Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 133

– Кепські наші справи, шановні панове. Він і дійсно везе грамоту королевичу – вб’ємо його, доведеться відповісти. Не забувайте: суд конфедератів propter securitatum засідає за дві милі від виборного поля, а він як-не-як quasi [171] посол. Погано! Доведеться тоді ховатися, хіба що князь візьме під свою опіку – інакше не минути лиха нам. А відпустити його знову ж таки ніяк не можна. Єдина оказія звільнити нашу сердегу. Якщо його на той світ одправимо, все-таки легше її відшукати буде. Видно, сам Господь Бог їй і Скшетуському допомогти хоче, не інакше. Говоріть, шановні панове, що робитимемо?

– Невже ваша милість хитрощів яких-небудь не вигадає? – сказав Кушель.

– Я свою справу зробив: він перший нас викликав. Але потрібні свідки, сторонні люди. Думається мені, треба діждатися Харлампа. Я вже подбаю, щоб він своєю чергою поступився і в разі чого засвідчив, що Богун сам нас викликав, а нам, хочеш не хочеш, довелося захищатись. І від Богуна непогано б вивідати, де він дівчину ховає. Навіщо вона йому, коли його чекає погибель? Може, скаже, якщо попросити добряче. А не скаже – так і так ліпше, щоб живим не лишився. Все треба передбачити і обміркувати. Ух, голова зараз лусне!

– Хто ж із ним буде битися? – запитав Кушель.

– Пан Міхал першим, я другим, – відповів Заглоба.

– А я третім.

– Та ні! – втрутився Володийовський. – Тільки я б’юсь, і квит. Покладе він мене – його щастя, хай живим їде.

– Еге, я вже йому обіцявся, – сказав Заглоба, – та коли ви, шановні панове, інакше вирішите, я готовий одступитися.

– Воля його – захоче з вами битися, так і буде, та більше щоб ніхто не встрявав.

– Ходімо до нього.

– Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна, що попивав мед у передпокої. Отаман був уже цілковито спокійний.

– Послухай-но, добродію, – сказав Заглоба, – є одна важлива справа, про яку нам із тобою переговорити треба. Викликав ти лицаря цього – чудово, та буде тобі відомо, що як посол ти перебуваєш під захистом закону, бо не серед диких звірів, а поміж політичного перебуваєш народу. Тому тільки за однієї умови ми можемо тобі відповісти: якщо ти при свідках оголосиш, що по своїй волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими в нас поєдинок призначено, – ось перед ними ти це повториш, ми ж дамо тобі слово честі, що коли в бою з паном Володийовським здобудеш перемогу, то спокійно собі поїдеш й ніхто тобі не перешкоджатиме, хіба що зі мною помірятися захочеш.

– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при шляхтичах цих і людям своїм одвезти листа накажу, а Хмельницькому в разі моєї загибелі звелю сказати, що сам першим вас викликав. Ну, а коли з Божою поміччю в поєдинку з цим лицарем честь свою відстояти зумію, то ще й вашу милість потім попрошу зі мною стятися.

Сказавши так, він поглянув Заглобі у вічі, Заглоба ж, дещо знітившись, прокашлявся, сплюнув і відповів:

– Що ж, чудово. Почни лише з моїм учнем – одразу зрозумієш, як зі мною доведеться. Одначе, справа не в тому. Є другий punctum, [172] куди важливіший, і тут уже ми до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі лицаря бачити. Ти князівну Олену Курцевич викрав, наречену нашого соратника і друга, й десь її ховаєш. Знай же: якби ми тебе до суду притягли за це, навіть звання посла Хмельницького тобі б не допомогло, бо raptus puellae [173] невідкладному розгляду підлягає й карається на горло. І тепер, перед поєдинком, коли життя твоє під загрозою, поміркуй сам: що з сердегою буде в разі твоєї смерті? Адже ти її нібито любиш – невже при цьому зла їй бажаєш і погибелі? Невже не боїшся без опіки залишити? Приректи на ганьбу й поневіряння? Невже й по смерті супостатом її бути захочеш?

Голос Заглоби залунав несподівано серйозно, а Богун зблід і запитав:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Вкажи місце її ув’язнення, щоб у разі смерті твоєї ми могли її відшукати й судженому повернути. Зроби це, і Господь помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками й глибоко замислився, а троє товаришів невідривно стежили за змінами, що відбувалися в рухливому його лиці, на котрому раптом така ніжна туга проступила, мовби ні гнів, ні лють, ні інші жорстокі почуття ніколи на ньому не відбивалися, мовби людину цю лише для любові й страждання було створено. Довго тривала мовчанка, поки її не порушив Заглоба, з дрожем у голосі промовивши:

– Якщо ти зганьбити її встиг, Господь тобі суддя, вона ж нехай хоч у монастирі свої дні добуде…

Богун підвів вологі, повні туги очі і сказав:

– Я – зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, лицарі й кавалери, вмієте любити, але я, козак, її в Барі врятував од смерті й наруги, а потім у пустелю повіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, у ногах валявся й чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – я пішов і більше її не бачив: війна-ненька при собі тримала.

– Бог тобі за це простить частину гріхів на Страшному суді! – сказав, зітхнувши полегшено, Заглоба. – Та чи в безпеці вона там? Адже поруч Кривоніс і татари!

– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене послав до Хмеля запитати, чи треба йому йти в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона схована, ні козаків, ні ляхів, ні татар нема – в тому місці їй усього безпечніше.

– Де ж воно, це місце?

– Послухайте, панове ляхи! Хай буде по-вашому: я скажу, де вона, й накажу вам її видати, але за те ви покляніться лицарським словом, що, коли Господь мені пошле удачу, не будете її шукати більше. Пообіцяйте за себе і за Скшетуського – і я вам відкриюсь.

Друзі перезирнулися.

– Цього ми зробити не можемо! – сказав Заглоба.

– Ніяк не можемо! – вигукнули Кушель і Володийовський.

– Он як? – сказав Богун, і очі його блиснули під нахмуреними бровами. – Чого ж це ви не можете, панове ляхи?

– Того, що Скшетуського з нами немає, а до того ж знай, що жоден із нас розшуків не полишить, хоч ти її сховай під землю.

– Он який ви затіяли торг: мовляв, оддавай, козачино, душу, а ми тебе по голові шаблею! Ні, не вийде! Думаєте, не гостра моя козацька шабля? Овва, розкаркались, як над падлом вороння, – зарано ще вам каркати! Чому це я, а не ви, мушу згинути? Ви моєї крові прагнете, а я вашої! Побачимо ще, кому пощастить більше.

– Не хочеш, значить, говорити?

– А навіщо? Погибель усім вам!

– Тобі погибель! Покришимо на шматки – ти того вартий.

– Спробуйте! – сказав отаман, раптом підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися.

Грізні погляди схрестились у повітрі, гнів заклекотів у кожного в грудях, і невідомо, чим би все закінчилось, якби не Заглоба, котрий, поглянувши у вікно, крикнув:

– Харламп зі свідками приїхав!

І дійсно, за хвилину до кімнати ввійшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, Селицькими. Ледве обмінялись привітаннями, як Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.

Говорив він так виразно, що хутко їх переконав, запевнивши, що Володийовський тільки про коротку відстрочку просить і після поєдинку з козаком готовий негайно стятися з ротмістром. Іще Заглоба розписував, яку давню і страшенну ненависть відчувають княжі воїни до Богуна, ворога всієї Речі Посполитої і одного з найжорстокіших заколотників, як той викрав князівну, шляхтянку й наречену шляхтича, володаря всіх лицарських доблестей.

– А позаяк, шановні панове, ви теж шляхтичі, братні душі, то і образа, завдана в особі одного всьому станові, кожного з нас зачіпає; невже ви потерпите, щоби вона без помсти лишилася?

Харламп спершу закомизився, твердячи, що в такому разі Богуна потрібно зразу зарубати, «а пан Володийовський нехай, як умовилися, мені відповість». Довелося Заглобі заново йому втлумачувати, чому це неможливо, та й недостойно лицарів нападати на одного всім скопом. На щастя, його підтримали Селицькі, особи поважні й помірковані; врешті-решт упертий литвин дозволив умовити себе й погодився відкласти поєдинок.