Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 63

Розділ XX

Розбудив її гавкіт собак. Розплющивши очі, побачила вона далеко попереду величезний тінистий дуб, двір і колодязний журавель. Олена зразу ж почала будити свого супутника.

– Ваша милість, прокиньтесь! Прокиньтесь, добродію!

Заглоба розліпив очі.

– Що таке? Куди це ми приїхали?

– Не знаю.

– Стривай-но, панно. Це козацький зимівник.

– Так і мені здається.

– Тут, напевно, чабани живуть. Не найприємніша компанія. Чого ці пси, щоб їх вовки поїли, заходяться! Он і коні з людьми коло хати. Що поробиш, їдьмо до них, а то, якщо об’їдемо, за нами поженуться. Ви теж, видко, здрімнули.

– Трішки.

– Один, два, три… четверо коней осідланих. Значить, там чотири душі. Сила невелика. Еге ж! Це чабани. Розмовляють про щось. Гей, люди, а йдіть-но сюди!

Четверо козаків одразу ж під’їхали. Це і дійсно були чабани при конях, чи табунники, що наглядали влітку у степах за табунами. Пан Заглоба зразу помітив, що тільки один із них при шаблі й пищалі, решта ж троє були озброєні палицями з прив’язаними до кінців кінськими щелепами; одначе він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і для подорожніх небезпечними.

І справді, під’їхавши, всі четверо спідлоба втупилися на прибульців. На їхніх коричневих обличчях не було й ознак гостинності.

– Чого треба? – запитав один, причому ніхто не зняв шапки.

– Слава Богу, – сказав пан Заглоба.

– На віки віків. Чого треба?

– А далеко до Сируватої?

– Не знаємо ніякої Сируватої.

– А зимівник цей як називається?

– Гусла.

– Напійте-но коней.

– Нема води, висохла. А звідкіля ви їдете?

– Від Кривої Руди.

– А далеко?

– У Чигирин.

Чабани перезирнулись.

Один із них, чорний мов жук і косоокий, утупився в пана Заглобу і, помовчавши, сказав:

– А чого з битого шляху з’їхали?

– А там пече дуже.

Косоокий поклав руку на повід пана Заглоби.

– Злазь, панку, з коня. Нема чого тобі в Чигирин їхати.

– А це ж чому? – спокійно запитав пан Заглоба.

– А бачиш ти ось цього молодця? – запитав косоокий, показуючи на одного з товаришів.

– Бачу.

– Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.

– А чи знаєш ти, холопе, хто за нами в Чигирин їде?

– Хто такий?

– Князь Ярема!

Нахабні обличчя чабанів умить зробилися смиренними. Всі, ніби по команді, познімали шапки.

– А чи знаєте ви, хами, – продовжував пан Заглоба, – що роблять ляхи з тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають. А чи знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А чи знаєте, що він уже за півмилі звідси? Ну так як, собачі душі? Хвости підібгали? Ось як ви нас привітали! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? Ах, ви ж негідники! Ах, ви ж кобилячі діти! Я вам покажу!

– Не сердітеся, пане! Колодязь пересох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати й воду носимо для себе!

– Ах, ви ж пройдисвіти!

– Простіть, пане. Колодязь пересох. Звеліть, так збігаємо по воду.

– Без вас обійдуся, сам зі слугою поїду. Де тут Кагамлик? – запитав він грізно.

– Он, дві милі звідси! – сказав косоокий, показуючи на стіну заростей.

– А на дорогу сюдою повертатися чи берегом доїду?

– Доїдете, пане. За милю звідси річка до шляху звертає.

– Гей, слуго, нумо вперед! – сказав пан Заглоба, звертаючись до Олени.

Удаваний слуга повернув коня на місці й миттю поскакав.

– Слухати мене! – сказав Заглоба дядькам. – Якщо сюди роз’їзд прибуде, сказати, що я берегом на битий шлях поїхав.

– Добре, пане.

Через чверть години Заглоба знову їхав поряд із Оленою.

– Вчасно я їм князя-воєводу вигадав, – сказав він, примруживши око, закрите більмом. – Тепер вони цілий день сидіти будуть і роз’їзду чекати. Від самого тільки княжого імені в них дрижаки почалися.

– Ваша милість так швидко міркує, що з усякої халепи вискочити зуміє, – сказала Олена. – І я Богові дякую, що послав мені такого заступника.

Шляхтичу ці слова припали до смаку, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:

– А що? Є в Заглоби голова на плечах? Хитрий я, мов Улісс, і мушу вам, панно, сказати, що, коли б не хитрість ця, давно б мене ворони склювали. Та що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у близькість княжого війська повірили, бо зрозуміло ж, що князь не сьогодні – так завтра з’явиться з мечем огненним, яко архангел. А якби він заразом і Богуна по дорозі стратив, я б дав обітницю босоніж у Ченстохову піти. А якщо й не повірили чабани, самої згадки про княжу силу досить було, щоб од їхнього замаху на життя наше утримати. У будь-якому разі скажу я вам, панно, що нахабство їхнє – недобрий для нас signum, [90] бо означає це, що мужва тутешня про вікторії Хмельницького наслухана й час від часу буде робитися ще нахабнішою. А тому слід триматися нам безлюдних місць і в села заглядати рідше, позаяк це небезпечно. Яви ж, Господи, пошвидше князя-воєводу, адже ми в таку пастку потрапили, що якби був я не я, гіршого й вигадати важко!

Олена знову стривожилась і, бажаючи почути з уст пана Заглоби хоч одне обнадійливе слівце, сказала:

– Тепер я вже зовсім повірила, що ви, добродію, і себе, і мене порятуєте.

– Авжеж, – одповів старий пройдисвіт. – Голова для того і є, щоб про шкуру думати. А вас, панно, я вже так полюбив, що, як про власну дочку, про вас піклуватимусь. Найгірше, сказати по правді, що незрозуміло, куди тікати, бо й Золотоноша ця не дуже вірне asуlum. [91]

– Я точно знаю, що брати в Золотоноші.

– Або так, або ні, тому що могли поїхати; і в Розлоги напевне не тією дорогою, котрою ми їдемо, повертаються. Я ж бо більше на тамтешній гарнізон розраховую. Якби так Бог дав півкороговки чи піврегіментика у фортеці! А ось і Кагамлик! Тепер хоч очерети під боком. Переправимося на той берег і, замість того щоб униз по річці до битого шляху піти, вгору підемо, щоб сліди заплутати. Щоправда, ми опинимося близько від Розлогів, але не дуже…

– Ми до Броварок ближче будемо, – сказала Олена, – через які в Золотоношу їздять.

– І прекрасно. Зупиняйтеся, панно.

Вони напоїли коней. Потому пан Заглоба, надійно сховавши Олену в заростях, поїхав шукати броду й одразу його знайшов, оскільки він виявився за кілька кроків од того місця, де вони зупинилися. Саме тут уже знайомі нам табунники переганяли коней через річку, що хоч і була по всій течії мілководною, та береги повсюди мала неприступні, зарослі й болотисті. Переправившись, наші подорожні квапливо рушили вгору по річці й без відпочинку проїхали допізна. Дорога була важка, позаяк у Кагамлик впадало безліч струмків і вони, широко розливаючись у своїх гирлах, утворювали повсюди болота й драговини. Час від часу доводилось або шукати броду, або продиратися крізь зарості, майже непроїжджі для кінних. Коні страшно втомились і ледве йшли. Часом вони так сильно загрузали, що Заглобі здавалося – вибратися вже не вдасться. Та врешті-решт утікачі все-таки вийшли на високий, зарослий дубняком сухий берег. А тут уже й ніч настала, глибока й непроглядна. Подальша дорога ставала небезпечною: у темряві можна було потрапити в трясовину, отож пан Заглоба вирішив дочекатися ранку.

Він розсідлав коней, спутав їх і пустив пастися. Потому нагріб листя, зробив із нього підстилку, заслав чапраками і, накривши буркою, сказав Олені:

– Укладайтеся, панно, і спіть, бо це єдине, що можна зробити. Роса вам оченята промиє, воно й добре буде. Я теж голову на сідло прихилю, а то я в себе кісток просто не чую. Вогню ми запалювати не будемо, бо ще на світло які-небудь пастухи заявляться. Ночі тепер короткі, на світанні рушимо далі. Спіть, панно, спокійно. Напетляли ми, як зайці, хоча, по правді сказати, від’їхали недалеко, та зате так сліди заплутали, що той, хто знайде нас, диявола за хвіст спіймає. Добраніч, ласкава панно.