Втрата - Барклей Лінвуд. Страница 19

— У Коннектикутському університеті, — підказав я.

— Атож. Це добрий навчальний заклад. Але й дуже недешевий. Я сушила собі голову над тим, як я зможу це собі дозволити. Оцінки в неї були непогані, але вони не дотягували до стипендії, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я вже приготувалася залізти в борги задля неї, шукати якихось кредитів.

— Розумію.

— Перший конверт я знайшла в машині, на пасажирському сидінні, — сказала Тес. — Він просто лежав там. Я поверталася додому з роботи, сіла в свою машину й побачила поруч із собою конверт. Річ у тім, що я замкнула свій автомобіль, але залишила вікна прочиненими на півдюйма, було дуже спекотно, і я хотіла, щоб у машину проникло трохи повітря. Там була щілина, достатня для того, щоб у неї можна було просунути конверт, але не ширша. Конверт був досить товстий.

Я нахилив голову вбік.

— Гроші?

— Близько п’яти тисяч доларів, — сказала Тес. — Банкноти всіх різновидів. Двадцятки, п’ятдесятки, кілька сотень.

— Конверт із банкнотами? І жодних пояснень, жодної записки, нічого?

— О, записка була.

Вона підвелася зі свого крісла і ступила кілька кроків до старовинного стола, який закривався кришкою, збоку від передніх дверей, висунула єдину шухляду.

— Я знайшла все це, коли почала прибирати в підвалі, переглядаючи ящики з книжками та все інше. Мушу навести там лад тепер, щоб тобі й Синтії було легше розібратися в моїх речах, коли мене не стане.

Вона показала мені стосик конвертів, скріплених резинкою, їх було там близько десятка, можливо, трохи більше. Усі разом вони були завтовшки з півдюйма.

— Вони всі порожні, звичайно, — сказала Тес. — Але я завжди зберігала всі конверти, хоч на них нічого не було написано, не було зворотних адрес, не було й марок, звичайно. Але я думала: а що, як на них залишилися відбитки пальців або щось таке, що одного дня може виявитися корисним для когось?

Тес добре обмацала їх своїми руками, й було сумнівно, щоб на них могли зберегтися якісь докази. Проте наука судової експертизи не належить до моєї галузі знань. Я ніколи не викладав хімію.

Тес витягла з-під резинки клапоть паперу.

— Це єдина записка, яку я одержала. Вона була в першому конверті. У наступних конвертах були тільки гроші, але ніколи жодного слова.

Вона подала мені стандартний аркуш для друкарської машинки, згорнутий утричі. Він трохи пожовк від старості.

Я розгорнув його.

Послання, певно, умисне було надруковане великими літерами. Я прочитав:

ЦЕ ВАМ НА СИНТІЮ. НА її ОСВІТУ, НА ВСІ ВИТРАТИ, НА її ПОТРЕБИ. ВИ ОДЕРЖИТЕ ЩЕ, АЛЕ ВИ ПОВИННІ ПІДКОРЯТИСЯ ТАКИМ ПРАВИЛАМ: НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ СИНТІЇ ПРО ЦІ ГРОШІ. НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ ПРО НИХ НІКОМУ. НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ДОВІДАТИСЯ, ЗВІДКИ ВОНИ НАДХОДЯТЬ. НІКОЛИ.

От і все, що там було.

Я, певно, прочитав цю записку тричі, перш ніж подивився на Тес, яка стояла переді мною.

— Я виконала всі вимоги, — сказала вона. — Ніколи нічого не казала Синтії. Я ніколи нічого не казала нікому. Не намагалася з’ясувати, хто підкидає мені ці гроші. Я ніколи не знала, коли й де вони з’являться. Одного вечора я знайшла гроші на першій сходинці свого ґанку, вони були засунуті в газету, іншого разу — знову в машині.

— І ти ніколи нікого не бачила?

— Ні, не бачила. Думаю, той, хто підкидав мені гроші, стежив за мною, чекаючи, поки я відійду далеко й не зможу його побачити. Хочеш, я тобі скажу дещо? Щоразу, коли я виходила зі свого автомобіля, я залишала щілину у вікні, про всяк випадок.

— Скільки загалом надійшло грошей?

— Протягом шести років сорок дві тисячі доларів.

— Господи…

Тес простягла руку. Вона хотіла взяти свою записку назад. Згорнула її, підсунула під резинку, що стягувала конверти, підвелася і знову поклала усе в шухляду столу.

— Отже, нічого не надходило протягом скількох років?

Тес замислилася на мить.

— Десь уже п’ятнадцять років, думаю. Відтоді як Синтія закінчила навчання. То було справжнє благословення, скажу тобі. Я ніколи не змогла б оплатити її навчання в університеті, не продавши цей дім, або не взявши нову іпотеку, або щось таке.

— Отже, — запитав я, — хто тобі давав гроші?

— Це запитання, яке коштує сорок дві тисячі доларів, — сказала Тес. — Я марудила собі цим голову всі ці роки. Її мати? Її батько? Обоє?

— Виходить, що вони були живі всі ті роки або принаймні був живий хтось один із них. Може, вони живі навіть тепер. Але якщо хтось із них був спроможний це робити, стежити за тобою, залишати тобі гроші, то чому вони не могли увійти з тобою в контакт?

— Усе це й справді не має жодного клятого сенсу, — мовила Тес. — Бо я завжди вірила в те, що моя сестра мертва, що мертві вони обоє. Що вони померли тієї ж ночі, коли зникли.

— Ну, а якщо вони тоді вмерли, — сказав я, — то той, хто давав тобі гроші, почуває себе відповідальним за їхню смерть. І намагається якось спокутувати свою провину.

— Тепер ти розумієш, що я хотіла сказати? — промовила Тес. — Моя розповідь ставить більше запитань, аніж дає відповідей. Гроші не доводять ні що вони живі, ні що вони мертві.

— Але щось вони таки доводять, — зробив висновок я. — Коли гроші перестали надходити, і стало ясно, що їх більше не буде, чому ти не розповіла про все поліції? Вони могли б поновити розслідування.

Очі Тес стали дуже стомленими.

— Ти знаєш, Тері, я ніколи не боялася розворушити будь-яку купу лайна, але в цьому разі просто не була певна, що справді хочу знати істину. Я була налякана й боялася, що правда може завдати Синтії великого болю, якби нам і справді вдалося її відкрити. Це дуже вплинуло на мене. То був надто великий стрес, і навіть припускаю, що саме тому я захворіла. Кажуть, стрес може подіяти на людину в такий спосіб, руйнуючи її тіло.

— Я про це чув. — Я трохи помовчав, а тоді додав: — Можливо, тобі слід би поговорити з кимось.

— О, я пробувала, — сказала Тес. — Я ходила до вашого доктора Кінцлер.

Я закліпав очима.

— Справді?

— Синтія згадала про те, що ходить до неї, тож я їй зателефонувала й бачилася з нею кілька разів. Але ти знаєш, я не готова відкритися перед чужою людиною. Існують речі, які ти можеш розповісти лише своїй родині.

Ми почули шарудіння автомобільних коліс.

— Ти сам вирішуй, чи розповідати про це Синтії, — сказала Тес. — Про конверти. Про себе я їй розповім сама — і дуже скоро.

Дверцята автомобіля розчинилися, зачинилися. Я виглянув у вікно й побачив, що Синтія прямує до відкритого багажника.

— Я маю про це подумати, — мовив я. — Не знаю, що робити. Але дякую за те, що ти мені про все розповіла. — Я зробив паузу. — Було б ліпше, якби ти розповіла мені про це раніш.

— Я жалкую, що не змогла.

Передні двері відчинилися, й Синтія увійшла до кімнати з двома пластиковими пакетами з магазину, й водночас Ґрейс вийшла з підвалу, притискаючи посудину з шоколадним морозивом до своїх грудей, наче плюшеву іграшку, її рот був весь вимазаний шоколадом.

Синтія здивовано подивилася на неї. Я бачив, як у неї майнула думка, що її послали з дурним дорученням.

Тес сказала:

— Відразу, як ти поїхала, ми з’ясували, що морозиво в нас, виявляється, є. Але мені все одно потрібні були ті інші речі. Це мій триклятий день народження. Тож улаштуймо вечірку!

Розділ десятий

Коли я увійшов до спальні Ґрейс, щоб поцілувати її й сказати «на добраніч», у кімнаті було вже поночі, але я відразу побачив її силует на тлі вікна, звідки вона дивилася на освітлене місяцем небо крізь свій телескоп. Я ледве міг розгледіти, що вона грубо обмотала свій прилад липучою стрічкою там, де він з’єднувався зі штативом, щоб вони трималися купи.

— Привіт, моє золотко, — привітався я.

Вона помахала мені пальцями, але не відірвалася від телескопа. Коли мої очі звикли до темряви, я побачив, що «Космос» лежить розкритий у неї на ліжку.

— Що ти там бачиш? — запитав я.

— Небагато, — відповіла вона.