Витязь у тигровій шкурі - Руставели Шота. Страница 87

Руки царствені подружжя поєднавши, їх поволі

На престол веде цариця, садовить їх на престолі;

Укріпивши ніжне серце, у душі тамує болі,

Горе радістю зміняє,- людям плакати доволі.

На царському троні сівши, Таріел, а з ним дружина

Сяють спільною красою - їх краса тепер єдина.

Чи спроможна, чи достойна їм хвалу складать людина?

Де їм рівного шукати ще Адамового сина?

Одягається цариця, сповиття знімає чорне,

Для вельмож несе убрання пишнобарвне та виборне.

Наділяє всіх і радо до свойого серця горне,

Каже їм: «Забудьмо лихо, сходить щастя необорне».

Царське молоде подружжя має гідну нагороду -

Владу у семи державах, юрби вірного народу.

Нова радість розвіває давнє горе та незгоду,-

Той і радощів не знає, хто не знав нещастя зроду.

Вдвох сидять. Вони рівнятись до світил небесних гідні.

Він стає царем - і сурми, й барабани грають мідні.

Від скарбниці ключ приносять та клейноди відповідні.

«Він - наш цар!» - усі гукають, линуть вигуки побідні.

Вносять слуги два престоли для Фрідона й Автанділа -

Там вони сідають владно, величаві, як світила.

Рівних їм іще ніколи божа воля не творила!

Щиро всім оповідають, що душа перетерпіла.

Починають веселитись,- гості сповнили всі зали;

Як належить їм, весілля владарі відсвяткували,

Найдорожчими речами щедро всіх обдарували;

Дар, призначений для бідних, до окремих скринь поклали.

Так цариця наказала: «Входьте, сироти і вдови!

Збагатіть їх всіх, о слуги! Розчиніть скарбони й схови!»

Роздала дари; злічити ці скарби - бракує мови.

Молодих прославте, люди, і моліте про добро ви!

Таріел сказав: «Царице, о, прости слова уперті.

Я молю: царя Рамаза ти не прирікай до смерті.

Бачив я його: він кинув лиходійництва тепер ті.

Бог всіх грішників прощає, що у каятті одверті».

Змилосердилась цариця,- «Я помилую» сказавши.

Привели царя Рамаза, він вклонився, ницьма впавши

. Та цариця одвернулась, всім співати знак подавши,-

І забулось горе,- радість тут віднині і назавше.

Купи золота, і перлів, і каміння дорогого Скрізь -

мов роси, що на полі грають сяйно і волого.

Кожен брав, чого лиш прагнув, що душа бажала в нього;

Вартові не заважали, не спиняли анікого.

До вояцтва побратимів мовив цар в короткім слові:

«Ви - в нас гості, не соромтесь - ось дари для вас готові».

Навантаженого перлом мула дав він воякові.

Це мав кожен. Не сказати про дарунки всі чудові.

Хто почислить, що дістали і Фрідон, і Автанділ?

Розказать про ці багатства язику не стане сил!

Що було найкраще, несла їм цариця у наділ,

Кожен нею прославлявся, як вершитель славних діл.

Всі індійці їх вважали за розрадників своїх,

«Здобули для нас ви щастя»,- всі казали так про них,

Пильно левням догоджали, як царям, в бажаннях всіх,

Як вельможних, шанували та відвідували їх.

Таріел царю Рамазу дав дари, і на відхід

Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».

Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,

І пішов, і славословив визволителя від бід.

Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:

«Ревно ти служила - учні так не служать вчителям.

Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,

Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.

Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;

Нам корися повсякчасно, службу вияви велику».

Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку

Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»

Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,-

Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.

Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,

Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».

Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!

Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!

Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-

Взять державу, військом править, слави заживать собі».

І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».

Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,

І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,

Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.

Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.

Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.

О, які чудові коні, перли, повні красоти!

Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.

Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,

Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,-

Обернув сім туг на вісім ти - о горе! - в цій годині.

Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».

Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,

Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.

Накажи мені, що хочеш,- вірний я тобі завжди,

Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».

Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,

Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».

Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?

Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».

Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,

Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:

«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».

Автанділ сказав: «Не знаю, як без тебе жити стану!»

Нестан-Джар його дружині шовк послала та вуалі,-

Хто, крім неї, був достоїн в цім ходити сповивалі? -

Додала ще й лал чудовий - гарне сяйво грало в лалі,

Він осяював, як сонце, поночілі, темні далі.

Попрощавшись з Таріелом, Автанділ лив струмінь слізний,-

Розпікав огонь розлуки їхніх серць кривалі близни.

Окропив народ індійський слізьми всі поля вітчизни.

Автанділ казав: «Я випив світу лживого трутизни!»

Автанділ з Фрідоном вкупі кілька день верстали путь.

Та шляхи їх розійшлися, мусив кожен вбік звернуть:

Без пригоди і завади - бог стеріг його, мабуть,-

Автанділу пощастило до Аравії прибуть.

Навстріч левню йшли араби - сяйво він приніс державі,

Він своє побачив сонце - біль затих при цій появі;

Вдвох вони на троні сіли, можновладці величаві.

Бог ствердив його корону в самостійності та славі.

Трьох державців всемогутніх, трьох владик, в коханні вірних,