Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 55

Тессі Торн… Припущення перетворювалось майже на певність, а уява малювала страшну картину: в світі невагомості повільно пливе скафандр, пластмасова труна, в якій замкнена ще жива людина. Кому, як не Айтові, колишньому каторжникові, зрозуміти жах цього безнадійного становища? Кисню на дві-три години… Бреше Кейз-Ол: навіть тисяча ракет не зможуть відшукати порошинку, яка блукає в безмежному Всесвіті. Радіолокатор не допоможе — пластмасовий скафандр не відбиває радіоімпульсів. Якби весь час працювала радіостанція в шоломі — її можна було б запеленгувати. Але чи догадається дівчина ввімкнути передавач?.. Мабуть, ні, бо інакше її вже давно б знайшли… Постривай, а чи не просить вона часом допомоги в «Сина»?

Похапливим рухом Айт висмикнув з-за комірця навушник, приклав його до кісточки за вухом, натиснув на кнопку.

Одразу ж виникло знайоме характерне шипіння передавача, а на його фоні — ледве чутний глухий стукіт. Айт наморщив лоба: що за дивні звуки?

І раптом вигукнув в нестримній радості:

— Жива!.. Це стукіт серця.

Мабуть, Тессі прилаштувала радіостанцію під грудьми. Може, дівчина забула вимкнути передавач, а може, він увімкнувся сам, від випадкового натиску на кнопку. В усякому разі, ця випадковість чи необережність врятує життя Тессі Торн. Врятує? Але як? Тільки цей крихітний тридцятикаскадний агрегат дозволяє чути передавач, який пливе зараз міжпланетним простором над Монією. Всі інші станції, хай навіть дуже потужні, але не настроєні спеціально, сприйматимуть слабенькі сигнали як електронний шум.

Віддати радіостанцію Торну? Може, коли б він стояв поруч, Айт зробив би це не вагаючись. Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Пригнічений нерозв'язною дилемою, Айт навіть забув про розмову Торна з Кейз-Олом. Але поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимоволі фіксувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Ви очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи…

— Де міститься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, як комуністи, що це — воєнна база Кейз-Ола?

Торн не відповідав.

— Знов Уранія!.. — прошепотів Айт, стискаючи кулаки.

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же смішок Кейз-Ола:

— Якщо не заперечуєте, містер Торн, то, перш ніж дати остаточну згоду, ви, разом з кількома десятками екскурсантів, оглянете Уранію… Та що з вами?

— В академіка Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає всі ваші пропозиції, містер Кейз-Ол!.. Я — Кольрідж, помічник академіка Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз — на все добре. Перша ракета стартує через десять хвилин.

У динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що!.. — з холодною люттю, з огидою думав Айт. — Навіть коли йшлося про життя дочки тих, хто створив атомну бомбу і таким чином дав Кейз-Олу нечувану могутність, він скористався з нагоди і зробив свій бізнес. Ціна життя людини. Яка ж йому ціна? За одне життя буде заплачено життям мільйонів…»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… — стукає серце Тессі Торн.

— Тессі! Тессі!.. — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «Син». Обізвись хоч на мить! Зараз вилітають ракети тебе шукати…

Мовчить, не озивається дівчина. Тільки над вухом в Айта стукотить її серце: «тук-тук… тук-тук… тук-тук…»

«Крихітка» виходить на полідром

І знову нам доводиться вибачитись перед вами, читачу: переказуючи історію далекої Пірейї, ми зовсім забули про рідну Землю.

Як уже згадувалось, відправивши з Північного полюса нашої планети крихітну ракету-поштаря, космічний всюдихід, дотримуючись точно сімдесят третього меридіана західної довготи, вирушив на південь, до Америки. Покоротшавши майже на третину, споруда рухалась тепер значно швидше.

Кілька спроб дослідити незнану машину знов скінчилися сумно: літаки та вертольоти спалахували або розсипались у повітрі, не досягаючи мети. Всюдихід нікого не підпускав до себе. Кінець кінцем, довелося визнати право космонавтів на незалежність, право на недоторканність, підкріплене таким хорошим аргументом, як невідома зброя, проти якої захисту не було.

При виході з Арктики космічний всюдихід у районі Баффінового моря скинув ще кілька контейнерів, які, судячи з високого ступеня радіоактивності, були спорожнілими камерами для ядерного пального, знявся в повітря і з помірною швидкістю полетів низько над землею в південному напрямку.

На той час вже було закінчено фізико-хімічний аналіз оболонки космічної ракети. Результат досліджень приголомшував: виявилося, що метал, з якого вона зроблена, не що інше, як сталь. Але ця космічна сталь була така легка, що вільно плавала у воді, а твердістю не поступалась перед алмазом. Лишалось визнати, що, хоч ця сталь і звичайна за своїм хімічним складом, її атомну структуру перебудовано якимось новим, невідомим для вчених Землі способом. Проте навіть легкістю металу не можна було пояснити, як тримається у повітрі незграбний, здавалося, важенний всюдихід, як він рухається, не маючи ні гвинтів, ні реактивних сопел.

Пливла собі над Землею чудернацька споруда з величезними, схожими на бабчині очима, з притиснутими до тулуба численними химерними кінцівками. Пливла, немов легенька пір'їнка, не видаючи жодного звуку, інколи знижувалась, плазувала вулицями, зазирала в будинки, підхоплювала якусь із машин і знову злітала в надхмар'я. А звідти тоді сипався дощ деталей: потвора розбирала захоплений апарат до найдрібнішого гвинтика і все викидала геть. Мабуть, так космонавти вивчали земну техніку.

Через передмістя Нью-Йорка, острів Гаїті, Карібське море, Колумбію — такий був шлях оцієї споруди, яка по праву заслужила назву всюдихода. Людей вона не чіпала.

Просуваючись весь час на південь, всюдихід пролетів над Америкою і двадцять другого січня о десятій годині ранку за нью-йоркським часом приземлився точно на Південному полюсі.

І знов у напрямку сузір'я Орла полетіла крихітна ракета-поштар, супроводжувана радіовипромінюванням всюдихода. Двадцять п'ятого січня пополудні машина знялась у повітря і рушила на північ, до Азії. Це означало, що гості з іншої зоряної системи вирішили зробити подорож навколо світу через обидва полюси.

Треба віддати належне вченим Землі: вже не один з них виступив з припущенням, що саморухома потвора — просто дуже складний кібернетичний апарат, в якому немає жодної істоти. Більшість науковців поділяли цю думку, але широкі маси все ще сподівались побачити мешканців іншої планети, а льотчик Тертишний вперто запевняв, що навколо світу подорожує разом з космічними гостями і Павло Сєдих.

Так, Тертишний не помилявся. Павло Сєдих подорожував у всюдиході вже понад двадцять днів. Але він навіть не підозрював, що відвідав обидва полюси Землі і тепер перебував за сімнадцять тисяч кілометрів від того місця, де його було захоплено в полон.

Юнак спав. Мабуть, сон глядача після певної кількості сеансів біофільму був запрограмований ще конструкторами електронного мозку споруди. І справді: ніяка нервова система не спроможна витримати безперервне перевантаження.

Прокинувшись, юнак відразу ж натиснув на кнопку біоскопа: його турбувала доля Тессі.

В ту ж мить заяснів екран, і на нього почала наповзати металева потвора, майже така самісінька, як та, що витягла Павла з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська.

Юнак інстинктивно відсахнувся, але в наступну секунду вже заспокоївся. Він знав: оця машина, яка носить довжелезне прозове найменування — електронно-обчислювальна кібернетична злагода з самопрограмуванням на життєздатність, не заподіє йому шкоди.

Потвора сунула все вперед і вперед… Ось вона загрозливо підняла величезні клешні… І тоді пролунав незнайомий голос: