Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 40

Воронова викликали до керівництва, а я лишився за диспетчера. Хвилин за десять я вже ні про що не пам’ятав, бо телефон як збожеволів — дзвонив майже безупинно. Вмикався селектор, забігали хлопці. Недаремно кажуть, що кращі ліки від усяких неприємностей — робота. Особливо така! Коли нарешті прийшов шеф, я був невимовно радий. І побіг розмовляти з дівчиною Коршенка. Тут мене чекала ще одна несподіванка. Дівчина виявилася не Мариною, а зовсім навпаки Ларисою. Переді мною сидів типовий зразок масової молодіжної моди: штучно кучеряве волосся, рожеві коротенькі штанці, майка, прозора в самих несподіваних місцях. Разом з великим, на три або чотири розміри більшим, ніж треба, піджаком та довгим яскравим шарфом це було досить цікаве, але стереотипне видовище

Поводилася вона спочатку теж типово: удаване обурення з приводу затримання, необхідності відповідати на запитання і спілкування з таким типом, як я. Але, коли Лариса зрозуміла, що ніхто з нею не жартує і не збирається жартувати і що її Юрочка потрапив у дуже некрасиву та серйозну історію, вона почала нервово схлипувати. Як тільки я вимовив слово “наркотики”, з дівчини Лариси посипалася така інформація, що в мене аж подих перехопило. Розмова була тривала, і дізнався я багато чого, але скажу про головне. Знайомі вони вже більше року, і все було гаразд; щодня веселі компанії, танці. На моє запитання, а чи не заважали ці танці сусідам, Лариса просто не звернула уваги, мовляв, кого це цікавить. Але останнім часом Юра її дуже непокоїть. Став якийсь сумний, злий, криється від неї. Спочатку вона вирішила, що він знайшов іншу, почала за ним стежити і з’ясувала: іншої немає, а є наркотики. Звідки — точно не знає. А от сьогодні побачила, що новий приятель Юрія передав тому пакуночок. Вона спіймала Юрія на гарячому і з виховною метою влаштувала гучний скандал, який ледь не перетворився у бійку, бо спересердя вона брязнула всі ампули об підлогу. Юрій, за її словами, людина м’яка, її любить, тому вона впевнена — він більше ніколи до наркотиків не доторкнеться. Лариса, так би мовити, бере його на поруки. Як ви розумієте, мені було цього замало.

— Ларисо, — кажу, — для того, щоб з’ясувати міру провини Юрія, нам необхідно знати, де він був і що робив 15 та 17-го числа.

Лариса трохи напружила пам’ять і відповіла:

— 17-го Юра цілий день був зайнятий, а 15-го ми з ним зустрічалися. Були в ресторані.

Мене аж тіпнуло.

— Розкажіть усе спочатку. З самісінького ранку.

— З самісінького — не вийде. Я тільки біля дванадцятої прокинулась. Потім поїхала до чекового магазину.

— Навіщо? — питаю.

Лариса здивовано підняла на мене очі.

— Подивитися. А, може, купити трохи чеків, як пощастить. Чого ще?

— Пощастило?

— Певно так. Але я через нього з Юрком посварилася.

А далі вона розповіла таке: якийсь чоловік попрохав її поміряти шубу, бо вона дуже схожа на його сестру. Лариса погодилась, а потім — послуга за послугу — попрохала продати чеки. Той пообіцяв, тільки при умові, що вона піде з ним повечеряти у ресторан. Там і домовляться.

— І часто ви ходите з незнайомими чоловіками до ресторану? — не витримав я.

Лариса обурилася.

— Ви що ж думаєте, я з кожним, хто запрошує, ходжу?

Я, між іншим, так і думав.

— Але ж ви були у ресторані?

— Була! Бо мене Юра попросив. Інакше б не пішла. Дуже треба! Чого я там не бачила.

— А звідки він дізнався, що вас запросили?

— Я сказала. А то він останнім часом забагато про себе думає. Та він так почав кричати, що я вже й не рада була. Навіть трубку кинув. А надвечір сам подзвонив і сказав, що згоден.

— Як ви думаєте, Ларисо, чому він раптом згодився?

— Так для мене ж старався! — здивувалася з моєї дурості вона. — Юра був впевнений, що той тип… Андрій, мене обов’язково обдурить. А по-друге, сказав, що хоче подивитися, хто до мене клеїться. А мені що? Дивись, думаю, якщо треба. Буду я звертати увагу на чоловічі вибрики…

Далі події розгорталися таким чином: о сьомій Лариса зустрілася з Андрієм біля ресторану “Дружба”. Той був дуже радий, бо йому здавалося, що дівчина не прийде. Розповідав, як йому сумно, нема з ким порозмовляти в чужому місті. Вони трохи посиділи, потанцювали. Через деякий час з’явився Коршенко. Андрій, зрозуміло, спохмурнів, але поводився як джентльмен — запросив до столика. Лариса ще кілька разів потанцювала з Андрієм і пішла.

— Одна? — спитав я. — Чому?

— Коли ми танцювали з Юрком, він сказав, щоб я йшла і чекала на нього в таксі. А про чеки він домовиться без мене.

— Що то за таксі було?

— Юркового приятеля. Я його майже не знаю.

— Ларисо, — питаю, — пригадайте, чи не бачили ви цього приятеля в залі?

— Здається, коли ми з Андрієм танцювали, він підходив до нашого столика. А потім я його не бачила.

Ну? Як вам подобається ця історія? Я залишив дівчину писати, а сам помчав до шефа. Все стало на місця: Коршенка і Різаного на Войтенка вивела Лариса. Щоправда, використали вони її втемну. Поки я доповідав шефові, мене весь час непокоїло питання: невже й зараз він відмовиться дати наказ на затримання Різаного?

Цього разу шеф не виправдав моїх побоювань.

— Будемо затримувати, — невдоволено сказав Воронов. — Хоча зв’язок з заводом так і не встановлено.

Коли невдовзі Різаного доставили до Управління, ми були вже добре підготовлені до зустрічі.

Воронов уважно вислухав сповідь Різаного про те, яка він тепер чесна і порядна людина, що вже давно не має нічого спільного з нашою сферою діяльності.

— Гаразд, — погодився шеф. — А тепер пригадай останню справу, за яку сидів.

Різаний обурився й розповів, що давно і повністю усвідомив провину і не розуміє, нащо ятрити його рану.

— Слухай, Максимов, не треба скривджену невинність удавати. Коршенка заарештовано. Потерпілий Рахматулаєв вас упізнав. Продовжувати? — поцікавився шеф. — Хочеш — влаштуємо очну ставку?

По паузі Різаний прекраснодушно махнув рукою.

— Не треба оглядин, не заміж виходити. До трьох років. Давайте папір. Напишу про щиросердне каяття. Як-не-як зарахується.

— Не забудь зазначити, в кого наркотики для Коршенка брав, — додав я.

— Ні в кого я нічого не брав, — вишкірився Різаний. — Лишилося трохи з тієї справи. Пролежали стільки часу, доки Юрку не віддав. Мені без надобності. Пожалів хлопця, а не треба було! Отак жалій, а на тебе ще й наговорять!

І почався тривалий допит. Різаний від усього відмовлявся. Тільки припертий фактами, він визнав, що заходив до залу ресторана. Потім розповів зворушливу історію про те, як Коршенко вплутав його в неприємності. За його словами виходило, що Коршенко з подругою хотіли нагріти якогось типа і умовили Різаного відвезти їх після цього додому за п’ятдесят карбованців. До залу заходив — бо хотів поквапити. Старого узбека на Коршенка справді вивів сам. Одержав за це двісті карбованців. Більш нічого не знає, свята душа.

— Звідки в тебе, Різаний, психотроп? — запитав Воронов.

— Який такий психотроп? Нічого не знаю! — вів своє Різаний.

— Такий, як ви підсипали Войтенку і Рахматулаєву. Це — наркотик, отрута.

— Нічого я не сипав! Якщо колись по дурості влаштувався через наркотики кляті, то тепер, коли в якоїсь сявки вони з’являться, — мене кліщити? Ось що я скажу, громадянине начальнику: двадцять ампул лишилося з останньої справи. Я їх Коршенку віддав. П’ятдесят карбованців за ресторан, двісті — за узбека отримав. Все інше — не моє.

— Хто в тебе на заводі? — питає шеф.

Після цього запитання Різаний трохи зблід.

— До кого ти на вулицю Перемоги їздив?

Різаний зовсім засмутився і знов почав розказувати невигадані історії, натякаючи, що доказів у нас нема. Він би розважав нас і далі, та повернувся Віктор Григор’єв, і ми отримали докази.

— Досить, — урвав Різаного шеф. — Тепер слухай мене: під час обшуку на твоїй квартирі знайшли шприц з залишками препаратів. Як встановила експертиза, його склад збігається із складом речовини, яку ви використовували у обох злочинах. Звідки він у тебе?