Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 104

– Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного!..

Рум’яна зоря вже зійшла на небеса, а скоро й золоте сонце освітило залу. У карнизних нішах здійняли галас горобці та ластівки. Князь підвівся з підлоги й вирушив будити слугу свого, Желенського, що спав за дверима.

– Біжи, – сказав він йому, – до вістових і звели скликати сюди полковників, і кварцяних і ополченських, які тільки є в замку та в місті.

Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими воїнами. Із княжих людей прийшли старий Зацвілиховський, Поляновський, Скшетуський з паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершулл, Понятовський – майже всі офіцери, включаючи навіть хорунжих, крім Кушеля, посланого в роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох із вельможної шляхти й ополчення не вдалося з перин стягти, але цих усе-таки теж зібралося чимало, а серед них знать із різних уділів, од каштелянів і до самих навіть підкоморіїв… Чутно було перешіптування, розмови – все гуло, немовби у вулику, а погляди були спрямовані до дверей, звідки мав із’явитися князь.

Та ось усе змовкло. Князь із’явився.

Вигляд його був спокійним, погожим, і тільки почервонілі від безсоння очі та змарніле обличчя свідчили про пережиті боріння. Одначе погожість оця і, можна сказати навіть, приємність не могли все ж таки приховати надзвичайної гідності й незламної волі.

– Шановні панове! – сказав він. – Нинішньої ночі я запитував Бога та власну совість, як мені належить учинити. Тому оголошую вашим милостям, а ви повідомте лицарству, що заради блага вітчизни та злагоди, обов’язкової для всіх у лихі часи, я віддаю себе під начало регіментаріїв.

Глуха тиша запанувала в зібранні.

Опівдні у дворі замку вишикувалися три сотні Вершуллових татар, готових вирушити в дорогу з паном Скшетуським. У самому ж замку князь давав обід лицарству, що мав бути одночасно прощальним бенкетом на честь нашого героя. Його як жениха посадили біля князя, а наступним зразу сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що лише завдяки його винахідливості та відвазі наречену врятовано від неминучої загибелі. Князь був веселим, бо скинув із серця тягар, і піднімав келихи за здоров’я майбутнього подружжя. Стіни та вікна дрижали від криків. У передпокоях учиняли ґвалт слуги, серед яких верховодив Редзян.

– Шановні панове! – сказав князь. – Нехай же третя чара буде за майбутнє потомство. Прекрасне це гніздо. Дай же Боже, щоб яблука не падали далеко від яблуні. Нехай од цього Яструбця гідні батька яструбенята породяться!

– Слава йому! Vivat!

– На подяку! – кричав Скшетуський, перехиляючи величезний келих мальвазії.

– Злагоди та любові! Vivat!

– Crescite et multiplicamini! [143]

– Ви вже, ваша милість, півкорогвочки, будьте ласкаві, вкомплектуйте! – сказав, сміючись, старий Зацвілиховський.

– Він же вкрай військо заскшетусить! Я його знаю! – крикнув Заглоба.

Шляхта гримнула реготом. Вино розгарячило голови. Повсюди було видно розчервонілі обличчя, рухливі вуса, настрій із кожною хвилиною піднімався й поліпшувався.

– Коли так, – кричав розпалений пан Ян, – то я вашим милостям мушу зізнатися, що зозуля мені дванадцять хлоп’яток накувала!

– Оце так! Усі лелеки від роботи поздихають! – одгукнувся пан Заглоба.

Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і всі реготали, а залою ніби громи перекочувалися.

Тут на порозі з’явилась якась похмура, вкрита пилюкою постать, однак бачачи стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби роздумуючи, заходити чи не заходити.

Першим помітив її князь, звів брови, з-під долоні глянув і сказав:

– А хто там такий? А! Це Кушель! Повернувся? Що чути? Які новини?

– Кепські, ваша княжа милість, – одповів дивним голосом молодий офіцер.

Несподівана тиша запанувала серед зібрання, мовби його хто закляв. Келихи зупинилися на півдорозі до вуст, погляди звернулися до Кушеля, на втомленому лиці котрого написана була гіркота.

– Ліпше б ви, пане, тоді їх не повідомляли, позаяк я за чарою веселюся, – сказав князь, – але якщо вже почали, договорюйте.

– Ваша княжа милість, не хочеться мені вороном каркати, і слова в мене просто з язика не йдуть.

– Що сталося? Говоріть же!

– Бар… взято!

Частина друга

Розділ I

Погожої літньої ночі по правому березі Валадинки спускалися до Дністра дванадцять вершників.

Ішли дуже повільно, можна сказати нога за ногу. Попереду, кроків на п’ятдесят випереджаючи решту, ніби передовою охороною, їхали двоє, але, не знаходячи, видно, причин остерігатися, не навсібіч дивились, а між собою перемовлялися, причому раз у раз притримували коней, оглядаючись на супутників, і тоді один із цих двох покрикував:

– Потихеньку там! Потихеньку!

І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.

Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.

Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.

За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.

Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.

Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:

– Потихеньку там! Обережніш!

Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:

– Горпино, далеко ще?

Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:

– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.

Той, хто запитував, здвигнув плечима.

– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.

– Поки що ніхто не впорався, – відповіла Горпина. – А ліпшого укриття для своєї князівни, соколику, ти в усьому світі не знайдеш. І тут-то вночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру й зовсім живої душі не бувало. Хто за ворожбою прийде, той стане віддалік і мене дожидає. Жоден собака не дістанеться туди: ні лях, ні татарин, ніхто, ніхто. Страшно в Чортовому яру, сам побачиш.

– Страшно не страшно, а захочу – прийду.

– Удень, звичайно, прийдеш.

– Хоч удень, хоч коли. А чорт дорогу заступить, роги обламаю.

– Ех, Богуне, Богуне!

– Ой, Горпино, Горпино! За мене не хвилюйся. Прибере мене диявол, не прибере – не твоя турбота, тобі ж я одне скажу: знайся скільки влізе зі своїми чортами, тільки б князівна горя не знала; якщо з нею що станеться, ні чорти, ні дияволи тобі не допоможуть.

– Одного разу вже топили мене, ще коли ми з братом на Дону жили, ще кат у Ямполі голову поголив – так що мені тепер усе дарма. Але тут справа інша. З приязні, а не з неволі я її від нечистої сили стерегти буду, волосинці не дам з голови впасти, а люди їй у мене не страшні. Твоя буде, нікуди не дінеться.

– Ах ти, сова! Коли так, нащо мені біду наворожила, якого біса протуркала всі вуха: «Лях при ній! Лях при ній!»?

– Духи так говорять, не я. Але, може, що і змінилося. Завтра на млиновому колесі поворожу. Вода все скаже, тільки дивитися треба довго. Сам побачиш. Але ж ти скажений пес: тобі скажеш правду – відразу гніваєшся та за келеп…