Щаспобут - Лем Станислав. Страница 4

— Може, це видовище монотонне, не таке мальовниче, як батальні сцени, але моїм завданням було ощасливити, а не обдарувати кого-небудь драматичним видовищем!

— Оскільки вони роблять те, що роблять, бо мусять, мій Трурлю, — озвався Кляпавцій, — то в них стільки Добра, як у трамваю, котрий не може тебе переїхати, коли ти стоїш на тротуарі, бо не зійде з рейок. Не той, Трурлю, відчуває щастя, роблячи Добро, хто мусить безупинно поглажувати інших по голові, захлинатись від утіхи й прибирати камені з дороги, а той, хто може плакати, розбити каменем голову, але з доброї волі й сердечної ласки так не чинить! Ці твої примушенці є лише знущанням над високими ідеалами, над якими тобі вдалося добре поглумитися!

— Та що ти кажеш! Вони ж усе-таки розумні істоти… — пробелькотів ошелешений Трурль.

— Так? — спитав Кляпавцій. — Зараз переконаємось!

А тоді, зайшовиши поміж Трурлевих доскональців, щосили зацідив у чоло першого ж, який трапився йому під руку, й спитав:

— Щасливий, добродію?

— Шалено! — відповів той, тримаючись за голову, на якій вискочила ґуля.

— А тепер? — спитав Кляпацій і так його стусонув, що той гепнув на землю. ‘Ще не встав, іще пісок випльовував, а вже кричав:

— Щасливий, милостивий пане! Так мені гарно!

— От і маєш, — лаконічно відказав Кляпавцій остовпілому Трурлеві й пішов геть.

Страшенно засмучений, Трурль по одному спровадив своїх доскональців до лабораторії і там розібрав їх до останнього шурупа, і жоден з них при цьому не опирався, навпаки, деякі як могли, допомагали йому, притримуючи ключі, обценьки, і навіть гупали молотком по черепу, коли його покришка виявлялася надто щільно припасованою й не хотіла відходити. Частини поскладав назад до шухляд на полиці комори, зірвав із кульмана плани, подер їх на шматочки, сів за стіл, що аж угинався під купою філософсько-етичних книг, і тихо зітхнув.

— Гарна історія! Ну й зганьбив мене цей розбійник, цей зірвишруб, мій так званий приятель!

Трурль вийняв з-під скла модель пермутатора, пристрою, який переводив кожне відчуття у прагнення взаємної турботи і загальної доброзичливості, поклав його на ковадло і сильними ударами розбив на друзки. І легше йому від того не стало. Подумав, позітхав і взявся до здійснення іншого задуму. Цього разу з-під його рук вийшло чимале суспільство — три тисячі добірного люду — яке відразу ж обрало собі владу таємним і прямим голосуванням, а тоді взялося до різних справ: одні споруджували будинки і зводили огорожі, інші відкривали закони Природи, ще інші займалися іграшками та різними дрібничками. Кожне з нових Трурлевих створінь мало в голові гомеостатик, а в тому гомеостатику приварені по боках заклепки, поміж ними й могла собі гуляти його вільна воля як їй заманеться; а під сподом знаходилася пружина Добра, котра тягнула на свій бік значно сильніше, ніж інша, менша, притримувана колодкою, пружина деструкції і руйнації. Крім того, кожен громадянин посідав високочутливий датчик сумління, вміщений між двома зубчастими скобами, які починали його гризти, коли він збочував зі шляху чесноти; при випробуванні в майстерні дослідного зразка, коли доходило до докорів сумління, вони виявлялися такими сильними, що нещасних підкидало дужче, ніж від гикавки й навіть від танцю святого Вітта; і тільки коли розкаяння, шляхетні вчинки і альтруїзм помалу підживлювали конденсатор, його поштовх розтискав зубці прикусу сумління і змащував датчик. Обдумано це було мистецьки, нема що казати! Трурль навіть задумався над тим, чи не поєднати додатнім зворотним зв’язком докори сумління з болем зубів, але потім відмовився від цього, боячись, що Кляпавцій знову почне торочити своєї про примусовість, яка виключає наявність вільної волі, зрештою це було б явною брехнею, оскільки нові істоти мали статистичні приставки, і тому ніхто, навіть сам Трурль, не міг наперед знати, як вони поводитимуться і як укладуть своє життя. Цілу ніч Трурля будили все нові радісні вигуки, і той гомін страшенно потішав його. «Ну, — казав він сам до себе, — тепер уже Кляпавцій ні до чого не причепиться. Вони щасливі, але не внаслідок якоїсь запрограмованості чи примусу, а тільки виходячи з принципів стохастичності, необхідності й імовірності. Наша взяла!» — з цією думкою він смачно заснув і спав аж до рання.

Не заставши Кляпавція вдома, він чекав його аж до обіду, а потім привів до себе, одразу на феліцитологічний полігон. Кляпавцій оглянув будинки, огорожі, вежі, написи, головне управління, його відділення, делегатів, громадян, порозмовляв з одним-другим, а в бічній вуличці спробував був стусонути котрогось із менших, але троє інших одразу ж узяли його за шаровари і, дружно приспівуючи собі, викинули з селища, і хоч вони пильнували, аби не зламати йому шиї, однаково Кляпавцій, вилазячи з придорожнього рову, не міг випростатись.

— Ну? — спитав Трурль, удаючи, що не помітив Кляпавцієвої ганьби. — Що скажеш?

— Прийду завтра, — відповів той.

Розуміючи, що приятель утікає, Трурль поблажливо посміхнувся. Наступного дня близько полудня обидва конструктори знову ввійшли до селища. Вони застали там великі зміни. Їх одразу ж затримав громадський патруль, а старший чином звернувся до Трурля:

— Чого це ви, ваша милість, так скоса позираєте? Співу пташок не чуєте? Квіток не бачите? Ану, вище голову!

А другий, нижчий чином, додав:

— Ану-бо, пряміше триматися, веселіше, бадьоріше!

Третій не сказав нічого, тільки так стусонув конструктора металевим кулаком межи плечі, що аж хрупнуло, а тоді всі обернулися до Кляпавція, але той, не чекаючи на спонукання, сам так випростався, так продемонстрував бадьору міць, що вони залишили його в спокої і пішли собі геть. Ця сцена справила на мимовільного творця нового ладу таке сильне враження, що він, розкривши рота, остовпіло дивився на площу перед управлінням Феліції, де вишикувані в каре загони захоплено скандували під команду.

— Буттю — слава! — гукав якийсь офіцер в еполетах, з бунчуком, а йому відповідав дружний хор голосів:

— Слава, радість і хвала!

Не встиг Трурль і слова писнути, як його схопили, і він разом з приятелем опинився в шерензі; обидва до вечора виконували муштру, котра полягала в тому, що кожен мав робити собі прикрість, а своєму ближньому в шерензі — добро, усе на «раз-два-три», а начальники, яких звали феліціонерами, тобто, охоронцями загального блаженства, а в народі просто охозаблами, пильнували, щоб кожен зосібна і всі разом старанно виявляли повне задоволення і загальне блаженство, а це, як виявилося на практиці, річ страшенно обтяжлива. Під час недовгої перерви у феліцитологічних вправах Трурлеві й Кляпавцієві вдалося втекти з шеренги й сховатися за парканом, а потім вони, пригинаючись, перебігли ровом, наче під артилерійським вогнем, дісталися до Трурлевого дому й для більшої певності сховалися аж на горищі. І зробили це дуже вчасно, бо вже по всіх околицях снували патрулі, прочісуючи помешкання в пошуках нещасливих, стурбованих, засмучених, яких тут-таки на місці швиденько ощасливлювали. Трурль сидів на горищі і, проклинаючи все на світі, обмірковував способи ліквідації наслідків експерименту, який обернувся таким несподіваним боком, а Кляпавцій тільки посміювався в кулак. Не придумавши нічого кращого, Трурль, згнітивши серце, вислав до селища загін демонтажників, причому для більшої певності і в цілковитій таємниці від Кляпавція запрограмував їх так, щоб вони не могли злакомитися на чудові гасла про загальну доброзичливість і найчуйніше взаємне піклування. Коли цей загін зіткнувся з охозаблами, то аж іскри посипалися. Феліція героїчно стала на захист загального щастя. Трурль змушений був послати ще резерв з подвійними лещатами й гаками; тоді сутичка переросла у справжній бій, у сущу війну, супротивники билися з великою самовідданістю, засипаючи одні одних картеччю і шрапнеллю. Коли конструктори вийшли надвір, у небі стояв молодик, а бойовище являло собою сумну картину. В закіптюженому від вибухів поселенні де-не-де траплявся якийсь феліціонер, у поспіху не до кінця розкручений; у механічній агонії він з останніх сил проголошував свою надзвичайну і непохитну відданість ідеї Загального Добра. Уже не дбаючи про своє реноме, Трурль вибухнув гнівом і розпачем, бо зовсім не розумів, де він припустився помилки, яка зробила доброзичливців держимордами.