Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 3

Напівоглушений вибуховою хвилею юнак не міг зрозуміти в першу мить, що сталося. Та ось його погляд знову впав на світну смугу в небі.

Вона швидко тьмяніла, набираючи криваво-червоного кольору, оповивалася кошлатими попелястими хмарами. А над тайгою, на південний схід від селища, повільно зводився химерно розгалужений стовп рожевого диму.

— Метеорит!!!

Лаючись і одпльовуючись, з замету виліз пілот. Але Павло навіть не запитав, чи не трапилося чого з товаришем, бо вже мчав до хати, щоб повідомити весь світ про незвичайну подію.

Тільки де ж радіостанція?..

Вона лежала на підлозі купою понівечених деталей. Вибухова хвиля змела апарат зі столу і, шпурнувши на протилежну стіну, розтрощила вщент.

Не було часу шкодувати за втратою. Сяк-так заспокоївши господарів, Павло помчав на пошту, щоб надіслати телеграму Академії наук. Але й тут його спіткала невдача: ні телефон, ні телеграф не працювали. Лінію пошкодило вибухом.

Згодом виявилося, що зазнав шкоди головний гвинт вертольота. Добре, хоч були запасні лопаті, а то довелося б довго сидіти у Верхній Чащобі.

З допомогою місцевого механіка ремонт закінчили о другій ночі. Ой, як хотілося зараз Павлові вирушити курсом на південний схід, туди, де над тайгою, немов дороговказ, палала кривава смуга. Адже в першу-ліпшу мить може налетіти завірюха і вкрити все товстим шаром снігу, може спалахнути пожежа в тайзі — і сліди падіння метеорита зникнуть, як це траплялося вже не раз.

— Федоре Івановичу… Чи не вирушити б мені на розвідку? — Павло кивнув головою в бік заграви. — Туди не більше як тридцять-сорок кілометрів… Візьму рушницю, пса…

Як сподівався Павло, Тертишний заперечив:

— Не верзи дурниць! Вилетимо на світанку і… Ну, може, й зазирнемо до твого метеорита.

Тихо було навколо. Мертво. Та ось здалеку долетів неголосний звук, схожий на тріск зламаної стальної пружини. За якусь мить звук повторився виразніше. А потім тріскотнява перебігла хвилею.

І юнак уявив: це розлітається на друзки метеорит. Розпечений до білого, він упав на сніг або в озеро, охолонув зовні, а внутрішній жар вирував у ньому, аж доки порвав пута.

— Чули, Федоре Івановичу? — Павло приставив до вуха долоню. — Метеорит руйнується. Може, там зараз відбувається таке, чого ніколи ніхто не бачив і не побачить!

Льотчик не квапився з відповіддю. Йому теж дуже хотілося вирушити в подорож до невідомого, але почуття відповідальності змушувало ще раз зважити всі обставини.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Летімо.

Гість з Космосу

Наблизившись до місця падіння метеорита, вертоліт потрапив у густий туман.

В каламутній імлі потужні бортові прожектори вертольота світили, мов каганці. Руху не відчувалося. Вертоліт немов завис в оцих драглях. Тільки екран панорамного локатора свідчив, що він швидко летить уперед. Безперервно змінюючись, повзла на опуклій поверхні скла своєрідна карта місцевості: радіохвилі вільно пронизували туман, обмацували землю і поверталися назад, щоб розповісти про все, з чим вони зіткнулись.

Крім звичайного радіолокатора, на вертольоті були ще й ультразвуковий та магнітний локатори, а також спеціальні аналізатори складу повітря та індикатори радіоактивності. Їх покази свідчили, що рішення полетіти до місця падіння метеорита — цілком правильне. Прилади фіксували на плівку дуже дивні, незрозумілі явища, які навряд чи тривали б довго.

Вертоліт за півгодини перетнув три широкі смуги гарячого повітря з високим ступенем радіоактивності. При цьому на екрані автоматичного спектрографа з'явилась яскрава, не знана досі зелена лінія.

— Погляньте на оцю лінію, Федоре Івановичу! — захоплено вигукнув Павло. — Напевно, метеорит приніс з собою десятки, а може, й сотні кілограмів невідомого радіоактивного елемента!

Незабаром довелося визнати, що висновок Павла був передчасний: чим ближче підходили вони до місця падіння метеорита, тим меншу потужність радіоактивного випромінювання показували прилади. Здавалося, космічне тіло викинуло весь запас радіоактивної речовини в повітря, щоб нічого не віддати Землі.

— Не розумію… — морщив лоба Павло. — Не розумію… Може, невідомий радіоактивний елемент дуже нестійкий і швидко розкладається? Але тоді зруйнувався б, розсипався б на порох увесь метеорит?..

Тим часом магнітометр уперто показує попереду по курсу дуже велику масу магнітної речовини. Лише над Уралом, поблизу Магнітогорська, спостерігалася така напруженість магнітного поля. Але ж у районі Северська магнітної аномалії нема.

Що б там не було, стрілка магнітометра невпинно повзла донизу і, нарешті, на сто двадцять третьому кілометрі від Верхньої Чащоби стала вертикально.

— Зупиніться, — попросив Павло. — Здається, тут.

Він до болю в очах стежив за мінливою картиною на екрані радіолокатора. Вдень, та ще ясної години, знайти місце падіння метеорита було б дуже легко. А от знайди його вночі, в тумані, та ще й там, де землю вкриває стільки озерець, що весь екран ніби побризкано крейдою.

Павло шукав пляму у формі більш-менш правильного диска. Та ось в очі йому впав один з контурів — щось схоже на велику розплатану рибину. Силует мав чітко окреслену, геометрично правильну форму.

— Ракета?.. — здивовано вигукнув Павло. — Невже ракета?!

Аж тепер він вимовив уголос те, про що мимоволі думав протягом останніх двох тижнів, починаючи з того часу, коли вчені всього світу розгубилися перед таємницею незвичайного метеорита.

Дивну поведінку космічного тіла можна було б з'ясувати дуже просто, коли припустити, що воно — не метеорит, не шматок мертвої матерії, а міжпланетний корабель, керований розумними створіннями. Для спуску на Землю космонавти мусили зменшити швидкість ракети в кілька разів — от вони й використали силу тертя об повітря під час прольотів через земну атмосферу. А що цього виявилося замало, їм довелось гальмувати свій корабель ще й атомними вибухами.

Ця гіпотеза була парадоксально простою, вірогідною і, мабуть, спала на думку не тільки недосвідченому аспірантові, а й не одному з маститих учених. Проте ніхто не наважився висловити її, бо ряд обставин заперечували таку можливість.

В нашій Сонячній системі умови для існування життя є на Землі, Венері та Марсі. На Венері, як беззаперечно визначили вчені, ще немає розумних істот. А марсіани — якщо вони таки є — обрали б для подорожі інший час, коли Марс і Земля знаходяться по відношенню одна до одної найближче. Припустити ж, що космічні гості прилетіли з якоїсь іншої сонячної системи, надто сміливо. Адже навіть од найближчої зорі світло йде до Землі кілька років. І ще одне: космічний корабель мусив би приземлитися з заходу на схід по екватору, в напрямку обертання Землі. Так було б безпечніше, та й пального витрачалося б менше. Приземлення по меридіану вимагало від космонавтів нічим не виправданої додаткової витрати енергії на гальмування.

Отакі міркування миттю перебігли у Павла в голові. Здоровий глузд твердив: ні про яких космонавтів не може бути й мови. А на екрані радіолокатора зовсім чітко вирисовувався силует величезної ракети.

— Ви бачите, Федоре Івановичу? — гаряче зашепотів Павло. — Спускайтеся швидше!

Юнакові чомусь здавалося, що ракета може в першу-ліпшу мить знову зринути в космічний простір і зникнути назавжди.

Льотчик хвилювався не менше за Павла, але тримав себе в руках.

— Сідати не можна, Павлику. Туман.

— Ну, то я піду на розвідку.

Вертоліт знизився і повис у повітрі. Павло відкрив нижній люк, скинув прив'язаний до скоби капроновий трап, спустився ним на кілька метрів і спинився, прислухаючись.

Скеровані донизу потужні бортові прожектори вертольота вирізали з давкого мерехтливого мороку два рельєфні білі конуси. Важкий туман проковтнув машину, приглушив шум її моторів. Земля здавалася безмежно далекою. Вона дихала згарищем і мовчала.

«А може, вони вже приготували зброю і ось-ось спалахне вбивчий промінь?»