Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 51

«В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?

Хто тобі довіривсь,- плаче, як це сталося зі мною!

Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,

Та не кида бог людини, що покинута тобою».

Автанділ без Таріела плаче,- зойк до неба лине;

Каже він: «Потік кривавий, що був ринув, знову рине.

Тяжко тут розстатись, тяжко й в небі злитися в єдине.

Люд - не рівний, бо різниться і людина від людини».

Сльози лив,- п'ючи ті сльози, звірина за ним ходила;

Дужим полум'ям пойнявшись, він не міг згасить горнила,

Тінатін згадав, і знову згадка горе поновила,-

Блесть зубів його кристальних щік троянду освітила.

В'яли квіти, і алое захиталось пишноцвітне.

Обернувсь рубін гранчастий на каміннячко блакитне.

Він кріпив себе, щоб серце стало й в смерті непохитне:

«Ти пішло від мене, сонце,- квітка ж в темряві не квітне!»

Мовив сонцю він: «Ти, сонце,- Тінатін ясні ланити,-

Як вона, вкриваєш сяйвом гори, доли і лани ти! Радість - ти!

Очей не можу я від тебе заслонити!

Чом ви вдвох лишили серце незогрітим студеніти?

Сонце зникне хоч на місяць,- нас уже мороз поборе.

Як не мучитись? Два сонця я покинув десь на горе.

Лиш каміння мук не знає, нечутливе та суворе.

Ніж не вилікує рани - він проріже місце хворе».

Верхи їдучи, промовив небу й сонцю, плакав дужче:

«Я тебе благаю, сонце,- ти для всіх владик владуще,

Ти смиренного підносиш, щастям радуєш живуще,-

День на ніч не перетворюй,- хай любов свою знайду ще!

Йди, Зуале! Збільшуй сльози сліз ключем, журбу - журбою.

Одягни в жалобу серце, оточи мене імлою,

Мов осла, мене обтяжуй горя повною вагою.

Та скажи їй: «Будь його ти - твій він, плаче за тобою!»

О Муштарі! Стань для мене мудрим, праведним суддею!

Серце судиться із серцем - зваж їх мудрістю своєю,

Кривдний хай не стане правим, не глумиться над душею,-

Не завдай мені ще рани, я поранений вже нею!

Йди, Маріхе, лютим лезом влуч у груди юнакові.

У червець мене забарвлюй, обагряй потоком крові,

Про мої страждання милій у смутнім розказуй слові.

Ти ж бо знаєш, як змінився я без втіхи та любові.

Аспірозе, йди,- згораю через неї я від палу,-

Ти оздоблюєш їй перли облямівкою з коралу,

Ти даєш красуням юним чарівничість забуялу,

А таких, як я, безумних, покидаєш на поталу!

Отаріде! Ми поділим рівну долю посмутніло,

Бо й мене в огні кружляння красне сонце закрутило.

Опиши мою скорботу! Сліз озера - ось чорнило,

Ось перо - мій стан похудлий, це тонке, як волос, тіло.

Йди, о місяцю, явити серцю ласку правосудну,-

Я, мов ти, з веління сонця то погладшаю, то схудну;

Про мої страждання діві ти повідай повість трудну, їй скажи:

«Його не кидай», мисль її розвій облудну.

Сім зірок, сузір'ям звівшись, хай мені за свідка стануть:

Хай Зуал, Муштарі, сонце й Отарід до неї прянуть,

Аспіроз, Маріх і місяць до її палат заглянуть,

Скажуть їй, що сили в мене від страждань вогненних тануть».

А тоді він серцю змовив: «Нащо сльози ллєш на діл?

Не згуби себе, бо, видно, ти у владі вражих сил.

О, в коханої волосся - барви воронових крил!

Той здобуде радість, котрий горя винесе наділ».

Він казав про змінність світу, мовив сам собі:

«Живи! Може, ще побачиш сонце,- не тумань же голови».

Він співав чудово, зливши сльози з росами трави,-

Соловей би після нього прозвучав, мов крик сови.

Пісню витязя зачувши, із діброви вийшли звірі,

Встали, вражені тим співом, з хвиль морських каміння сірі,-

І вчували, й дивувались, і ронили сльози щирі.

Він співав пісень журливих - всесвіт слухав їх в сумирі.

Все прийшло співця хвалити - всі створіння, люди, стани:

Птиця з неба, кит із моря, риба з річки, звір з поляни

, З грецьких міст, з осель індійських, східні й західні прочани,

Руси, франки, та іранці, та з Місреті єгиптяни.