Розшук - Дмитренко Юрій. Страница 39

— Так. Але по першому — майже нічого.

— Анатолію Григоровичу! Треба їхати до лікарні. Я впевнений — Войтенко їх впізнає.

Шеф заперечливо похитав головою:

— Нема чого. Лікарі не дозволяють: він у дуже тяжкому стані.

— Хай зроблять щось! Часу гаяти не можна!

— Ну, що ж — дзвони до лікарні. Може, пощастить, — згодився шеф.

Я заходився дзвонити. Хвилин двадцять накручував диск, та нарешті потрапив на потрібного лікаря і, не даючи йому отямитися, став умовляти дозволити показати фотографії Войтенку. На тому кінці запала тиша, а потім лікар невпевнено запитав:

— Невже вам не повідомили? Три години тому Войтенко помер.

— Вибачте, — вимовив я і поклав трубку. — Помер.

— От негідники! — ударив кулаком по столу шеф.

Тут прочинилися двері і на порозі з’явилися Коваленко з Інною.

Розповідав Коваленко, а Інночка мовчала, тільки їла шефа широко розплющеними очима.

Треба віддати належне — попрацювали вони добре. Взагалі у мене є така звичка: коли хто-небудь розповідає про доручену справу, я завжди прикидаю, що б зміг на його місці зробити я. Тут було безперечно ясно — краще ніхто не зробив би. Коваленко — справжній ас. Недарма Воронов залучив його до справи. Уявляєте: поетапно перевірити процес синтезу психотропних препаратів! Оце робота! “Але навіщо?” — подумав я. Так і запитав.

— Розумієте, — відповів Коваленко, — я спочатку і не думав такого робити. Але мене весь час непокоїла думка: якщо цей психотроп не кінцевий продукт… Між іншим, на цю думку мене наштовхнула Інна,— сказав Коваленко.

Яке благородство! А Інночка аж почервоніла і знітилася.

— Ми розмірковували так: речовина, виготовлена в промислових умовах, але ніде не зареєстрована. Такого ж не буває. Процес синтезу замкнений, зникнення повністю виключається, бо вихід розраховано заздалегідь.

— Щось повинно було трапитися, — втрутився шеф.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Інна.

Шеф посміхнувся:

— Бо спостерігаю за вами вже хвилин десять.

— Так, дещо цікаве ми розкопали, — вів далі Коваленко. — Було в них одне непорозуміннячко з психотропом. У вересні минулого року на заводі одержали дослідну партію. Процес закінчився пізно ввечері, склад уже був опечатаний, здавати нікуди. Тому головний інженер забрав двадцять запаяних пробірок і замкнув у сейфі. Наступного дня разом з завскладом та інженером-хіміком відчинив сейф і побачив, що штатив з пробірками впав і сім з двадцяти пробірок розбилося. Склали акт. Взагалі, цю історію давно вже забули. І той препарат завод не випускає.

— Але він ідентичний тому, що вживають злочинці? — спитав шеф.

— Так! — відповів Коваленко.

— Ну, ви молодці! Тепер майже все зрозуміло! — розквітнув шеф.

— Зрозуміло? Кому? — скрикнув я. — Як той клятий психотроп опинився у Різаного? Він же сидів у тюрмі!

Раптом ввімкнувся селектор.

— Анатолію Григоровичу! У квартирі Коршенка була справжнісінька бійка. Ми вже хотіли втрутитися, але щойно звідти вискочила дівчина. Що робити далі?

Шеф з хвилину розмірковував, а потім наказав:

— За квартирою стежте. Я зараз зв’яжуся з прокурором, думаю, він не відмовить в санкції на арешт. Тоді будемо затримувати. Тепер щодо дівчини: простежте, куди вона піде, а потім ввічливо запросіть приїхати до Управління. Все. — Шеф вимкнув селектор. І звернувся до Інни:

— А що у вас, Інно?

Цього нескладного запитання було досить, щоб вона знов зашарілася. Щось раніш я не помічав такої властивості — розквітати рожевим кольором від кожного запитання. Треба буде самому спробувати.

— Я розмовляла з Мариною Ткачук, — майже пошепки почала Інна. Вона вже рік виконує обов’язки завскладом, і відтоді вся документація у зразковому порядку. Вона дуже мені допомогла і взагалі — симпатична і абсолютно чесна дівчина. Тому вилучити щось зі складу повз неї — неможливо.

Ну, знаєте, це щось нове! Після однієї розмови — зробити такий категоричний висновок! Нічого не маю проти: іноді перше враження — найточніше. Але робити скороспілі висновки? Тут мене занесло.

— Це, — кажу, — з розряду емоцій. Нам потрібні факти.

— Що? — перепитала Інночка.

— Факти, — веду далі я. — В нашій картотеці є фотографії, перезняті з Дошок пошани. На перший погляд — абсолютно чесні люди.

Тут з Інночкою сталася метаморфоза. Куди поділася рожевість та тихий невпевнений голосок?

— Я три роки працювала в картотеці, — мов відрубала вона. — Ви хочете довести, що нікому не можна вірити? Але ж це не так!

Ось тобі й Інночка! Що я мав робити? Сперечатися? Між іншим, я й сам дотримуюся цієї точки зору. Вірно кажуть — не копай іншому ями… Я безпорадно глянув на шефа і той мене зрозумів.

— Що ви можете ще сказати про Марину Ткачук? — запитав він.

Пройшла майже хвилина, поки Інна зібралася з думками:

— Ми з нею розмовляли цілком відверто і щиро… Не офіційно. — Вона зиркнула на мене. — І ось що мене вразило: товариська, привітна дівчина, добре працює — а на роботі доводиться важко. Навіть звільнятися збиралася.

— Цікаво. А через що? — спитав шеф.

— Точно не знаю, — знов зашарілася Інна. — Хтось їй почав заважати. З кимось посварилась. Вона докладно не пояснила, у чому справа — не хотіла людину обмовляти. А я не наполягала…

— Коли це було?

— Десь рік тому.

Шеф підвівся і став крокувати по кабінету.

— Бачите, якщо вона й справді чесна і порядна людина…

— Я в цьому впевнена! — вигукнула Інна.

— Чудово. Тоді вона нікого просто не обмовлятиме. Але найнезначніша деталь може зараз відіграти величезну роль. Особливо стосунки між співробітниками, — суворо сказав шеф.

— Розумію, — стиха мовила Інна.

Тут мене як обпекло.

— Скажіть, будь ласка, а вона часом не білява висока дівчина?

— Так.

— Волосся штучно кучеряве?

— Не знаю. Марина була у шапочці. Але здається, хвилясте, — відповіла Інна.

Перед моїм внутрішнім зором з’явилася дівчина, з якою я бачив Коршенка, але докладно я її не роздивився.

— Анатолію Григоровичу! Треба довідатися, де ця Марина була після обіду, — кажу. — Коли ти її бачила?

— Десь о десятій.

Шеф пильно подивився на мене і звернувся до Інни:

— Що ж, Інно, дзвоніть на завод, домовляйте ся про зустріч.

— А може, я туди краще під’їду? — запитала Інна.

“Ага, шукай вітра в полі!” — промайнула в мене думка.

Шеф заперечно похитав головою, й Інна заходилася дзвонити. Коли вона поклала трубку, вигляд у неї був досить розгублений. Виявилося, що Марини на роботі нема. Вона відпросилася, бо погано себе почувала, і поїхала додому. Телефону в неї немає, а от адресу дали. Наша Марина живе у будинку, до якого сьогодні приїздив Різаний! Оце так збіг! Знову випадковість? А чи не забагато для однієї справи?

Ми з Інною вийшли з кабінету разом. Я навіть галантно прочинив двері. В коридорі Інна рвучко повернулася — і в мене вп’ялися величезні, обурені очі.

— Чого ви до мене весь час чіпляєтесь? Що я вам зробила?

Від несподіванки я оторопів.

— Ми що — перейшли на “ви”? — не знайшов нічого кращого у відповідь.

— А як я маю звертатися до людини, яка весь час намагається мене принизити? Хіба можна, хіба можна так? Ніхто крім вас не дає мені відчути, що я бездарність, що лізу не у свою справу… А ви… від вас я цього не чекала!

В очах у Інни стояли сльози, а я мов скам’янів — не звик до такого натиску. Але головне, — і я це відчував, — вона була права.

— Вам навіть нічого мені сказати!

— Інно, послухай! Я не думав, що ти… Ти образилася? — безпорадно запитав я і вилаявся про себе, бо зрозумів, що сказав щось не те.

— Образилася? — перепитала Інна. — Ну що ви! На все добре!

Інна рушила по коридору, а я лишився стовбичити під дверима кабінету. От тобі й поговорили! Я притулився до дверей і ледь не впав, коли вони відчинилися, і на порозі з’явився шеф. Він саркастично на мене подивився, і я зрозумів, що наша, так би мовити, бесіда не пройшла повз його увагу. Але що мені вже було втрачати?