Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 65

По всьому було видно, що він у доброму гуморі.

– Жоден приказний у трибуналі так не накричиться, як мені довелося! – сказав він. – Охрип навіть. Але, що треба, маю. Я їх у чому мати породила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, значить, він просто невдячна людина; я ж двох святих туркам додав. От негідники! Благали, щоб сорочки залишив! А я кажу, дякуйте, що живими лишаєтесь. А подивіться-но, панночко, все новісіньке: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи може бути порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хами так пристойно одягаються? Вони в Броварках на ярмарку були, де назбирали грошей і все собі купили. Мало хто із шляхти нагосподарює в цій країні стільки, скільки виканючить дід. Усе! Із цієї хвилини я лицарське поприще кидаю й починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо eo modo [92] багатство швидше нажити можна.

– Але з якої потреби ви, ваша милість, вчинили це? – запитала Олена.

– З якої потреби? Ви, панно, не зрозуміли? Тоді постривайте, зараз цю потребу зримо вам явлено буде.

Сказавши це, він узяв половину віднятої одежі й одійшов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах загула ліра, а потому показався… вже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці та з сивою бородою. Дід наблизився до Олени, ведучи хрипким голосом:

Князівна заплескала в долоні, і вперше з часу втечі з Розлогів усмішка осяяла її прекрасне обличчя.

– Якби я не знала, що це ваша милість, ні за що б не впізнала!

– А що? – сказав пан Заглоба. – І на Масниці не бачили ви, панно, ліпшої машкари. Я вже і в Кагамлик подивився. І якщо я коли-небудь бачив більш натурального діда, нехай мене на власній торбі повісять! Із піснями в мене теж усе в порядку. Чого, ласкава панно, бажаєте? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну чи про Серпяхову смерть? Будь ласка. Вважайте мене найостаннішою людиною, якщо я на шмат хліба в найпропащіших гультяїв не зароблю.

– Тепер ясно, навіщо ви, добродію, все це вчинили, навіщо одежу зідрали з бідолах цих – аби в дорогу переодягненими вирушити.

– Саме так! – сказав пан Заглоба. – А ви, панно, що думали? Тут, за Дніпром, народець гірший, аніж в інших місцях, і тільки рука княжа заколотників від сваволі стримує; тепер же, коли дізнаються вони про війну із Запоріжжям і про вікторії Хмельницького, ніяка сила їх од бунту не втримає. Ви ж бачили, панно, тих чабанів, які до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани зараз же не поб’ють Хмельницького, то через день, а може, через два вся країна в огні буде. Як же я тоді панну крізь усю бунтівну мужву проведу? А якщо доведеться потрапити до них у лапи, ліпше вам було б у Богунових лишитись.

– Це неможливо! Краще смерть! – перебила його Олена.

– А про мене навпаки: краще – життя, бо від смерті, як не мудруй, усе одно не втечеш. Але здається мені, сам Господь нам оцих дідів послав. Я їх, як і чабанів, налякав, що князь із військом близько. Три дні тепер од страху голяком в очеретах сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, в Золотоношу як-небудь проберемося, знайдемо братів ваших – добре, ні – підемо далі, хоча б і до гетьманів, або князя чекатимемо. І весь час у безпеці, бо дідам від мужви і від козаків ніякого утиску. Можемо навіть крізь обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки татар vitarе [93] нам слід, бо вони вас, панно, як молодого отрока в ясир візьмуть.

– І мені, значить, треба переодягтися.

– Саме так! Досить вам козачком бути, перетворіться в мужицького підлітка. Щоправда, для хамського нащадка дуже вже ви пригожі, як, власне, і я – для діда, та це дрібниці. Вітер обвітрить личко ваше, а в мене від пішого ходіння черево спаде. Всю дорідність свою випотію. Коли мені волохи око випекли, я було вирішив, що непоправна біда мені приключилась, а зараз ось бачу, що вона мені на руку; адже якщо дід не сліпий, значить, діло нечисте. Ви мене, панно, за руку водіть, а зовіть Онуфрієм, бо таке воно моє дідівське ймення. А зараз переодягніться, та пошвидше, нам час у дорогу. А дорога, позаяк пішки, довга буде.

Пан Заглоба відійшов, і Олена, не зволікаючи, почала переодягатися в дідівського поводиря. Вона зняла козацький жупаник і, побовтавшись у річці, вдягла селянську свитку, солом’яного бриля та торбину. На щастя, підліток, якого пограбував Заглоба, був струнким, тому все прийшлося на неї добре.

Заглоба, коли повернувся, уважно її огледів і сказав:

– Мій Боже! Не один лицар із охотою б позбувся багатства свого, тільки б його такий пажик супроводжував, а вже один відомий мені гусар, той би жодної секунди не роздумував. Тільки от із волоссям вашим треба щось придумати. Бачив я в Стамбулі пригожих юнаків, але такого – ніколи.

– Дай Боже, щоб не на шкоду обернулася мені пригожість ця! – сказала Олена.

І всміхнулася, позаяк жіночу її натуру втішило захоплення пана Заглоби.

– Краса ніколи на шкоду не обернеться, і сам я найліпший тому приклад. Коли турки мені в Галаті око випекли, зібралися вони було і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього їхнього паші, а все з причини невимовної краси моєї, рештки якої можете ще, панно, спостерігати.

– А сказали, ваша милість, що волохи вам око випекли.

– Я й кажу – волохи, але потурчені, що в Галаті у паші служили.

– Так вашій же милості його не випекли!

– Зате воно від залізного жару більмом застелилося. А це, вважайте, все одно що випекли. Що ж ви, ласкава панно, з косами своїми збираєтеся робити?

– А що? Треба відрізати?

– Саме так, треба. Але як?

– Шаблею вашої милості.

– Шаблею цією голови зручно відрізати, а волосся – вже я не уявляю, quo modo. [94]

– Знаєте, вельмишановний пане, що? Я сяду біля цього поваленого дерева, а волосся перекину через стовбур, ви ж, ваша милість, рубонете й одрубаєте. Тільки голову не відрубайте.

– За це, ласкава панно, не турбуйтеся. Не раз я ґноти у свічок напідпитку зрубував, самої свічки не зачіпаючи, тож не буде й панні втрати, хоча так показувати руку трапляється мені вперше.

Олена сіла біля поваленого дерева, перекинула через нього своє довге чорне волосся і, звівши очі на пана Заглобу, сказала:

– Я готова. Рубайте, ваша милість.

І всміхнулася так сумно, бо жаль їй було волосся, що його біля голови в дві жмені й то взяти було неможливо. Та й пану Заглобі було якось не по собі й не з руки. Він обійшов стовбур для зручного замаху й пробурчав:

– Тьху! Їй-богу, ліпше бути цирульником і оселедці козакам підголювати. Здається мені, що я катом став і беруся за катівське заняття, бо кати чаклункам волосся на голові обстригають, аби диявол туди не сховався і підступами своїми тортурів не знешкодив. Але панна не відьма, і стрижку цю вважаю я справою мерзенною, за яку, якщо мені пан Скшетуський вух не повідрізає, я його paritatem [95] не визнаю. Їй-богу, рука навіть замліла. Замружтеся хоч, панно.

Пан Заглоба весь витягнувся, немовби в стременах для удару підвівся. Пласке лезо свиснуло в повітрі, й миттю довгі чорні пасма сковзнули по гладенькій корі стовбура на землю.

– Готово! – сказав Заглоба.

Олена швидко підвелася, й одразу ж коротко обрізане волосся розсипалося чорним кружком навколо спаленілого лиця її; відрізати косу для дівчини в ті часи вважалося великою ганьбою, а значить, одважилася вона на велику жертву, піти на яку довелось у зв’язку з надзвичайними обставинами.

Очі Олени наповнилися слізьми, а пан Заглоба, незадоволений собою, навіть не став її втішати.

– Відчуття в мене таке, ніби що негарне скоїв, – сказав він, – і ще раз повторюю: якщо пан Скшетуський справжній кавалер, він мені за це вуха відрізати мусить. Але виходу в нас не було, бо sexus [96] панни зразу б явною зробилася. Тепер же, що не говори, можна йти сміливо. Дід мені, коли я йому кинджал до горлянки приставив, дорогу розказав. Спершу, значить, побачимо в степу три дуби, біля котрих вовчий яр, а повз яр через Дем’янівку шлях на Золотоношу. Сказав він мені, що й чумаки тим шляхом їздять, значить, і на воза можна попроситися. Важкі деньки ми з панною переживаємо і вічно їх згадуватимемо. Тепер же і з шаблями розпрощатися доведеться, дідові з поводирем не годиться мати шляхетську амуніцію. Сховаю-но я їх під цей самий стовбур, може, дасть Бог, візьму коли-небудь. Ой, багато походів побачила шабля ця і багатьом великим перемогам була причиною. Ви вже мені повірте, що був би я зараз регіментарієм, якби не invidia та злоба людська, що підозрювали мене в прихильності до міцних напоїв. Отак воно на світі завжди. Нема справедливості, і все! Якщо я не пер, як деякі дурні, на рожен, але з мужністю, ніби Cunctator [97] новий, вміло поєднував розсудливість, так той же Зацвілиховський перший говорив, що я боягуз. Він добра людина, та лихослівний. Допіру ще дозоляв мені, що я, мовляв, із козаками братаюсь, а якби я не братався, так ви б, ласкава панно, напевне Богунового насильства не уникли.