукова медицина у нас, у Радянській країні, не тільки широко й безплатно обслуговує найширші маси трудящих, а й у своїх наукових шуканнях спирається на конкретні потреби цих широких трудящих мас, на їхню ж творчу ініціативу. Дружини робітників он чекають внизу, в конференц-залі, зібравшись на свою чергову щотижневу конференцію. Він, професор Трембовський, щомісяця робить свої доповіді про нові досягнення експиментальної хірургії робітникам заводів, на їхніх цехових зборах. Робітничі колективи беруть шефство над науковими закладами і сприяють роботі вчених. Учені і наукові кафедри мають своїх кореспондентів по найглухіших закутках далеких окраїн. Гуртки робітничої молоді дебатують на своїх зборах з приводу проблем сучасної медицини…

Професор Трембовський, старий безпартійний лікар, хотів ще сказати докторові Гальванеску про те, як радянська медицина розгорнула спеціальну наукову роботу для боротьби з Професійними захворюваннями, над гігієною та фізіологією праці, над справою утворення таких умов праці, щоб людську працездатність збільшити і здовжити. А також над тим, як змінити старому робітникові професію на легшу, коли на схилі життя його організм стомлюється. Чи чували про це лікарі буржуазних країн, де робітника, ледве він починає втрачати свою юнацьку працездатність, безжалісно викидають на вулицю?

Він хотів повідомити колегу Гальванеску, як у результаті всіх вищезгаданих заходів у Радянській країні з року в рік зменшується смертність, спадають захворювання на соціальні хвороби, зникають епідемії. І як в результаті цього радянська медицина ще більше міцніє, шириться і розвивається.

Багато чого хотів сказати ще радянський лікар, учений старого виховання — професор Трембовський. В справах політики перший-ліпший комсомолець професорові Трембовському дав би очок з сто вперед. Але ж — чорт його забирай! — усім цим професор Трембовський хотів переконати й загітувати от цього відживленого ним чоловіка, якого він так по-приятельському зве “колегою”. Так — чорт забирай! — він забув тільки, що доктор Гальванеску, власне, зовсім і не лікар і що перспективи розвитку медицини йому, панові Гальванеску, потрібні так само, як професорові Трембовському оті опудала мертвих механізованих людей. Мертвих! Звичайно, для чого ж тоді все це говорити, для чого переконувати та агітувати, раз вони мертві і до життя їх повернути неможливо? Неможливо! Професор Трембовський прекрасно — чорт забирай! — розуміє, яка різниця між можливим та неможливим. І раз колега, каже, що це неможливо, тоді що ж…

І професор змовк. Він не сказав докторові Гальванеску нічого з того, що він уже був наготувався сказати.

Всі мовчали. Говорити було ні до чого.

Проте доктор Івановський через якийсь час все ж таки заговорив. Спокійний і витриманий завжди, він схвильовано пройшовся по кімнаті, морщачи чоло і напружено міркуючи про щось. Потім він враз спинився перед пацієнтом. Доктор Гальванеску спокійно зустрів його пронизливий погляд.

- І все ж таки, — сказав доктор Івановський, — і все ж таки, пане Гальванеску, ви брешете. Тобто я хотів сказати, що ви не праві. Ваші… пацієнти живі.

В цю мить двері палати широко розчинилися і на порозі з’явилася товаришка Петрова. Вона щойно на райкомівському автомобілі прилетіла до інституту. Розчинивши двері, вона якраз почула останні слова доктора Івановського “ваші пацієнти живі”…

— Ура! — заляскала вона в долоні. — Живі? Вже? А де ж вони?

З цим запитанням Петрова кинулася до доктора Івановського, потім до Думбадзе. Але зразу юна їх покинула і метнулася до доктора Гальванеску. Вона вхопила його за обидві руки.

— Від імені комсомолу, докторе… дякую… Ніколи не думала, що ви будете такий молодець… Сахно стільки наговорила про вас… Але ви хоч і буржуй…

— Він по-українському не розуміє, - похмуро спинив її Думбадзе.

— На щастя, — криво всміхнулася Сахно. — Принаймні для Петрової буде менше конфузу.

Доктор Івановський в цей час кинувся до крісла хворого. Він поспішав визволити його з дужих рук товаришки Петрової. Вона захопилася й трусила руку Гальванеску так, що доктор Івановський сполошився за життя свого пацієнта. Петрова була зовсім збентежена. Вона засоромилася й почервоніла.

— А… а що сталося?.. Я не розумію…

Коломієць коротко пояснив їй, що таке сталося. Петрова зблідла так само, як щойно й він сам.

— Так… неможливо чи… бреше?

— Неможливо! — сердито кинув професор.

— Бреше! — відгукнувся враз і доктор Івановський.

Петрова, вкрай спантеличена, поглянула на обох, а потім на Гальванеску.

— Хто бреше? — спитала вона.

Це було немов гасло. На це гасло всі заговорили враз. Професор — літній, із сивим чубом чолов’яга — підскочив до Петрової і схопив її за вилоги тужурки, немов молодий студент, що хоче зараз, тут же, не сходячи з місця і не відпускаючи від себе свого співрозмовника, довести йому свою правоту. Він доводив Петровій, що доктор Гальванеску має рацію. Ніяка клітина в живому організмі не може жити приспана довше як два тижні. Це доведено. На це є досвід з кролями, собаками, котами.

Доктор Івановський — такий завжди спокійний та витриманий — враз утратив усю свою спокійність та витриманість. Він схопив Петрову з другого боку і мало не криком пропонував їй не вірити докторові Гальванеску й не слухати професора Трембовського, бо перший з них бреше, а другий помиляється.

— Як ви смієте, докторе! — визвірився на нього професор, залишаючи Петрову. — Ви ще хлопча!