Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 116

– Що за часи! – буркнув він. – Холопи такий мед п’ють! Господи, і ти на це дивишся й не гніваєшся?

Сказавши це, він нахилив кварту й одним духом осушив.

Тим часом поїжджани, розхрабрившись, підійшли всією юрбою прохати, не завдаючи зла, відпустити їх із миром; була серед них і молода, Ксеня, – боязка, тремтяча, зі сльозами в очах, із палаючими щоками, чарівна, мов ясна зіронька. Наблизившись, вона склала руки й зі словами: «Помилуйте, пане!» – поцілувала жовтий чобіт Заглоби. Серце шляхтича миттю розтопилось як віск.

Розпустивши шкіряного пояса, він пошарудів у ньому і, видобувши останні золоті червінці, отримані свого часу від князя, сказав Ксені:

– Бери! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу.

Хвилювання не дозволило йому вимовити більше ні слова: струнка чорнобрива Ксеня нагадала Заглобі князівну, котру він по-своєму любив усім серцем. «Де вона тепер, сердега, чи бережуть її ангели небесні?» – подумав старий шляхтич і, вкрай розчулившись, готовий уже був із кожним обійматись і брататися.

Селяни ж, бачачи таку великодушність, закричали від радості, заспівали і, обступивши шляхтича, кинулися цілувати поли його одягу. «Він добрий! – повторювали в натовпі. – Золотий лях! Червінці дає, зла не робить, хороший пан! На славу, на щастя!» Скрипаль так награвав, що самого тіпало, у волинщика очі на лоб полізли, у довбишів одпадали руки. Старий бондар, видно, не з хоробрих був і до часу тримався за чужими спинами, тепер же, виступивши вперед, разом із дружиною своєю і матір’ю молодого, старою ковалихою, заходився бити поясні поклони та запрошувати на хутір, на весільний бенкет, примовляючи, що такий гість – велика для них честь і для молодих добрий знак: інакше не буде їм щастя. За ними слідом поклонилися молодий з молодою; чорнобрива Ксеня хоч і проста дівка, а зразу втямила, що від її прохання пуття буде найбільше. Дружки тим часом кричали, що до хутора палицею докинути і з дороги звертати не доведеться, а старий бондар багатий, не такого ще виставить меду. Заглоба подивився на жовнірів: усі, як один, мовби зайці, ворушили вусами, передчуваючи добрячу пиятику й танці, а тому – хоча ніхто ні про що не смів прохати – пожалів їх; не минуло й хвилини, як Заглоба, дружки, молодиці та жовніри рушили до хутора в цілковитій злагоді.

Хутір і справді був неподалік, а старий бондар багатим, отож улаштував бучний бенкет. Випили всі добряче. Заглоба ж до того розходився, що ні в чому іншим не поступався. Невдовзі почалися дивні обряди. Старі баби відвели Ксеню в бокову світличку й там із нею зачинилися. Пробули вони у ванькирчику довго, а коли вийшли нарешті, оголосили, що дівчина чиста, як лілія, як голубка. Зраділи всі, галас здійнявся, крики: «На славу! На щастя!» Баби в долоні почали плескати і примовляти: «А що? Не казали?!» – а хлопці ногами притупувати, і кожен по черзі пускався в танець, тримаючи в руках кварту, котру перед дверима ванькирчика випивав «на славу». Станцював так і Заглоба, тим лише благородство походження свого позначивши, що не кварту, а цілий штоф осушив біля дверей. Потім бондар із дружиною та ковалихою повели у світличку молодого, а позаяк не було у Дмитра батька, поклонилися Заглобі, щоби той його заступив, – Заглоба погодився й пішов із ними. У світлиці на деякий час притихло, тільки жовніри, що гуляли на майдані перед хатою, горлали та вигукували по-татарськи і з пищалей гатили. Справжня ж гульня і веселощі почалися, коли до світлиці повернулися батьки. Старий бондар на радощах облапав ковалиху, хлопці підходили до бондаревої дружини і, низько кланяючись, коліна її обнімали, а баби хвалили за те, що дочку зберегла як зіницю ока, утримала в чистоті, як лілію, як голубку; [151] потім із нею пустився в танок Заглоба. Спершу потупцювали на місці одне перед одним, а потім він як ударить у долоні, як піде навприсядки, і то підстрибне, то підківками об дощану підлогу стукне – аж тріски летіли та піт градом із лоба котився. На них дивлячись, закружляли й інші: молодиці з жовнірами та з хлопцями – хто у світлиці, хто надвір вийшов. Бондар раз у раз наказував викочувати все нові бочки. Наостанку всім гуртом вивалили на майдан із хати – там розвели вогнища із трісок і сухого чортополоху, бо вже глибока ніч настала, і бенкет перетворився на справжню пиятику; солдати стріляли з пищалей і мушкетів, ніби на полі битви.

Заглоба, червоний, спітнілий, нетвердо тримаючись на ногах, забув, де він і що з ним відбувається; розрізняв як у тумані обличчя бенкетників, та хоч убий, не міг би сказати, що це за люди. Він пам’ятав, що гуляє на весіллі, – але на чиїм? Ха! Напевно, Скшетуського з князівною! Ця думка видалася йому вельми правдоподібною і врешті-решт цвяхом у голові засіла, наповнивши такою радістю, що він заволав як навіжений: «На здоров’я! Возлюбімо одне одного, брати! – спорожняючи при цьому один за одним кухлі, з котрих кожен був не менше штофа. – За тебе, брате! За нашого князя! Будьмо всі щасливі! Дай же Боже, щоби минула лиха година для нашої вітчизни!» Тут він залився слізьми і, прямуючи до бочки, спіткнувся – і далі на кожному кроці спотикався, бо на землі, ніби на полі бою, лежало багато нерухомих тіл. «Господи! – вигукнув Заглоба. – Не лишилося більше істинних мужів у Речі Посполитій. Тільки Лащ пити вміє, та ще Заглоба, а решта!.. О Господи!» І жалісливо звів очі до неба – й тут помітив, що небесні світила більше не втикують міцно небесну твердь як золоті цвяшки, а одні дрижать, мовби прагнуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка витанцьовують одне проти одного, – чому Заглоба вельми подивувався і сказав зачудованій своїй душі:

– Невже тільки я не п’яний in universo? [152]

Та раптом і земля, услід за зірками, закружляла в скаженому танку, і Заглоба навзнак гепнувся об землю.

Невдовзі він заснув, і почали йому страшні сни снитися. Якісь примарні страховиська, здавалося, навалились йому на груди, притисли до землі всією вагою, обплутуючи йому руки й ноги. При цьому чулися йому нестямні волання й навіть гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь стулені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі, але де там. Відчував: щось недобре з ним діється, голова закидається назад, мовби його за руки й за ноги волочуть кудись… Потім чомусь охопив його страх; кепсько йому було, дуже кепсько й тяжко. Притомність помалу до нього поверталась, але дивна річ: при цьому ним оволоділо таке безсилля, як ніколи в житті. Ще раз спробував він поворухнутись, а коли це не вдалось, остаточно пробудився – і розімкнув повіки.

У ту ж хвилину погляд його зустрівся з парою очей, котрі жадібно в нього впилися; зіниці ті були чорними як вугіль і до того лютими, що Заглоба, зовсім уже прокинувшись, у першу мить подумав, буцімто на нього витріщився диявол, – і знов опустив повіки, але тут же їх підняв. Страшні очі так само дивилися йому просто у вічі, і лице здавалося знайомим: зненацька Заглоба здригнувся всім тілом, облився холодним потом, і по спині його, до самих п’ят, тисячами забігали мурашки.

Він упізнав обличчя Богуна.

Розділ VII

Заглоба лежав, прив’язаний до власної шаблі в тій самій світлиці, де грали весілля, а страшний отаман сидів оддалік на дзиґлику, насолоджуючись переляком полоненика.

– Добривечір, ваша милість! – сказав він, помітивши, що очі в його жертви розплющені.

Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів настільки, ніби краплі вина в рот не брав, тільки мурашки, добігши до п’ят, кинулися назад, просто в голову, і лютий холод пронизав до кісток. Кажуть, потопаючий в останню хвилину бачить явно все минуле життя, все пригадує, розуміючи при цьому, що з ним відбувається; у Заглоби в ту мить так само проясніли пам’ять і свідомість, і останнє, що народилося в його просвітленому мозку, був беззвучний вигук, що так і не зірвався з губ: «Зараз він мені покаже!»