Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 114

У достовірності цієї чутки ніхто не сумнівався. Регіментарії вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса – це підказував перебіг подій. Сам Кривоніс повірив – і в нього опустилися руки. Що тепер робити? Іти на князя? Але ж під Старокостянтиновом і дух був інший у черні, і сил більше, одначе ж їх було розбито, ледве ноги винесли із кривавої різанини. Кривоніс твердо знав, що його козаки будуть на смерть стояти проти будь-якого війська Речі Посполитої та проти всякого полководця, але варто показатись Яремі – розлетяться, наче від орла лебедина зграя, наче степові перекотиполе від вітру.

Очікувати князя під Кам’янцем було ще гірше. І вирішив Кривоніс рушити на схід, – до самого Брацлава! – щоб, уникнувши зустрічі зі своїм заклятим ворогом, з’єднатися з Хмельницьким. Проте він розумів, що, зробивши такий крок, учасно навряд чи встигне, одначе принаймні загодя знатиме, чим закінчиться діло, і подбає про власний порятунок.

А тут вітер приніс нову звістку, буцім Хмельницького вже розгромлено. Чутки ці – як і колишні – навмисно розпускав сам Скшетуський. У першу хвилину нещасний отаман зовсім розгубився, не знаючи, що робити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід та поглибше в степи забратися: раптом там на татар натрапить і під їхнім крилом сховатися зможе?

Одначе передовсім захотів Кривоніс чутки ці перевірити й почав поквапно вишукувати серед своїх полковників надійного та безстрашного чоловіка, котрого можна було відправити в роз’їзд за язиком.

Але завдання виявилось нелегким: охочих не знаходилося, до того ж не на всякого отаман покластися міг, а послати належало такого, котрий би, потрапивши ворогу до рук, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів утечі не виказав.

Урешті-решт Кривоніс такого знайшов.

Одного разу він звелів покликати до себе Богуна і сказав йому:

– Послухай, Іване, друже! Ярема йде на нас із великою силою – значить, погибель наша неминуча.

– І я чув, що йде. Ми з вами, батьку, про те говорили, тільки навіщо ж гинути?

– Не здержимо. З іншим би впорались, а з Яремою не вийде. Бояться його хлопці.

– А я не боюсь, я цілий полк його поклав у Василівці, в Задніпров’ї.

– Знаю, що не боїшся. Слава твоя козацька його княжої варта, але я йому не дам бою – не підуть хлопці… Згадай, що на раді говорили, як на мене з шаблями та з обушками кидалися: мовляв, я їх на вірну смерть вести задумав.

– Ходімо тоді до Хмеля, там і крові, й здобичі буде вдосталь.

– Кажуть, Хмеля вже регіментарії розбили.

– Не вірю я цьому, батьку Максим. Хміль хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.

– І я так гадаю, та треба точно знати. Ми б тоді проклятого Ярему обминули і з Хмелем з’єднались, але спершу все треба розвідати! Якби знайшовся хто, кому Ярема не страшний, та вирушив у роз’їзд і язика взяв, я б тому повну шапку золотих червінців насипав.

– Я піду, батьку Максим, та не заради червінців, а за славою козацькою, молодецькою.

– Ти моя правиця, а йти бажаєш? Бути тобі в козаків головою, бо Яреми не страхаєшся. Йди, соколе, а потім проси, чого хочеш. І ще я тобі скажу: якби не ти, я б сам пішов, та не можна мені.

– Не можна, батьку, підете – хлопці здіймуть ґвалт, скажуть, спасаєте шкуру, і розлетяться по білому світу, а я піду – підбадьоряться.

– А вершників багато попросиш?

– Ні, – з малою ватагою сховатися легше і нишком підкрастись, але з півтисячі хлопців візьму, а вже язиків я вам приведу, головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а офіцерів, од котрих про все дізнатися можна.

– Їдь швидше. У Кам’янці вже з гармат гатять ляхам на радість і на спасіння, а нам, безвинним, на погибель.

Вийшовши від Кривоноса, Богун одразу ж заходився лагодитись у дорогу. Козаки його, зазвичай, пили мертву – «покіль костомаха не приголубить», – і він із ними пив, наливався горілкою, буйствував і галасував, а наприкінці звелів бочку дьогтю викотити і, як був, в оксамиті й парчі, кинувся в неї, раз і вдруге з головою впірнув і крикнув:

– Ну, от і чорний я, мовби ніч, не побачити мене лядському оку.

Потім, покачавшись по награбованих перських килимах, скочив на коня й поїхав, а за ним пустилися під покровом ночі вірні його хлопці, напучувані криками:

– На славу! На щастя!

Тим часом Скшетуський дістався Ярмолинців; там, зустрівши опір, учинив над городянами криваву розправу і, оголосивши, що вранці підійде князь Ярема, дав спочинок утомленим коням і людям.

Після чого, скликавши товаришів на раду, сказав їм:

– Поки що Господь прихильний до нас. Судячи зі страху, що мужву опанував, смію припустити: нас повсюди за княжий авангард вважають і вірять, буцім головні сили йдуть слідом. Треба подумати, як би і надалі обман не розкрився: ще хто запримітить, що один і той же загін всюди маячить.

– А довго ми так роз’їжджати будемо? – запитав Заглоба.

– Поки не дізнаємось, які наміри Кривоноса.

– Ба, так можна й до битви не встигнути в табір.

– І так може статися, – відповів Скшетуський.

– Вельми прикро, – заявив шляхтич. – Під Старокостянтиновом тільки ввійшли в охоту! Чимало, звичайно, ми там заколотників поклали, та це все одно що левові мишей давити!.. Так і сверблять руки…

– Стривайте, пане, може, вас попереду більша, ніж ви думаєте, чекає битва, – серйозно відповів Скшетуський.

– О! А це quo modo? – з явним занепокоєнням запитав Заглоба.

– Будь-якої хвилини на ворога натрапити можна, і, хоча й не для того ми тут, аби йому збройно перепиняти дорогу, захищатися все ж доведеться. Одначе повернімося до справи: розширити треба коло наших дій, аби зразу в різних місцях про нас чули, непокірних для більшого страху подекуди вирізати і чутки розпускати повсюди – тому, вважаю, слід нам розділитися.

– І я такої ж думки, – підхопив Володийовський, – будемо множитися в них ув очах – і ті, що побіжать до Кривоноса, про тисячі розповідатимуть.

– Ваша милість, пане поручик, нами командує – ви й розпоряджайтеся, – сказав Підбийп’ятка.

– Я через Зінків піду до Солодківців, а зможу, то й далі, – сказав Скшетуський. – Намісник Підбийп’ятка вирушить униз, до Татарисок, ви, Міхале, йдіть у Купин, а пан Заглоба вийде до Збруча під Сатановом.

– Я? – перепитав Заглоба.

– Так точно. Ви людина кмітлива й на вигадки вдатна: я думав, така справа до смаку вам прийдеться, але, коли не хочете, я Космачу, вахмістру, віддам четвертий загін.

– Віддасте, але тільки під моїм началом! – вигукнув Заглоба, враз усвідомивши, що дістає командування над окремим загоном. – А якщо я запитав, то лише тому, що з вами жаль розлучатися.

– А чи достатньо у вас, пане, досвіду в ратнім ділі? – поцікавився Володийовський.

– Чи достатньо досвіду? Та лелека ще вашу милість батькові з матір’ю презентувати не замислив, коли я вже численніші цього водив роз’їзди. Все життя прослужив у війську й досі б не пішов, аби одного чудового дня запліснявілий сухар кілком не став у череві, де й застряв аж на три роки. Довелося за черевним каменем податися в Галату; свого часу я вам про цю подорож розповім у всіх подробицях, а зараз час у дорогу.

– Їдьте, пане, та не забудьте попереду себе чутку пускати, буцім Хмельницького вже погромлено і князь минув Проскурів, – сказав Скшетуський. – Без розбору полонених не беріть, але, якщо зустрінеться роз’їзд із-під Кам’янця, постарайтеся будь-якою ціною язика добути, але такого, щоб поінформований був про Кривоносові плани; попередні реляції були вельми суперечливими.

– Самого б Кривоноса зустріти! Чом би йому не вирушити в роз’їзд – ох, і всипав би йому перцю! Можете не сумніватися, шановні панове, у мене ці мерзотники не тільки заспівають – затанцюють!

– Через три дні з’їжджаємося в Ярмолинцях, а тепер – у путь, куди кому випало! – сказав Скшетуський. – Тільки людей бережіть.

– Через три дні в Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбийп’ятка.

Розділ VI

Коли Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому якось одразу зробилося незатишно й навіть, правду кажучи, страшнувато: дорого дав би старий шляхтич, аби поряд був Скшетуський, Володийовський або пан Лонгинус, якими він у душі премного захоплювався й поряд із якими, бозоглядно вірячи в їхню кмітливість і безстрашність, почувався в цілковитій безпеці.