Загибель Уранії - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович. Страница 57

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Дейв дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальна злагода мусила в будь-яких умовах насамперед боротися за своє існування, Проте інколи логічність поведінки машини порушувалась. Так сталося і цього разу. Обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані по галявинці, «Крихітка» полізла просто на Дейва та Рума, на людей, яких вона зобов'язана була завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав інженер Дейв і, підійшовши до споруди, поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись з ніші за клешнями вихопились тонкі сяжки, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість того, щоб завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, погрозливо простягаючи клешні, посунула вперед. Скидалось, ніби й справді в оцій конструкції, де немає ні краплинки живого, прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!..

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено поморщився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування призвело до того, що вона дедалі частіше починає виявляти ознаки свавілля…

— Ну, що ж, ти дав їй завдання боротися за існування яким завгодно чином, то й скаржитись не випадає… — промовив Рум. — Єдине, що тобі лишається, — це навчити її відрізняти справжню небезпеку від уявної.

— Ти, може, захочеш, щоб вона жертвувала собою заради загальної справи? — засміявся Дейв. — Цього, мабуть, не буде ніколи… — він глянув на годинника. — Стривай, я покажу тобі дуже цікаву річ… «Крихітко» — увага! Хай протягом години трапиться що завгодно; хай ти почуєш який завгодно сигнал — не рухайся з місця! Не рухайся з місця! Не рухайся з місця, аж доки я не промовлю: «Вперед!»

На барабанах пам'яті зафіксувались електромагнітні сигнали, на які перетворились звуки голосу Дейва, проаналізувались, порівнялися з відповідниками і лягли сигналом запису нової команди.

— Пильнуй!.. — Дейв ухопив брата за руку. — Зараз ти побачиш боротьбу між «страхом» і «почуттям обов'язку» машини…

Збігло ще кілька десятків секунд. Здалеку долинуло неголосне завивання сирени.

«Крихітка» вмить підхопилась, напружилась, готова рвонутись і помчати вперед на повну потужність свого ядерного реактора. Але електронна пам'ять загальмувала рухи споруди. Клешні злагоди підігнулись, вона кволо, ніби неохоче опустилась. А сирена все завивала й завивала. «Крихітка» почала підводитись вдруге — повільно, як тварина, що побоюється удару.

— Лежати! — голосно вигукнув Дейв.

«Крихітка» завмерла, проте вже не опустилась. Гуркіт двигунів у її металевому череві наростав, голоснішав, і раптом злагода, незважаючи навіть на команду «Стоп!», рвонула з місця і помчала навпростець у протилежний кінець полідрому.

— Цікаво, га? — блискаючи очима, засміявся Дейв. — «Страх» переміг… Насправді після сирени ввімкнулось спеціальне реле, яке подає тільки одну команду: «Найкоротшим шляхом — до сховища!» Для кожної з електронно-обчислювальних саморухомих злагод нашого інституту сирена асоціюється з найбільшою небезпекою…

— А що ж це за сирена? — поцікавився Рум.

— Незабаром над нашою територією пролітатиме Зоря Кейз-Ола. Сам розумієш, зовсім небажано, щоб фотографії саморухомих злагод потрапили до генерального штабу Монії.

Рум промовчав і тільки пізніше, коли над багряними хмарами невисоко над обрієм з'явилася Зоря Кейз-Ола, запитав:

— Читав повідомлення про Нараду наймудріших?

— Хіба це несподіванка? Рано чи пізно Кейз-Ол спробував би нас роздушити, навіть коли б сам загинув при цьому. Але як тобі подобається його неприступна Уранія?

— Падлюка! Витягнемо його й звідти!

Запала пауза. Брати проводжали похмурими поглядами осяйне кільце, яке неквапно котилося по східній половині неба просто на південь.

— Не було?.. — тихо запитав Рум.

— Ні… — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли один одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні… — кивнув Рум головою в напрямку руху Зорі Кейз-Ола.

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотографію? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я б зіграла таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Зоря Надії зводиться над світом

Коли Рум повернувся з Інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете другим пілотом на гравітоліт Зоря Надії.

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть!.. — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре… Як ви сказали? Гравітоліт?

Той лукаво посміхнувся:

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже?! — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягнувся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що Зоря Надії не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітоліт, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали Зоря Надії!.. — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на Зорі Надії вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготованих навігаторів не вистачило, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітоліт стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є хоч крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потиснув йому руку. — Пильнуйте, Рум!.. Читали повідомлення про Нараду наймудріших? Зоря Надії стане Кейз-Олу кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти вас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітоліт. Його автомати захисту працюють надійно, але й від вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Підлітаючи до озера, Рум припав до віконця ракетоплана і, коли машина, шугнувши вниз, нарешті прорвала хмарну запону над озером Миру, побачив на його поверхні яскраво освітлений прожекторами диск.