Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик. Страница 94

– Чорти б усе забрали! – Тут поганий настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. – А ви дивитеся, пане, на все як на teatrum [128] під час Масниць! – неприязно крикнув він Скшетуському. – Ніби ваша шкура тут ні при чому!

– Ми звичні, я ж сказав.

– І, звичайно, в поєдинки встрянете?

– Не дуже-то годилося б лицарям із головних підрозділів один на один із таким противником битися, хто собі ціну знає, цим не займається. Та в нинішні часи хіба ж гідність до уваги береться?

– Уже й наші йдуть! Он! – закричав пан Заглоба, заздрівши червону лінію драгунів Володийовського, що підтюпцем рухалася до греблі.

За ними потяглися бажаючі – душ так по десять від кожної корогви. Серед інших пішли рудий Вершулл, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а з гусарських – пан Лонгинус Підбийп’ятка.

Дистанція між обома загонами почала швидко скорочуватися.

– Знаменитих справ зробитеся, пане, свідком, – сказав Скшетуський пану Заглобі. – Особливо придивіться до Володийовського та Підбийп’ятки. Великі це лицарі. Розрізняєте їх, ваша милість?

– Розрізняю.

– Тоді дивіться пильно, самі ще розохотитеся.

Розділ XXXI

Воїни, зійшовшись зовсім близько, зупинили коней і заходилися насамперед ганьбити один одного.

– Здрастуйте! Здрастуйте! А ось ми зараз собак вашим падлом нагодуємо! – закричали княжі жовніри.

– А ваше й собакам не в корм.

– Згниєте в цьому ставку, громили підлі!

– Кому писано, той і згниє. Вас либонь перших риби обгризуть.

– Нумо вилами гній довбати, хами! Вам воно звичніше, ніж шабля.

– Хоча ми й хами, зате синки наші шляхтою будуть, позаяк од панянок ваших народяться!

Якийсь козак, видно задніпровський, вискочив уперед і, склавши долоні біля рота, закричав оглушливим голосом:

– У князя дві племінниці! Скажіть, щоб Кривоносові їх прислав…

У пана Володийовського, ледве почув він таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він зразу повернув коня на запоріжця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, впізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

– Володийовський пішов! Володийовський! Дивіться ж, пане! Он! Он!

– Бачу! – закричав пан Заглоба. – Вже підскакав! Б’ються! Раз! Раз! Бий його! Он вони! Ого, все! Ну і зух, трава на ньому не рости!

І справді, з другого замаху блюзнірник, як громом прибитий, гепнувся додолу, причому головою до своїх, що було недобрим знаком.

Тим часом вискочив другий, одягнений у червоний кунтуш, знятий із якогось шляхтича, й налетів на пана Володийовського дещо збоку, одначе кінь під ним у момент самого удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, і зразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо лише самою кистю здвигнув він, зробивши рух такий легкий і м’який, що просто-таки непомітний, – і шабля запоріжця пурхнула в повітря. Пан же Володийовський за комір його схопив і разом із конем помчав до своїх.

– Брати ріднії, спасайте! – волав полоненик.

Одначе чинити опір не чинив, знаючи, що, якби ворухнувся, й одразу був би посічений шаблею, так що він навіть і коня свого бив п’ятками, щоби скакав відповідно. І пан Володийовський мчав його, як вовк козу.

Забачивши таке, кинулися один на одного душ по п’ятнадцять із кожного боку – великій кількості на вузькій греблі було не поміститися. Так що сходилися противники поодинці. Воїн сплітався з воїном, кінь із конем, шабля з шаблею, і вервечка поєдинків цих являла собою захоплююче видовище, на яке обидва війська гляділи з величезною цікавістю, намагаючись угадати по ньому, що обіцяє їм фортуна. Ранкове сонце сяяло над поєдинщиками, а повітря було таке прозоре, що можна було розрізнити обличчя в обох шикуваннях. Здалеку все мало вигляд як такий собі турнір або ігрище. Часом хіба що з товкотнечі раптом вибігав кінь без вершника, іноді труп зривався з греблі в ясне скло води, й та розколювалася золотими іскрами, а потім розходилася хвилеподібними колами все далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх лицарів і ратному їх завзяттю. Кожний бажав своїм перемоги. Раптом Скшетуський сплеснув руками, так що дзвякнули нараменники, і вигукнув:

– Вершулл загинув! Із конем упав… Дивіться: він на білому тому сидів!

Та Вершулл не загинув, хоча дійсно упав разом із конем; перекинув його величезний Полуян, колишній козак князя Яреми, а зараз другий після Кривоноса воєначальник. Був це знаменитий поєдинщик, який ніколи забави цієї не пропускав. Такий могутній, що легко ламав по дві підкови зразу, в одиночному бою він здобув славу непереможного. Перекинувши Вершулла, він ударив на бравого офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розрубав його надвоє; решта, приголомшені, відсахнулись, і, забачивши це, пан Лонгинус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.

– Загинеш! – крикнув Полуян зухвалому чоловікові.

– Що поробиш! – відповів Підбийп’ятка, замахуючись.

Та ба, при ньому не було Зірвиглавця, бо, призначивши його для вельми великих подвигів, він не хотів користуватися мечем у поєдинках, і Зірвиглавець перебував у корогві при вірному збоєносці; з собою ж у пана Лонгина була тільки легка шабля-баторівка з блакитнуватим і позолоченим клинком. Перший її удар Полуян відбив, хоча зразу втямив, що має справу з неабияким бійцем, бо шабля в його руці просто задрижала; він відбив іще й другий удар, і третій, після чого або велику вправність противника у фехтуванні вгадав, або перед обома арміями страшною своєю силою похвастати захотів, або, припертий до краю греблі, під натиском величезної коняки пана Лонгина побоювався впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина в могутні обійми впоперек схопив.

І зчепилися вони, ніби два ведмеді, коли ті за ведмедицю під час тічки борються, обвились один навколо одного, як дві сосни, коли з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються й майже єдиний стовбур становлять.

Усі, затамувавши подих, мовчки спостерігали поєдинок цих борців, із котрих кожен за надзвичайного силача серед своїх вважався. А ті й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, тому що тривалий час перебували в нерухомості. Тільки обличчя їхні робилися червоними, тільки по жилах, які вискочили на їхніх лобах, по зігнутих, як луки, хребтах, за страшною цією нерухомістю вгадувалося нелюдське зусилля рук, які напружились у взаємному обхваті.

Ось уже обидва почали судорожно смикатися. Лице пана Лонгина поступово робилося все червонішим, а лице отамана все синішим. Минула ще хвилина. Хвилювання глядачів зростало. Раптом у тиші почувся глухий, здушений голос:

– Пусти…

– Ні… братушко!.. – відповів другий голос.

Іще хвилина, і от щось страшенно хруснуло, почувся стогін, який долинув ніби з-під землі, потік чорної крові хлюпнув із уст Полуяна, і голова його відкинулася на плече. Тоді пан Лонгин витяг його з сідла і, перш ніж глядачі зрозуміли, що сталося, перекинув поперек свого, після чого риссю рушив до своїх.

– Vivat! – крикнули вишневчани.

– На погибель! – відповіли запоріжці.

І ні щоб збентежитися поразкою свого вождя – вони ще запекліше вдарили на противника. Закипіла безладна сутичка, що через брак місця робилася все більш несамовитою. І, незважаючи на всю відвагу свою, здригнулися б козаки перед більшою фехтувальною спритністю противника, коли б із Кривоносового табору не заграли несподівано сурми, що закликали поєдинщиків одійти.

Вони відразу ж ретирувались, а противник їхній, постоявши мить, аби показати, що виграв поле, теж повернув до своїх. Гребля спорожніла. На ній залишилися тільки людські та кінські трупи – передвістя того, чому бути далі, і ця стежинка смерті чорнілася між обома військами, а легкий подув вітру брижив гладеньку воду ставка й жалібно шумів у листі верб, схилених там-сям на березі.

І відразу, ніби неозорі зграї шпаків і сивок, рушили Кривоносові полки. Попереду – чернь, за нею скупчена піхота й кінні запорізькі сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія. І все без великого порядку. Одні тиснули на інших, ішли «навалом», прагнучи безмірною кількістю подолати греблю, а потім захлеснути й затопити княже військо. Дикий Кривоніс вірив не у воєнне мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у наступ усією армією і звелів полкам, які йшли позаду, натискати на передніх, аби ті хоча б і супроти волі, та все ж ішли вперед. Гарматні ядра почали плюхатись у воду на кшталт диких лебедів і гагар, не завдаючи через недоліт ніякої шкоди княжим військам, вишикуваним у шаховім порядку по той бік ставка. Людська повінь захлеснула греблю й котилася вперед безперешкодно. Окремі загони лавини цієї, досягнувши ріки, почали шукати броду і, не знайшовши, знову поверталися до греблі. Йшли вони так густо, що, як пізніше зазначив Осинський, по головах на коні проїхати було можна, і так вони вкрили греблю, що не лишилось і п’яді вільного простору.