Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон. Страница 40

Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.

— Киш, окаянні, - гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. — Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!

— Благослови тебе Господь, — Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. — Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?

— Ні-і, - байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. — Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…

— Полуденниця? — лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. — Хто ж це така, сину мій?

— А Христова дочка, — нітрохи не спантеличився дід. — Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?

— Дочка?! — на мить сторопів Гембицький. — Яка дочка?!

— Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!

— А… чим вони займаються, ті Полуденниці? — дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. — Мабуть, ворожінням та лиходійством?

Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, - таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.

— Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? — здивовано звів брови дід. — Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом — лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються — розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…

— Навіщо?

Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.

— Ох і пустун ти, отче, — нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, — ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…

Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.

Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.

— Онук? — запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. — Чи правнук?

— Правнук мій он де, — дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. — А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…

Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.

— Зоська сказала — переодягти малого треба, — кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. — Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…

— Отак у нас у Підгаллі, - гмикнув дід і знову запалив свою люльку. — Бачив, святий отче? Онук мій сина мого на руках носить! Дивовижні діла твої, Господи… А про Полуденниць — це ви здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…

І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.

Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами — Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого — дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.

Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш — навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.

Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.

Шафлярами без діла вештався Джош — він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку — Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.

Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.

Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки — як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як «хазяїн», потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше!

Справді така.

Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку?

Відповіді вона не знала.

Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними — і пильно глянула на Михалову дружину.

— Чоловік у мене гарний, — невлад заявила Тереза. — Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю — сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться…

Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики.

2

Надвечір прийомні діти Самуїла-баци почали сходитися до батькової могили. Коли кожен із них у свій час покидав Шафляри, батько вимагав од пташеняти заприсягтися: ніч на сороковини від заходу до сходу просидіти при місці його останнього спочину. Чимось це нагадувало старі гуральські казки: ходив старший син на батькову могилу, та не дійшов, ходив середній — заснув на цвинтарі, а молодший цілу ніч висидів, і дісталися йому до ранку меч-саморуб, кінь-крилач та обрус-самобранець. На таку спадщину Самуїлові приймаки не сподівалися, але дану батькові обіцянку мали намір виконати. А й справді: чому не посидіти в ніч, коли заходять сороковини, над батьківською могилкою, не поміркувати про покійного та про власне життя, як там воно склалося; може, воно й непогано — стати, помовчати та подумати.

Скажи, батьку Самуїле, як жити далі?

Це тобі не меч-саморуб…

Перед самим виходом, коли сонце розхлюпалося червоним вогнищем об вершину Криваня, Михал усе-таки набрався сміливості й зайшов провідати Мардулу. Спершу він не знав, куди подітися від ніяковості, коли Мардулина мати, ще й досі ставна та гарненька Янтося, кинулася воєводі в ноги й зі сльозами почала дякувати за сина свого непутящого, за життя його молоде. Ледь вгамувавши Янтосю, Михал наблизився до ліжка й став над розбійником.

Мардула, схоже, чи то спав, чи був непритомний. Він лежав зовсім голий, розкинувшись на спині, опіки помалу підсихали, але не дуже, змазані маслом; дихав розбійник рівно, і життя його, з усього видно, було в безпеці.