Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 38

Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати.

Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб!

А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм — насамперед Марті — про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями.

Слушно казав старий чаклун — недовго їм топтати ряст залишилося.

Як у воду дивився.

На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду.

5

…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля.

Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, — четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло кроків із двадцять у поперечнику й тицяючи по дорозі в сушняк вогнем. Зустрілися пастухи біля того місця, де коло було розімкнене, де кільце палаючих багать хотіло й не могло зійтися, утворивши темне провалля воріт до рукотворного Пекла.

Солтис Кулах скинув крислатого капелюха зі срібним образком на тулії, розгонисто перехрестився й махнув рукою: починайте, мовляв! Богові й людям вогнем живим присвітили, ніч-матір шанували — треба й міру знати!

І двоє роздягнених до пояса чоловіків ступили біля воріт у вогненне кільце.

Приглушений гомін прошарудів по юрбі шафлярців та тих горян, котрі зійшлися на Божий Суд ледь не з усіх ближніх Татрів. А й справді: було про що перемовитися слівцем із сусідом, дивлячись на воєводу Райцежа й Мардулу-розбійника, перш ніж обидва сховаються у вогні та почнуть питати Бога своїми гострими чупагами. Зовсім юний, гнучкий, стрімкий, мов однорічна рись, Мардула, який ще не ввійшов у повну чоловічу силу, пританцьовував на місці та зиркав блискучими очима на односельців та на гайдуків Лентовського, немов ладен був розтерзати кожного, хто завадить йому покінчити з ненависним воєводою; і зрілий Михал, котрий непорушно завмер і тьмяно дивився перед собою, як дивиться іноді білоголовий орел із Криваньських вершин перед тим, як ринути в прірву, розпластавши могутні крила та розчепіривши страшні пазурі — справді, воєвода був схожий зараз на хижого птаха: сухий, обплетений джгутами м’язів торс, обм’яклі руки, що зависли з тією оманливою незграбністю, з якою крилатий цар гір звичайно пересувається по землі, коли волочить громаддя крил.

Першим у палаюче коло кинувся Мардула. Він звів над головою свою чупагу, пронизливо заверещав, підстрибнув ледь не вище од власного зросту, приземлився на схрещені ноги, знову підстрибнув прямо з місця і через мить був уже на середині кола — присідаючи, метався то в один бік, то в другий, дзенькав мідними кільцями на ратищі вівчарської сокирки. Шаленство розбійника було схоже на шаленство зимового урагану в горах, що безглуздо б’ється об стіни ущелин та розтріпує сиві гриви снігів на вершинах — але не чекай від нього пощади, коли трапився йому на дорозі, якщо тільки ти не гірський хребет чи гола скеля! Змете, натішиться, пошматує…

Воєвода Райцеж повагом витер зрошене потом чоло і, не оглядаючись, повільно рушив до Мардули. Чупагу Михал тримав так, немов не знав, що з нею робити, зціпивши сухі пальці посередині ратища; і в юрбі корінних гуралів осудливо захмикали, поплескуючи по плечах і спинах зажурених шафлярців — односельців чоловіка, такого незграбного у поводженні із знаком вівчарської гідності. Хіба що двоє-троє старезних дідів, котрі пам’ятали покійного Самуїла-бацу та його звички, перезирнулися між собою та прошамкали щось беззубими ротами.

Але ж хто їх слухав, тих стариганів!..

Михал усе ще не міг зрозуміти, на що сподівається дурненький Мардула. Таких Антоніо Вазарі, перший справжній Райцежів учитель, презирливо називав «жеребчиками» і любив жорстоко карати, змушуючи брати в руки бойову рапіру, після чого ставав навпроти з тупою сталевою лозиною, гартованою спеціально для таких випадків, і насадженою на дерев’яне руків’я без чашки. Якщо «жеребчик» бодай раз примусив Антоніо зрушити з місця, не кажучи вже про те, щоб подряпати, — учитель флорентієць брав на себе зобов’язання платити за це й ставив великий глек виноградної грапи. Наскільки пам’ятав Михал, такого не трапилося жодного разу; дружина Антоніо якось прохопилася, ніби колись грапа й справді «жеребчикові» дісталася, але це було давно, десь через рік після їхнього весілля з Антоніо Вазарі. В інших випадках, яких було чимало, учитель пив грапу сам, поки побитого до синців «жеребчика» вели попід руки його друзі.

Воєвода Райцеж міг убити юного розбійника будь-якої миті, навмання. Відразу, коли стане надто жарко чи коли набридне гратися; вимучити ранами або покінчити одним ударом — те, що в Михалових руках замість звичного палаша була чупага, не мало ніякого значення.

Він міг убити хлопчиська.

Він не хотів цього робити.

І не розумів: чи є в Мардули щось приховане за пазухою для сьогоднішнього двобою, чи це просто молоде вино, яке не вигронилося, піниться від молодецтва та глупоти?

Мардула-розбійник збирався помститися за смерть Самуїла-баци. Михалек Івонич не міг дозволити собі карати за це смертю. Якщо карати, то починати довелося б із себе; але Беата й дитина під її серцем змушували Михала жити.

Жити.

…Цим ударом можна було розколоти камінь. Легендарний Водопуст із гуральских переказів ніби так і робив, коли відчиняв джерела на Підгаллі. Але ж камінь під вістря Мардулиної чупаги не потрапив, і вся сила удару пропала марно. Розбійник скрикнув із розпачу й на зігнутих ногах, мов павук, побіг навколо проклятого воєводи-батьковбивці, намагаючися дістати обушком по гомілках, але Михалові руки були значно довші від рук Мардули, а те, що воєвода все ще тримав чупагу посередині ратища, чомусь не мало ніякого значення. В останню мить, коли обушок уже вкотре спробував пройтися по щиколотці Михала, який наче вріс у землю, й стояв як стовп конов’язі, зворотний бік ратища воєводиної чупаги сухо клацав по вузькому лезу біля самого чобота, і обушок безсило повискував і черкав навскоси по шкіряній халяві.

За поясами в обох бійців стирчали ножі — прямі й вузькі вівчарські ножі з дубовими руків’ями; і воєвода запізніло подумав, що рано чи пізно запальний розбійник спробує метнути ножем у ворога. Гуралі чудово метали й чупаги, але на таку дурість, після якої ризикуєш залишитися зовсім беззбройним, Михал не розраховував. Точніше, сподівався, що вона не спаде Мардулі на думку — беззбройного розбійника було б дуже просто оглушити й поволочити за комір із вогненного кільця, однак горяни могли б зарахувати це до випадкового везіння, а не до Божої волі, і зажадати продовження двобою.

Юний месник усе ще метався за невидимим колом, звично обкресленим для себе воєводою, і

Михал міг дозволити собі поволі продумувати можливі повороти бою, дозволивши своєму тілу діяти самостійно. Він лише краєчком свідомості наглядав за собою, бо якщо повністю відпустити поводи, можна отямитися від роздумів уже над трупом Мардули і запізніло проклинати себе за те, що надто добре вчився убивати.

Зневірившись зачепити воєводу здалеку, розбійник затанцював навколо, він вибивав ногами барабанний дріб, крутив чупагу вихором — і зненацька по-дитячому нерозумно кинувся до Михала впритул. Пальці лівої руки Райцежа миттєво, немов живучи власним життям, вчепилися в зап’ясток Мардули, скували його кайданами міцніше за каторжних, і розбійникова чупага зависла над простоволосим воєводою, не спроможна зрушити з місця. Навіть не зробивши спроби дістати ніж, розбійник вільною рукою обхопив Михала за шию, рвонув на себе…