Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 35

Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.

Намісник розрубав йому голову келепом.

– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.

Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в метушні багаття погасли, і темрява обступила тих, що билися. Невдовзі й ті й другі зійшлися так близько, що не лишилося місця для замаху, тож ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.

Несподівано із глибини острова почулися численні крики й голоси: до нападників поспішала підмога.

Іще хвилина, і вона підоспіла б занадто пізно, позаяк добре навчені жовніри брали гору.

– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.

Весь загін миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіштовхнути у воду.

А ворог тим часом у люті прорвався до берега.

– Вогонь! – скомандував Скшетуський.

Залп із мушкетів одразу зупинив нападників, вони знітилися, стовпились і безладно відступили, залишивши на піску десятків півтора своїх; деякі з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнуті з води й кинуті на берег.

Веслярі тим часом при допомозі декількох жовнірів, уперши в землю весла, вибивались із останніх сил, намагаючись зіштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.

Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по воді перемішалися зі свистом стріл і стогонами поранених.

Татари, все несамовитіше звертаючись до Бога, підбадьорювали один одного. Їм вторили козацькі крики «коли! коли!» і спокійний голос Скшетуського, що все частіше повторював:

– Плі!

Бліде сяйво ранкових небес освітило битву. З боку суші можна було розрізнити натовп козаків і татар, одних із обличчями біля пищальних прикладів, інших – які, відкинувшись назад, натягали луки; з боку ріки – дві чайки у клубах диму та блисках регулярних залпів. Між тими й цими лежали на піску нерухомі вже тіла.

В одному з човнів стояв Скшетуський, здіймаючись над рештою, гордий, спокійний, з поручицькою булавою в руці і з непокритою головою – татарська стріла зірвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмістр і прошепотів:

– Пане, не подужаємо, їх багато!

Одначе намісник дбав тепер тільки про те, щоб посольство своє скріпити кров’ю, приниження гідності не допустити й померти зі славою. Отож у той час як його жовніри влаштували собі з мішків із харчами щось на зразок бруствера, з-за котрого уражали ворога, сам він чіткою мішенню стояв на виду.

– Що ж, – відповів він, – поляжемо всі до єдиного.

– Поляжемо, батьку! – озвалися жовніри.

– Плі!

Чайки знову заволокло димом. Із глибини острова почали з’являтися нові юрби, озброєні піками й косами. Нападники тепер поділилися на дві групи. Одна не припиняла вогню, друга, що складалась із двох приблизно сотень козаків і татар, очікувала слушної хвилини, щоб кинутися врукопашну, а з прибережних заростей з’явилися чотири човни, які збиралися вдарити по намісникові з тилу та флангів.

Уже зовсім розвиднилось, одначе дим, простягнувшись довгими пасмами, цілковито закривав поле бою.

Намісник наказав двадцяти жовнірам повернутися до атакуючих суден, що, змушувані веслами, мчали по спокійній річковій воді з швидкістю птиць. Вогонь по татарах і козаках, які наступали з боку берега, через це помітно ослаб.

Вони, як видно, тільки цього й чекали.

Вахмістр ізнову з’явився біля намісника.

– Пане! Татарва ножі в зуби бере, зараз на нас підуть.

Сотні три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналися декілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися звідусіль, бо човни противника підпливли вже на відстань пострілу. Борти їх заклубочилися димками. Кулі градом посипалися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогонами. Не минуло й десяти хвилин, як половину жовнірів було перебито, ті, що лишилися в живих, чинили відчайдушний опір. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев’яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів обпікали руки. Більшість були поранені.

Та ось жахливі крики й виття струсонули повітря. Це пішли в атаку ординці.

Дими, розірвані юрбами тих, що бігли, раптом розсіялись і відкрили погляду обидві намісникові чайки, що вкрилися чорною купою татар, схожі на два кінських трупи, які розриває зграя вовків. Купа ця напосідала, кублилася, вила, дерлася і, здавалося, б’ючись сама з собою, гинула. Десятка два жовнірів усе ще оборонялися, а біля щогли стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що до оперення сиділа в лівому плечі його, й люто захищався. Постать намісника здавалася велетенською серед навколишньої товкотнечі, шабля миготіла, наче блискавка. Ударам її вторили стогони й виття. Вахмістр і один жовнір прикривали його з боків, і юрба в страху перед цими трьома час від часу відкочувалась, але під тиском тих, що налягали ззаду, сама налягала й гинула під шабельними ударами.

– Живими брати для отамана! – волали голоси в купі. – Здавайся!

Та пан Скшетуський здавався тепер хіба що Богові, позаяк раптом зблід, захитався й упав на дно човна.

– Прощай, батьку! – відчайдушно крикнув вахмістр.

Та через мить теж упав. Шалена юрба зовсім укрила собою чайки.

Розділ XI

У хаті військового кантарія [60] в передмісті Гассан Баша, в Січі, за столом сиділи два запоріжці, підкріпляючись паленкою із проса, котру раз по раз черпали з дерев’яного цебра, що стояв посеред столу. Один – старий, майже вже зовсім древній, був сам кантарій Пилип Захар, другим був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, літ близько сорока, високий, сильний, із диким виразом обличчя й розкосими татарськими очима. Обидва тихо, ніби побоюючись, що їх підслухають, розмовляли.

– Воно значить, сьогодні? – запитав кантарій.

– Просто ось-ось, – відповів Татарчук. – Очікують лише кошового й Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, тому що орда стоїть там. Товариство вже на майдані, а курінні ще засвітла зберуться на раду. До ночі все відомо буде.

– Гм! Погано може бути, – буркнув старий Пилип Захар.

– Слухай, кантарію, ти справді бачив, що й мені лист був?

– Відомо, бачив, якщо сам кошовому листи відносив, а я людина письменна. При ляхові три листи знайшли: один до самого кошового, другий тобі, третій молодому Барабашеві. Про те вже вся Січ знає.

– А хто писав? Не знаєш?

– Кошовому – князь: на листі печать була; хто вам – невідомо.

– Сохрани Бог!

– Якщо тебе в листі явно другом ляхів не називають, то обійдеться.

– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.

– А може, ти й сам щось за собою знаєш?

– Тьху! Нічого я за собою не знаю.

– Може, кошовий листи в хід не пустить, тому що і йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.

– А що ж…

– Та коли ти щось за собою знаєш, тоді… – Тут старий кантарій іще більше притишив голос: – Тікай!

– Як це? Куди? – занепокоєно запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби ніхто до ляхів не пішов і про тутешні справи не доніс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.

– Тоді сховайся, якщо можеш, у Січі.

– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Ти ж родич мені!

– І брата рідного не став би ховати. А якщо смерті боїшся, напийся: п’яний нічого не почуєш.

– Може, в листах нічого й нема?

– Можливо…

– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нічого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нічого в листі не стояло, біс його знає, що лях на раді викладе. Він же мене погубити може.

– Це сердитий лях: він нічого не викладе!

– Ти був у нього сьогодні?

– Був. Рани помазав дьогтем, горілки з попелом у горлянку налив. Оклигає. Це сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха не турбуйся.