Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 52

Сімдесят він день над морем їхав, плачучи з відчаю;

Вгледів раптом мореходів, що пливли у даль безкраю.

Витязь їх спитав, гукнувши: «Стійте! Ви з якого краю?

Ця земля кому належить, хто тут паном - вас питаю».

Відказали: «О прекрасний! Сповнив захват наші груди!

Ми захоплені тобою; ми відкажем без облуди:

Тут - турецький край, а звідси вже Фрідон панує всюди.

Як не вмліємо від тебе, то почуй, чиї ми люди.

Нурадін-Фрідон - владика, що над нами верховодить;

Він - звитяжець, вершник дужий,- чи земля таких ще зродить?

І ніхто йому, мов сонцю, не посміє десь зашкодить.

Він - наш пан, він - наше сяйво, що з небес на землю сходить».

Витязь мовив: «Ви, братове,- люди добрі, слава богу.

Пана вашого шукав я, тож направте на дорогу,

І за скільки день зверстати путь туди я маю змогу?»

З ним пішли морці укупі, ставши левню на помогу.

Розказали: «Ця дорога - битий шлях в Мулгазанзарі;

Там - наш цар, цей мечоносець, цей стрілець, безжальний в карі.

Десять день в путі пробудеш ти, чий лик - рубіни ярі.

Ах, чужинцю! - нас, чужинців, палиш ти в своєму чарі!»

Він сказав: «Мене дивує ця надмірна похвала,-

Як троянда, змерзла взимку, вас причарувать могла?

От якби її узріли в час, коли весна цвіла,-

Отоді вона всім людям справді втіхою була!»

Моряки пішли. Коневі острогами боки стис

Верхівець залізносердий, стрункотілий кипарис.

Мчав скакун учвал, а левень сповнив журним співом ліс,

І кристал омили сльози, і схиливсь од сліз нарцис.

Де б чужих людей не здибав - зразу острах в них зника,

Йдуть дивитись, милуватись красотою юнака,

І від себе не пускають, бо розлука їм тяжка;

Все розкажуть, що спитає, ще й дадуть провідника.

Ось уже Мулгазанзарі,- закінчилась довга путь.

Бачить він у полі військо, що на лови йде, мабуть;

Справді - поле облягають, з пружних луків стріли шлють,

Кричачи звитяжно, звірі, мов колосся стигле, жнуть.

Він зустрічного якогось запитав: «Хто володар,

Що вчинив цю колотнечу, здвиг вояцтва, рух отар?»

Той сказав: «Фрідон преславний, наш мулгазанзарський цар,

Тут полює, оточивши болота, ліси й чагар».

Він поїхав, щоб зустрітись із виборним військом тим.

Чи красу його я зможу описать пером своїм?

Мерзли люди з ним в розлуці, пломеніли, бувши з ним;

Стрічних з розуму він зводив станом - пагоном гінким.

Враз орел шугнув із неба, не злякавшись збройних лав;

Скакуна погнав звитяжець, звичний до таких забав,-

Лук схопив, метнув стрілою,- на траву орел упав,

Із коня зійшов спокійно і крило орлове втяв.

Це побачивши, мисливці припинили раптом лови;

Лад порушивши, до нього позбігалися з діброви

І прибульця обступили; їм забракло навіть мови,-

Не наважувались левня запитати: «Звідки й хто ви?»

Горб на полі був,- на ньому став Фрідон, привідця бою.

Сорок з ним стрільців стояло, славних влучною стрільбою.

Автанділ туди поїхав, вояки пішли юрбою; Дивувавсь Фрідон:

«Що сталось?» і палав уже злобою.

Посланцю Фрідон промовив: «Йди! Що сталось, подивися!

Чом вони безладним тлумом, як сліпі, бредуть з узлісся?»

Раб пішов; і він побачив кипарис, що там піднісся,

І спинився - в нього очі сліпотою пойнялися.

Автанділ сказав, збагнувши, що потрібно цій людині:

«Сповісти - перебуває у Фрідоновій країні,

Із чужих земель прибувши, шлях звершивши в самотині,

Посланець від Таріела, з ним побратаного нині».

Раб вернувся до Фрідона, перед паном став грізним

І сказав: «Я бачив сонце, що розвіє тьму і дим,-

Він і мудрих зводить з глузду. Словом він озвавсь

таким: «Я приїхав до Фрідона, Таріела побратим».

Таріелове наймення у Фрідона будить біль -

Безупинні сльози ллються, стогне серце, лине квиль,

Студенить троянду вітер, з вій зривається мятіль.

Славлячи їх зустріч, кличі пролунали звідусіль.

Поспішив Фрідон назустріч, підійшов і став навпроти,

Рік, на левня задивившись: «Якщо ти не сонце - хто ти?

Раб не зміг, тебе хваливши, гідно вславить всі красоти».

Сльози щастя в них лилися, хоч були журливі доти.

Не соромлячись, в обійми впали, повні втіхи й жару,-

Витязь млів од чар Фрідона, а Фрідон з його млів чару.

Сонце знітилось, узрівши витязів сліпучих пару!

Вбий мене, як стрінеш рівних ти на торзі, в дні базару!

Чи, подібні до Фрідона, десь ще лицарі були?

Та прибув до нього витязь, гідний вищої хвали,-

Гаснуть зорі, що до сонця надто близько підійшли;

Вдень не сяє свічка,- світить тільки в час нічної мли.

Верхи рушили обоє до Фрідонових палат.

Полювання увірвавши, всі вернулися назад;

Щоб побачить Автанділа, військо виладналось в ряд,

Кажуть: «Хто створив це диво, цю принаду всіх принад?»

Витязь мовив до Фрідона: «Знаю - чути хочеш ти,

Хто я, й звідки, і якої добиваюся мети,

Чом я знаю Таріела, через що ми з ним брати;

Буть рабом я годен - він же братом став мене ректи.

Князь, підданий Ростевану, аравійський лицар - я,

Проводир високий війська; Автанділ - моє ім'я.

Я - владар, мене зростила з юних літ царська сім'я.

Хто з людей мене зневажить? Всіх жахає лють моя.

Якось цар на лови рушив. На рівнині, вдалині

Ми узріли Таріела; сльози він ронив рясні,

Не озвавсь на заклик - вчинки всі були його чудні.

Ми розгнівались, не знавши, що горить він у вогні.

Наказав його схопити цар у гнівнім почутті,

Та він військо наше знищив, лави вигубив густі:

Тим побив і руки й ноги, ті сконали, впали ті;

Ясно нам, що не звернути людям місяця з путі.

Та, дізнавшись про поразку, люттю цар спахнув страшною,

Сам туди помчався кінно, гордий, ладнаний до бою.

Таріел, царя впізнавши, заховав смертельну зброю,

Миттю зник, не залишивши навіть сліду за собою.

Повернувшись, ми казали: «Певно, то була мара».

Цар журився, припинились учти, гулі, всяка гра.

Я тоді рішив прознати тайну цього моцара

І його шукати рушив, зрікшись радості й добра.

Я його шукав три роки, втратив сон, забув забави;

Врешті слід його вказали ним поранені хатави,-

Я знайшов тоді троянду, зжовклу з горя і неслави.