Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 135

Богун похитнувся, ступив уперед і, зробивши останнє зусилля, завдав останнього удару. Володийовський одбив його легко і ще двічі вдарив по схиленій голові – шабля вислизнула з ослаблих Богунових рук, він упав лицем у пісок, зачервонивши його кров’ю, що розтеклася широкою калюжею.

Єльяшенко, що був присутнім при поєдинку, кинувся до тіла свого отамана.

Секунданти деякий час не могли вимовити ні слова, пан Міхал теж мовчав, тільки важко дихав, обіпершись обома руками на шаблю.

Заглоба першим порушив мовчанку.

– Ідіть же сюди, дайте обніму вас, пане Міхал! – розчулено промовив він.

Всі обступили невеличкого героя.

– Ну, й мастак ви, пане, побий вас грім! – навперебій вигукували Селицькі.

– В тихому болоті, бачу, чорти водяться! – промовив Харламп. – Я готовий із вашою милістю битися, щоб не говорили: Харламп злякався, – і навіть якщо ви мене так само пошматуєте, все одно прийміть мої поздоровлення!

– Та киньте ви Бога ради, вам і битися нема через що насправді, – сказав Заглоба.

– Ніяк не можна, – відповів ротмістр, – тут зачеплено мою репутацію, а я за нею життя не пожалію.

– Не потрібне мені ваше життя, шановний пане, облишмо ліпше наміри наші, – мовив Володийовський. – По правді сказати, я й не думав заступати вам дорогу. На цій стежці ви зустрінете когось іншого – отоді тримайтеся, а я не стою вам на заваді.

– Як це?

– Слово честі.

– Помиріться, друзі, – закликали Селицькі й Кушель.

– Гаразд, хай буде по-вашому, – сказав Харламп, розкриваючи обійми.

Володийовський упав ув обійми ротмістра, і колишні недруги звучно розцілувались, аж відлуння прокотилося по піщаних пагорбах, при цьому Харламп примовляв:

– Ох, щоб вас, ваша милість! Як таке громадище обробив! Але ж і він шаблею володів непогано.

– Оце вже не думав, що він такий фехтувальник! І де тільки вивчився, цікаво?

Тут загальну увагу привернуло знову тіло отамана, що лежало на землі, його Єльяшенко тим часом перевернув обличчям догори і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Лице Богуна важко було впізнати під кіркою крові, що витекла з ран на голові й швидко запеклася на холодному вітрі. Сорочка на грудях теж була вся залита кров’ю, одначе життя ще не залишило отамана. Він, видно, був у передсмертній конвульсії: ноги здригалися, та скребли пісок скоцюблені, мов кігті, пальці. Заглоба глянув і тільки рукою махнув.

– Отримав своє! – сказав він. – Із Божим прощається світом.

– Ой! Цей уже не жилець, – промовив, поглянувши на лежаче тіло, один із Селицьких.

– Іще б пак! Надвоє майже розсічений.

– Еге, таких лицарів не часто зустрінеш, – пробурмотів, похитавши головою, Володийовський.

– Не мені розповідай, – обізвався Заглоба.

Тим часом Єльяшенко намірився підняти й віднести нещасного отамана, але марно, тому що немолодий був і миршавий, а Богун – ледве не велетенського зросту. До корчми було декілька верст, а козак міг померти будь-якої хвилини; бачачи це, осавул звернувся до шляхтичів.

– Пане! – вигукнув він, складаючи благально руки. – Заради Спаса і Святої Пречистої поможіте! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…

Шляхтичі перезирнулись. Озлоблення проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилось.

– А й справді, негоже його тут кидати як собаку, – першим пробурмотів Заглоба. – Коли прийняли виклик, значить, він для нас уже не мужик, а воїн, якому всіляка належить допомога. Хто зі мною його понесе, шановні панове?

– Я, – відповів Володийовський.

– Кладіть на мою бурку, – запропонував Харламп.

За хвилину Богун уже лежав на бурці Харлампа. Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко вхопилися кожен за свій кінець, і хода, що замикалася Селицьким і Харлампом, повільно рушила в напрямку корчми.

– Живучий чорт, іще ворушиться, – пробурмотів Заглоба. – Господи, та сказав би мені хто, що я з ним няньчитися буду й на руках таскати, я б такі слова за глузи сприйняв! Занадто м’яке в мене серце, сам знаю, та себе переробити не можна! Ще й рани йому перев’яжу… Сподіваюся, на цьому світі вже не зустрінемося: нехай хоч на тому добром згадає!

– Думаєш, не оклигає? – запитав Харламп.

– Він? Та я за його життя гроша ламаного не дам. Видно, так було написано на роду, а від долі не втечеш: усміхнулося б йому щастя з Володийовським, од моєї б руки загинув. А втім, я радий, що так воно сталось, – і без того вже мене душогубцем безжалісним прозивають. А що накажете робити, якщо вічно хто-небудь вештається під ногами? Пану Дунчевському довелося відступного заплатити п’ятсот злотих, а руські маєтки, самі знаєте, нині не приносять прибутків.

– Так, там у вас усе підмели зовсім, – сказав Харламп.

– Ух! Важезний наш козак – дух сперло!.. – продовжував Заглоба. – Зовсім підмели – це вірно, та я все ж таки сподіваюся, сейм допомогу надасть, бо хоч зуби клади на полицю… Ох, і важучий, диявол!.. Біжіть, пане Харлампе, до корчмаря та звеліть нам’яти хліба з павутиною. Покійничкові нашому не вельми допоможе, та рану перев’язати – всякого християнський обов’язок, усе ж таки помирати буде легше. Хутчіше, пане!

Харламп поспішив уперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не зволікаючи, зі знанням справи і великою вправністю заходився перев’язувати. Він зупинив кров, заліпив рани, після чого, звернувшись до Єльяшенка, мовив:

– А в тобі, старий, тут потреби нема. Скачи хутчіше в Заборів, прохай, аби до його високості допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, – усе докладно опиши, як було. Збрешеш, я дізнаюся, тому що в їх королівської високості у великому довір’ї, і голову тобі звелю знести. І Хмельницькому кланяйся: він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє діло, та остерігайся темних кутків – іще приб’ють де-небудь ненароком, не встигнеш і пояснити, хто такий та навіщо їдеш. Бувай здоровий! І поквапся!

– Дозвольте, ваша милість, залишитися, хоча б поки він не охолоне.

– Паняй, кажу тобі! – грізно сказав Заглоба. – А то накажу дядькам силоміць у Заборів доправити. І привіт не забудь передати Хмельницькому.

Єльяшенко поклонився в пояс і вийшов, а Заглоба пояснив Харлампу й Селицьким:

– Козака я навмисно відправив – нічого йому тут робити… А якщо його й справді по дорозі приріжуть, що легко може статися, всю провину на нас звалять. Заславці та прихвосні канцлера першими крик здіймуть, що, мовляв, люди руського воєводи, порушивши закон, вирізали козацьке посольство. Та нічого, розумна голова сто голів годує! Нас шалапутам цим, дармоїдам, гладишам голими руками не взяти, та й ви, панове, при потребі засвідчите, як усе було насправді, і підтвердите, що він сам нас викликав. Іще треба тутешньому війту наказати, щоби його поховав. Вони знати не знають, хто він такий: визнають шляхтичем і поховають по честі. І нам, пане Міхал, мабуть, їхати час – треба ще реляцію князю-воєводі подати.

Хрипке дихання Богуна перервало просторікування Заглоби.

– Он, уже душа назовні рветься! – зауважив шляхтич. – І надворі темніє – навпомацки доведеться на той світ діставатись. Але коли він сердеги нашої не збезчестив, пошли йому, Господи, вічний спокій, амінь!.. Їдьмо, пане Міхал… Від усієї душі відпускаю йому його гріхи, хоча, зізнатися, частіше я в нього, ніж він у мене, на шляху ставав. Але тепер уже всьому кінець. Прощавайте, шановні панове, приємно було з такими благородними кавалерами звести знайомство. Не забудьте тільки в разі чого дати показання.

Розділ XIII

Князь Ярема прийняв звістку про загибель Богуна в поєдинку вельми спокійно – тим паче коли дізнався, що є сторонні люди, не з його корогов, готові в будь-яку хвилину засвідчити, що викликано було Володийовського. Якби це сталося не в переддень оголошення королем Яна Казимира, коли боротьба суперників іще тривала, противники Яреми на чолі з канцлером і князем Домініком, поза всяким сумнівом, не забули б цю подію повернути проти нього, незважаючи ні на яких свідків їх заяви. Та після відмови Карла від престолу голови були зайняті зовсім іншим, і ясніше ясного було, що вся ця історія кане в забуття.