Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 5

Дунай загарчав і рвонувся вперед. Павло перехопив собаку і затиснув йому рота. Та було вже пізно.

Потвора стрімголов кинулася до них. Її тонкі, рухливі сяжки прослизнули в одчинені двері кабіни, витягли Павла і підняли у повітря.

Юнак не борсався. Він розумів, що в цю страшну хвилину опір може коштувати йому життя.

Просто перед ним виникла прозора велика півкуля, дно якої складалося з величезної кількості блискучих шестигранників. В центрі півкулі виднілась трубка, від якої вглиб потвори тяглися панцеровані дроти.

Це скидалося на кошмар. Павло кліпнув очима, придивився.

Потвора була металевою! Оцей сяжок, що схопив його за поперек, — та він же з дюралю!

Юнак не встиг роздивитися все докладніше. Потвора підняла його вище і обережно опустила в люк, який відкрився на мить в її широкій блискучій «спині».

В полоні у машини

Павло упав на щось гранчасте, скрикнув обурено, спробував підвестись, але відчув, що не може зробити й руху: груди, живіт і шию обхопили міцні обручі.

Було зовсім темно. Неголосно гуркотіли якісь машини. Чулося рипіння, наче наїждженою дорогою морозного дня котилася важка бочка. Щось легенько і хаотично клацало, ніби тисячі хижаків оточили людину і гострять свої зуби, щоб накинутися на неї.

Павло аж зіщулився і навмання дриґнув ногою. В ту ж мить щось схопило її, м'яко спинило, стягнуло валянок, шкарпетки. Доторк був лоскотливий, металевий.

— Я протестую! — вигукнув Павло. — Я — радянський підданий!

Ніхто не відповів, тільки стало чутнішим клацання та спалахнув у темряві невеличкий екран з химерною, вихилястою червоною лінією.

— Я протестую! — повторив Павло.

— …Я — радянський підданий! — підхопив хтось дуже знайомим голосом.

— Досить жартів! — скипів юнак. — Що це за знущання?! Звільніть мені руки, зрештою!

Він крутнувся, бажаючи вирватися з обіймів, але вони стиснули його тіло так, що юнакові аж потьмарилося в очах.

— Ой! — зойкнув Павло.

Обійми послабшали, сяжки почали здирати з юнака одяг.

Переконавшись, що опір чинити марно, Павло Сєдих перестав пручатись, зате дав волю язикові. Він ганьбив тих, що його полонили; вказував, посилаючись на історію цивілізації, що роздягання бранців суперечить найелементарнішим основам гуманності, погрожував напасникам усіма можливими карами.

Невидимий співбесідник спочатку мовчав, ніби зважуючи слушність обвинувачень, а потім спокійнісінько повторив, розбиваючи слова на склади:

— Я про-тес-ту-ю… Я ра-дян-ський під-да-ний…

«Постривай, постривай! — похмуро думав Павло. — Ти ще заспіваєш іншої!»

Імла поступово розвіювалась. Якесь незвичайне світло сповнювало споруду. Блакитнуватим сяйвом світилося все довкола, предмети проступали легенькими хмаринками з мерехтливих мікроскопічних зірочок. Мабуть, стіни цього приміщення були вкриті радіоактивною фарбою, здатною світитися тисячі років, не потребуючи зовнішньої енергії.

Павло лежав один-однісінький в кутку приміщення на своєрідному гамаку з пружних металевих сяжків. Юнак помітив ще такі самі сяжки, тільки згорнені в клубок, а за ними — якісь прилади на стінах.

— Я пр-о-т-е-с-т-у-ю!..

Голос трохи змінився. Тепер він звучав сухо, металічно. І, дивна річ, відповідно до звуків червона рухлива лінія на екрані перед очима Павла розпадалася на невеликі відтинки, які хутенько перебігали у верхній куток і завмирали там. Проти кожного такого зигзагуватого червоного значка відразу ж виникав синій — майже однаковий за складністю, але геометрично чіткіший.

Метал і пластмаса навколо. Витанцьовує на екрані червона лінія. Тьмяно світяться предмети. Легенько вібрують сяжки, які тримають Павла; вони здаються живими, бо теплі на дотик і реагують на його рухи. І в цій примарній напівтемряві хтось невидимий кремсає слова, роздирає їх на складові частини з холодною методичністю машини:

— Я… о… е… у… ю… пр… т… с…

Юнакові стало моторошно. Хоч він був не з боязких, таємничість оточення, невизначеність власного становища викликали в ньому інстинктивний страх.

Екранчик раптом погас, і тепер уже незнайомий співучий голос промовив:

— Пурт!.. Пурт!

— Не розумію! — сердито обізвався Павло.

— Пурт! — повторив голос. Він щось стверджував, пояснював, наче аж закликав промовити це звукосполучення.

— Ну, пурт. А далі що?

Одразу ж спалахнув екранчик. Яскраве рожеве світло вдарило Павлові в очі, і водночас м'яко пролунав голос:

— Айт… Айт…

— Під три чорти! — вилаявся юнак і одвернувся від екранчика.

Голос підхопив його слова:

— Айт — під три чорти… Айт — під три чорти…

Червоні змійки на зеленкуватому екрані перебігали, групувалися у вертикальні ряди і ставали поруч синіх, немов переклад з однієї мови на іншу.

Павло куточком ока стежив за екраном. Він починав розуміти, що від нього вимагають, але вирішив не зважати на це. Та тільки тут бойкоту не визнавали: один з сяжків обхопив йому голову і владно повернув до екранчика. Той одразу ж погас.

— Пурт!

— Темрява! — роздратовано відповів Павло. — Та що я вам — дитина?!

Його апеляція лишилася без відповіді.

— Айт-пурт… Айт-пурт… — звучав голос, і екранчик то спалахував яскраво, то гас.

Павло мовчав, але недовго: сяжки почали стискувати його все дужче й дужче… І коли вже не стало змоги терпіти, юнак крикнув:

— Досить!.. Боляче!

— Досить, боляче… Досить, боляче… — підхопив голос. — Плайте! Плайте!

Сяжки на мить ослабли, а потім стиснули Павла з новою силою.

— Плайте!

— Та боляче ж! — зойкнув юнак, але обійми не слабшали, і він додав поквапно: — Плайте! Плайте!

Це вплинуло.

— Плайте — боляче! — задоволено сказав голос, і бранець дістав змогу вільно дихнути.

Відтепер юнак вже не опирався. А «іспити» тривали: на екрані спалахували різнобарвні промені, треба було назвати кожен колір і вислухати відповідник незнайомою мовою. В кабіні лунали звуки різної висоти й гучності; ставало то холодно, то жарко. На всяку зміну оточення Павло мусив відповісти негайно, бо затримка спричинялася до кари.

То був дуже ефективний метод навчання: не минуло й години, як Павло чудово засвоїв з сотню незнайомих слів. Але це далося йому взнаки. Він був знесилений, пригнічений, страждав од голоду й спраги.

— Досить! — не витримав він зрештою. — Я хочу пити! Пити!

— Пити! — погодився голос.

— Води! — Павло поворушив спраглими губами і проковтнув слину. — Води!

Кілька секунд тривала пауза. Невідомий або ж не розумів, або не хотів розуміти. Проте клацання посилилось, а сяжки заворушились. Один з них почав обмацувати Павлові руку і раптом присмоктався до ліктьової вени.

«Кінець!» — з жахом подумав юнак.

Рука не боліла. Вона тільки затерпла, заніміла, але відчувалося — або, може, Павлові тільки здавалось, — що з вени тугою цівкою тече кров просто в порожнисте щупальце.

Знову промайнув недоречний спогад про фантастичних марсіан Герберта Уеллса, які харчувалися людською кров'ю.

— Плайте! — крикнув він у відчаї. — Боляче!

Дивна річ — сяжок негайно звільнив руку, метнувся в куток.

— Айт! — скомандував Павло.

Спалахнув екранчик. При яскравому рожевому світлі Павло побачив, що на згині ліктя видніється темна цятка — саме таку лишає по собі п'явка, — але крові немає. Рука поступово ставала чутливою, вниз од плеча повільно котилась тепла хвиля.

— Нічого не розумію! — промимрив Павло. — З якою метою потрібно було висмоктувати з мене кров?

А незрозуміле — і до того ж неприємне — тривало далі. Щупальця досліджували кожен квадратний сантиметр Павлового тіла, залазили у ніс, у вуха, одне пролізло в рот, а звідти аж у шлунок. Не допомагали ні одчайдушне борсання, ні магічне слово «плайте» — потвора робила свою справу.

Так тривало кілька хвилин. І за цей час юнак мало не збожеволів — не од болю, а від нестерпності становища піддослідної тварини, з якою роблять що хочуть.