Щаспобут - Лем Станислав. Страница 5

— Директивна всезичливість, любий мій, якщо вона занадто загальна, може призвести до різних наслідків, — дохідливо пояснив йому Кляпавцій. — Той, кому добре, хоче, аби й іншим відразу ж стало добре, а неслухняних починає навіть підштовхувати до щастя ломом.

— А отже, Добро може породжувати Зло! О, якою ж підступною є Природа Речей! — вигукнув Трурль. — Тоді я викликаю на герць саму Природу! Прощай, Кляпавцію! Ти свідок моєї тимчасової поразки, але одна битва то ще не вся війна!

Похмурий, але іще затятіший, він одразу ж зачинився на самоті й узявся до книг і записок. Розум підказував йому, що перш ніж розпочати наступний експеримент, слід було б оточити будинок мурами, виставивши в бійницях гарматні жерла, але ж хіба міг він із цього починати будівництво загального щастя. Отож вирішив, що створюватиме вже тільки зменшені моделі в масштабі 1:1 000 000, в межах експериментальної мікромініатюризованої соціології. Щоб краще запам’ятати і завжди мати їх перед очима, він порозвішував на стінах майстерні такі каліграфічно виписані настанови: 1). Приязної Добровільності, 2). Переконаної Доброти, 3). Делікатної Доброзичливості, 4). Чуйної Турботи — і взявся до втілення їх у реальність. Для початку змонтував під мікроскопом тисячу електрочоловічків, наділив їх невеличким розумом, не набагато більшим замилуванням до Добра, бо вже зазнав страху від фанатизму. Електрочоловічки трохи мляво снували по скриньці, що правила їм за помешкання, і своїм рівномірним і монотонним рухом нагадувала годинниковий механізм. Трурль додав їм трошки мудрості, підкрутивши шурупчик думальника, й вони зарухалися жвавіше, поробили собі з опилків інструментики й стали підважувати ними стіни й віко. Потім збільшив потенціал Добра; громадяни одразу ж стали самовідданими, кожне кидалося стрімголов, жваво розглядаючись, аби виявити таких, яким треба поліпшити долю; особливо популярні були вдови й сироти, а ще популярніші — сліпі, їх оточували такою повагою, обсипали такими компліментами, що деякі бідолахи ховалися за металевими завісами скриньки, і конструктор міг уже спостерігати справжній цивілізаційний хаос. Нестача сиріт і злидарів призвела до кризи; неспроможні знайти на цьому падолі, тобто в скриньці, тих, хто б заслуговував на винятково активну зичливість, мікролюд у вісімнадцятому поколінні створив віру в Абсолютну Сироту, що її взагалі не можна ні осиротити, ні ощасливити: у шпарину такої нескінченності втікав у трансценденцію надмір зичливості, перетвореної на метафізику. Зазирнувши в потойбічний світ, суспільство щедро заселило його — поміж шанованих істот з’явилася Дивовдова, а також Небесний Владар, якому так само належало виявляти виняткове співчуття; отож вони сильно занедбали тлінний світ, і духовні організації поглинули більшість світських. Трурль уявляв собі все не таким; тоді він додав раціоналізму, скептицизму й тверезості, і все заспокоїлося.

Однак ненадовго. З’явився Електровольтер і проголосив, що ніякої Абсолютної Сироти немає, а є лише Космос, або Шестигранник, створений силами Природи. Прибічники Абсолютної Сироти прокляли Електровольтера. Якось Трурлеві треба було піти в справах, а коли він за дві години повернувся, скринька стрибала по всій шухляді, бо там розпочалася релігійна війна. Трурль зарядив її альтруїзмом, але тільки зашкварчало, він знову додав кілька мірок розуму — охололо, але згодом гармидер збільшився і з незрозумілої крутанини стали виникати каре, що марширували неприємно розміреним кроком. У скриньці минуло, власне, століття; від абсолютистів і електровольтеріанців не зосталося й сліду, у всіх тільки й мови було, що про Загальне Добро, про нього писали цілком світські праці, але несподівано виникло питання походження всього суспільства: одні казали, що воно виникло з пилу за металевою завісою, інші ж твердили, що це сталося внаслідок космічного втручання ззовні; аби дати відповідь на це пекуче питання, будували Велике Свердло, маючи намір просвердлити Космос, тобто скриньку, й дослідити, що знаходиться назовні. А оскільки там могли бути невідомі сили, заразом узялися й до відливання гармат. Трурль так занепокоївся і розчарувався цим, що чимшвидше все демонтував і, мало не плачучи, сказав сам собі: «Розум породжує черствість, а Добро — шаленство! Як же так, звідки така конструктивно дійова фатальність?» І він вирішив дослідити цю справу окремо. Витяг з комірчини свого першого прототипа, старого Споглядача, і коли той, опинившись перед купою сміття, відразу ж почав кректати від естетичної насолода, Трурль увіткнув йому невеличку приставку інтелігентності. Щаспобут ту ж мить перестав кректати. Трурль запитав, що йому не подобається, і він відповів на це:

— Подобатися, то мені й далі все подобається, однак захоплення стримує рефлексія, оскільки спершу я хочу дізнатися, чому, власне, воно мені подобається, тобто, звідки, а також навіщо, або з якою метою. І взагалі, що ти за один, що відвертаєш мене своїми запитаннями від споглядання й мислення? Як співвідноситься твоє буття з моїм, га? Я відчуваю, мені щось підказує захоплюватися й тобою, але розважливість велить не піддаватися цьому внутрішньому потягові, бо він може виявитися пасткою.

— Щодо того, як співвідносяться наші буття, — необачно сказав Трурль, — то я тебе створив, і щоб твій дух мав з того якесь задоволення, зробив так, що між тобою і світом існує досконала гармонія.

— Гармонія? — здивувався Щаспобут, втупивши в нього цівки своїх об’єктивів. — Гармонія, мій пане? А чому в мене три ноги? А чому голову поставлено над ними? Чому я з лівого боку обшитий мідною бляхою, а з правого — залізною? Чому маю п’ятеро очей? Поясни мені, якщо правда, що ти видобув мене з небуття, мій пане!

— Три ноги тому, що на двох невигідно стояти, а чотири — це зайва витрата матеріалу, — пояснив Трурль. — Очей п’ятеро, бо під рукою виявилося стільки добрих лінз, а що стосується бляхи, то в мене саме закінчилася сталь, коли я готував тобі оболонку.

— Отакої! - іронічно пирснув Щаспобут. — Хочеш переконати мене, що все це сталося внаслідок звичайнісінького випадку, нікчемного трафунку, якоїсь абищиці? І я маю повірити в ці байки?

— Ну, певно мені краще відомо, як воно було, коли я тебе збудував! — вигукнув Трурль, трохи розсерджений такою самовпевненістю.

— Я бачу тут дві можливі версії, - відповів розумний Щаспобут. — Перша — що ти брешеш, як найнятий. Цю я тимчасово відкидаю як недосліджену. Друга — що ти по-своєму маєш рацію, та це, однак, нічого не означає, бо твоя правда, обмежена мізерними знаннями, є фальшем порівняно з правдою великою.

— Тобто як?

— А от так: те, що тобі здається випадковим збігом обставин, не конче є ним. Нестачу сталевої бляхи ти, може, прийняв за акциденцію, але звідки тобі знати, чи не сталося так внаслідок Вищої Необхідності? Наявність мідної бляхи здалася тобі просто зручною, але й тут, певна річ, не обійшлося без втручання Предвічної Гармонії. У кількості моїх очей та ніг так само мають бути приховані якісь Таємниці Вищого Порядку, як: Одвічне Значення тих чисел, співвідношень та пропорцій. Отже, три, так само, як і п’ять, — це числа перші. А втім, одне могло б ділитися на друге — як гадаєш? Тричі по п’ять — буде п’ятнадцять, тобто один і п’ять; якщо ж їх додати — буде шість, а шість поділене на три дає два, тобто кількість моїх барв, бо я з одного боку мідний, а з другого — залізний Щаспобут! І таке точне співвідношення мало б виникнути випадково? Смішно! Я є істотою, що виходить поза твій обмежений обрій, примітивний слюсарю! Взагалі якщо в тому, що ти мене збудував, є хоч крихта правди (а в це, зрештою, важко повірити), то тоді ти був би просто інструментом, звичайним інструментом Вищих Законів, а я — їхньою справжньою метою. Ти — випадкова краплина дощу, а я — рослина, що славить барвою квітучої крони кожне створіння; ти — струхлявіла дошка в паркані, яка просто кидає тінь, а я — сонячне світло, за велінням якого дошка відділяє світло від мороку; ти — сліпе знаряддя в руці вічності, яка покликала мене до існування! Тому марно силкуєшся принизити мене, заявляючи, що моя п’ятиокість, триногість і двобарвність — це лише наслідок складово-заощадницько-матеріальних причин. Я бачу в цьому знак вищих зв’язків існування Симетрії, значення якої я ще не розумію як слід, але неодмінно зрозумію, коли, вибравши вільну хвилину, займуся цією проблемою, а щодо тебе, то я більше з тобою не розмовлятиму, бо мені шкода на це часу.