Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 14

або ж:

Вважаючись, одначе, людиною безжурною, та ще при тому й вояком, який любить свою справу, він не брав занадто близько до серця, що Ануся дарує усмішки свої, крім нього, і панові Биховцю із волоської корогви, і панові Вурцелю, гармашеві, і панові Володийовському, драгунові, і навіть панові Барановському з гусарів, хоча останній був вельми сивуватим і, через розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже якось бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, однак якщо випадало подовгу засиджуватися в Лубнах і не ходити на татар, то і з Анусею поряд він нудьгував, а коли доводилося виступати, то виступав охоче, без жалю і туги сердечної.

Зате й повертався він завжди з радістю. Ось і тепер, прямуючи після вдалого завершення справ із Криму, він весело наспівував і гарячив коня, їдучи поряд із паном Лонгинусом, який тюпав на величезній ліфляндській кобилі, як завжди, в глибокому сумі. Посольські вози, каралаші та ескорт лишилися далеко позаду.

– Його милість посол лежить на возі, як колода, і весь час спить, – заговорив намісник. – Чудес мені нарозповідав про свою Волощину, через те і втомився! Я ж слухав не без цікавості. Нічого не скажеш! Країна багата, клімат чудовий, золота, вина, солодощів і худоби доволі. Я от і подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має стільки ж прав на господарський трон, як усі інші; а прав тих князь Михайло, до речі, добивався. Не в новину нашим воєводам волоська земля. Били вони там уже і турків, і татар, і самих волохів, і семиградських…

– Одначе люди з тих країв м’якші наших будуть, про що мені й пан Заглоба в Чигирині розповідав, – одказав литвин. – А коли б не повірив я йому, так у книгах богослужебних знову ж таки підтвердження є.

– У богослужебних?

– У мене є така, я можу вашій милості показати; я з нею не розлучаюся.

Тут розстебнув він тороку біля луки і, діставши маленьку, ретельно оправлену в телячу шкіру книжечку, спершу побожно поцілував її, а потім, перегорнувши з півтора десятка сторінок, сказав:

– Читайте, добродію.

Пан Скшетуський почав:

– «Під заступництво твоє звертаємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут стоїть про волохів? Що ви, добродію, говорите? Це ж антифон!

– Читайте, ваша милість, читайте.

– «Щоби достойні ми були обітувань Христових. Амінь».

– Ну а далі питання…

Скшетуський прочитав:

– «Питання: Чого кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Того, що легко втікає. Амінь». Гм! Вірно! Одначе в книзі вашій дивне вельми матерій змішування.

– Тому що книжка ця жовнірська: так що до молитов різних instructiones militares [24] додаються, з яких дізнаєшся, ваша милість, про всі нації, котра з них найдостойніша, котра підла; стосовно ж волохів виявляється, що боягузливі з них хлоп’ята, та до того ж іще й віроломці великі.

– Що віроломці – вірно. Воно видно навіть із неприємностей князя Михайла. Чесно кажучи, я теж чув, що вояк із них ніякий. А все-таки в його милості князя волоська корогва, де в поручиках пан Биховець, дуже добра, та stricte, [25] чесно кажучи, не знаю, чи знайдеться в тій корогві два десятки волохів.

– А як ви, ваша милість, вважаєте, чи багато озброєних людей у князя?

– Тисяч вісім, окрім козаків на стоянках. Одначе Зацвілиховський говорив, що зараз нові набори здійснюються.

– Значить, дасть Бог, який-небудь похід під рукою пана князя буде?

– Подейкують, що велика війна з турчином готується, сам король зі всією раттю Речі Посполитої виступити має намір. Відомо також мені, що подарунки татарам припинено, а татари про набіги навіть думати забули від страху. Про те я і в Криму чув, де тому, напевно, приймали мене так honeste, [26] позаяк є чутка, що, коли король із гетьманами рушить, князь має вдарити на Крим і татар розбити остаточно. Схоже, так воно й буде – на кого ще таке покласти можна?

Пан Лонгинус підвів до неба руки й очі.

– Пошли ж, Господи милосердний, пошли ж таку священну війну во славу християнства і народу нашого, а мені, грішному, дай у ній обітниці свої звершити, щоб in luctu [27] міг я бути втішений або славну смерть знайшов!

– Ви, добродію, обітницю з приводу війни дали?

– Такому достойному кавалеру всі таємниці душі відкрию, хоча й довго розповідати; але коли ви, ваша милість, вухом прихильним слухаєте, тоді incipiam. [28] Вам, добродію, вже відомо, що герб мій називається Зірвиглавець, і тому це, що під Грюнвальдом пращур мій Стовійко Підбийп’ятка трьом лицарям, які скакали бік у бік у чернечих каптурах, підкравшись іззаду, одним махом зітнув голови, про цей славний подвиг старовинні рукописи повідомляють із великою для пращура мого хвалою…

– Не слабкіша, видно, рука пращура за вашу руку, так що прозвали Зірвиглавцем його справедливо.

– Йому король і герб надав, а в гербі три козині голови на срібному тлі на згадку про трьох лицарів, тому що такі ж голови на їхніх щитах були зображені. Герб і цей ось меч пращур Стовійко Підбийп’ятка передав нащадкам своїм, наказавши продовжувати славу і роду і меча.

– Нічого не скажеш, достойний родовід!

Пан же Лонгинус заходився журно зітхати, а коли йому зрештою трохи полегшало, зізнання свої продовжив:

– Як останній, значить, у роду нашому дав я в Троках обітницю Пресвятій Діві перебувати в невинності й не піти до вінця, перш ніж, за славним прикладом Стовійка Підбийп’ятки, пращура мого, трьох голів тим же мечем з одного маху не зітну. Господи милостивий, ти знаєш, що я зробив усе, від мене залежне! Невинність зберіг понині, серцю ніжному наказав мовчати, битви шукав і бився, та тільки щастя от мене обминає…

Поручик посміхнувся у вуса.

– І не зітнули, ваша милість, трьох голів?

– Ет! Не сталося! Нема талану! По дві ще доводилось, а три – ніколи. Ніяк не виходить іззаду під’їхати, а ворога не попросиш, аби рядком під замах шикувався. Тільки Бог і знає мої прикрощі: сила в руках-ногах є, наявність цілком достатня… Але adolescentia [29] минає, незабаром сорок п’ять виповниться, серце любові прагне, рід згасає, а трьох голів як не було, так і нема!.. Ось який Зірвиглавець із мене. Посміховисько людям, як справедливо говорить пан Заглоба, що я смиренно й терплю, Господу Ісусу до підніжжя покладаючи.

Литвин знову так зазітхав, що ліфляндська його кобила, цілком імовірно, із співчуття до свого хазяїна, заходилася кректати й жалібно посопувати.

– Одне я можу сказати вашій милості, – мовив намісник, – що коли під знаменами князя Яреми оказії не трапиться, то, значить, не трапиться ніколи.

– Дай-то Боже! – відповів пан Лонгинус. – Тому й їду просити служби у князя-воєводи.

Подальшу їхню розмову було перервано несподіваним шумом пташиних крил. Як уже було сказано, зими тієї пернаті за моря не відлетіли, ріки не замерзли, через те повсюди над болотами було особливо багато річкової птиці. Поручик із паном Лонгином саме під’їжджали до берега Кагамлика, коли над головами їхніми прошуміла раптом ціла журавлина зграя, котра летіла так низько, що можна було палицею докинути. Зграя мчала з відчайдушними кликами і, замість того щоб опуститися в очерети, несподівано шугонула вгору.

– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.

– А он, ваша милість, дивіться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на білого птаха, котрий, розрізаючи навскісним польотом повітря, явно мав намір наблизитися до зграї.